Винниченко і "отаманія": реінкарнація

Якось ніхто не зауважив, що в останній, з дозволу сказати, бурхливій дискусії, проявилися дві групи, які з нами, либонь уже років триста. Просто міняються в формах. Перша — група це винниченківщина. Друга — отаманія. Свою назву обидві отримали з того періоду, коли проявилися найяскравіше і завдали найбільшої до сьогодні шкоди.

Обидві групи мають дві спільні риси  — це мислення ідеалами без особливої прив’язки до реального життя і принципова недовіра до влади. Одне і друге є прямим наслідком тривалого періоду бездержавності.

Обидві у своєму запалі не відрізняють громадянського волевиявлення від збиранини охлосу, демократії від охлократії, протесту проти дій влади від зневаги національних символів, розумного самообмеження від насильницької цензури....  І мають колосальні проблеми з розрізненням особистих уподобань та державних інтересів, як і зі здоровим державницьким прагматизмом. І обидві категорії мають бути ненав’язливо пильновані. Бо справа може не обмежитися ср*чем на увесь фейсбук. І навіть не обмежитися вкиданням опонентів у сміттєвий бак, заслужено чи ні.

Надто, що одні та другі вже встигли проявити букет саме "своїх" характерних рис. Носії "винниченківщини" запам’яталися поєднанням активної громадської позиції та інколи подиву гідним ідіотизмом у справах практичної політики.

Ще у 2011-2012 роках особисто я щиро чманіла від ідеалу "безлідерності". Яким чудом і дивом має, до прикладу, розподілятися відповідальність, а широкі маси мають прозріти, зрозуміти прекрасність громсектору і пристати на його віру — так ніхто і не пояснив. Тому вчити урок про користь структур і чіткої відповідальності довелося на Майдані. Хто не вивчив — останні роки скотився до "міських божевільних" з гаслами, мовляв, справжній майданівець то той, хто принципово не належить до жодної партії.

Читайте також: Напад на Чорновола: хто з дорослих у кімнаті?

Добра освіта, знання, як воно має бути разом з фактичною відлученістю протягом поколінь від реальних процесів дали "синдром русского интелигента" - тобто гіперкритичність, поєднану з прожектерством і надвисокими, часто нездійсненними в реальності вимогами, рівно ж мислення поняттями та процесами, а не конкретними людьми. До всього додалася "темна сторона" людської натури — амбіції, страхи, ірраціональні несприйняття та ще ряд усілякого.

Окремі висловлювання "освіченого класу" навівають порівняння з якобінцями. Свого часу у революційній Франції якобінці з подиву гідним запалом намагалися зробити усе, "як правильно". Вони мали достатньо добру освіту, щоб розуміти, що не так і сформулювати візію, як це можна і треба виправити. Але не мали чогось іншого — може, здорового прагматизму, може, політичного чуття — щоб зрозуміти, що теоретичне знання і щире прагнення кращого — то ще не все.

Добрими намірами, як відомо. дорога стелиться у пекло... Якобінців вона довела до гільйотини. Рівно ж до страт за належністю до "першого стану" і "другого" також. Треба ж було якось відрізняти тих, хто "хороший" і "поганий". Ще якобінці відзначалися претензійністю і вразливим самолюбством - тяжко встояти перед такою спокусою, коли ти явно освіченіший за основну масу населення і волею долі та історії опинився на верху однієї з великих європейських держав.

З іншого боку, ще у 2014-2015 році сформувався широкий прошарок добровольців, який отримав вливання у вигляді тих, хто прийшов до військкоматів у лютому 2022 року. На війні такі люди є справді золотими солдатами: ініціативні, зі швидкою реакцією, добре розвинутим відчуттям ліктя і етикою взаємодопомоги.

Але солдати специфічні — вони тяжко зносять бюрократію та дисципліну. Це показали спроби у 2014-2015 роках мобілізувати самооборонівців та членів "Правого Сектора" до армії та Національної гвардії – далеко не всі з тих, хто відстоював Майдан, захотіли ставати частинками налагоджений військової машини. До військової політики всіх урядів знайдеться чимало зауважень – але потенційні махновці опинилися в системі. Втім, як показує практично кожна "бурхлива дискусія" на теми, які зачіпають чи то військові проблеми, чи то конкретні особистості з військової та ветеранської тусовки  — їхня специфічна ментальність нікуди не поділася.

Читайте також: Неуникненна ціна уроків історії

А вона включає, зокрема, відчуття повного права організовувати все за власним бажанням. Друга ознака – категоричне несприйняття дисципліни, накинутої зверху з міркувань абстрактного "порядку". Вони підкоряються тільки тому, кого поважають, і переважно чітко усвідомлюють, за що саме. Часто вояки-добровольці, що звикли сприймати світ за схемою "добрий – поганий", "свій – чужий" і "за гамбурзьким рахунком" з точки зору справедливості, не здатні до прагматичного політичного розрахунку, тим паче — компромісів чи пошуку стратегії. Політична наївність, як і вразливість, — це про них, на жаль.

Сліпота до цих "темних сторін" є прямим наслідком закріпленого у колективній свідомості образу "справжнього героя" у вигляді бравого козака, який відкрито і чесно лупить усіх ворогів з вееееликої гармати й тут же настає всезагальне благоденствіє.

Велика частина "бурхливих дискусій" в мережі набуває свого розмаху власне через не менш бурхливу діяльність обох груп та притаманні обом орієнтованість виключно на ідеал та нестриманість.  Особливої гостроти набувають ті дискусії, де фігурує влада. Аж ніяк не став винятком актуальний скандал — також завдяки тому, що обома категоріями дуже легко маніпулювати. І обом часто бракує відповідальності за власні слова та розуміння ваги авторитету, як свого особистого, так і колективного — групи, яку представляють. 

Єдина радість — сто років тому "винниченки" визначали напрямок української політики та приймали рішення. А отамани тоді ж зіграли чималу роль у тому, що територія України перетворилася у війну всіх проти всіх. Зараз ідейні нащадки перших — тільки частина освіченого класу, а ідейні нащадки других — надійно убгані у шати, хай недосконалої, але працюючої системи.

Залишилася дрібниця — відродити етику відповідальності та честі, в розумінні неприпустимості певних дій на певній позиції. Щоб не зганьбити. А коли вже зганьбив — то маєш відповісти й за сам чин, і за "пляму" на колективній репутації. Тільки у такому ракурсі знайдемо відповідь на запитання "що робити з фанатиками й деструктивними елементами?".

Бо винниченківщина не є свободою слова. Попри всі заслуги окремих її представників.

Отаманія не є боротьбою за свободу Вітчизни. Попри всю звитягу і патріотизм отаманів.

Свідчу це іменем жертв Руїни, отаманії та численних жертв внутрішньоукраїнських протистоянь.