Чоловік загинув на Азовсталі, а син не впізнав після полону: історія військової полку "Азов" Аліни Мелешко-Габурич

Далі історія про військову полку "Азов" Аліну Мелешко-Габурич з позивним Естер. Вона розповіла Еспресо про перебування на Азовсталі та досвід полону. 

Аліна Мелешко-Габурич з позивним Естер - сержант матеріального забезпечення ремонтної роти 12-ї бригади спеціального призначення НГУ "Азов". Військовою хотіла стати ще у 2012-му, коли закінчувала школу. "Мені хотілося саме у військо, я так відчувала. Чомусь мені так хотілося. І у 2018 році здійснилася мрія. В мене друзі казали: о, ти це хотіла, ти це зробила", - розповідає про своє рішення Аліна.  

Перед службою в армії Аліна встигла ще бути в декреті. І, коли син підріс, вирішила здійснювати свою мрію. Вибрала полк "Азов", бо там уже на той час служив її чоловік. Він розповідав дружині про побратимів, про службу в полку, тож довгий час вона жила з думками про цей полк і любила його. Тому варіантів не було.

"Я прийшла в армію бути корисною насамперед, тому що вже з 2014 року у нас була війна, - наголошує жінка. -  Я шукала варіанти, де могла б принести користь. Я займалася паперовою роботою, була діловодом. Було тяжко те, що вдома на тебе чекає маленька дитина. Морально це було найтяжче". 

Урзуф - місце, де служила Аліна на момент приходу у військо. Там дислокувався її підрозділ. Тоді потреби діловоду виїжджати у зону бойових дій не було. Тому працювала у частині. А 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна Росії проти України,  вирушила з побратимами на Азовсталь. 

"У місті було відносно спокійно. На Азовсталі теж було все спокійно. Але з того часу за межі заводу я вже не виїжджала, - пригадує Аліна. - Ми перебували в бункері, зайняли територію. І на початку березня нас почали закидати мінами. Це було дуже відчутно, бо ми перебували у підвальному приміщенні і на нас почала сипатися стеля. Почало прилітати по місцях, де були тилові підрозділи.  Тоді стало ясно, що ми тут не будемо трішки і не минеться це все так просто. 

Фото: з Азовсталі перше фото 

На Азовсталі Аліна Мелешко-Габурич була разом з чоловіком. Спочатку порізну, а згодом, через потужні російські атаки,  її рота приєдналася до чоловіка. 

"Нас бомбили постійно, особливо вночі. Ми вже знали, о котрій годині почнеться бомбардування. І нам давали команди. Постійно працювала корабельна артилерія, були повітряні атаки, - продовжує Аліна. - Ми не стежили навіть за датами. Інформація не поступала, інтернету в нашому бункері не було. Щоб відправити якесь повідомлення рідним, потрібно йти в інший бункер або поїхати, якщо є машина". 

У певний час на Азовсталь почали прилітали українські гелікоптери з допомогою.

"Ми були вражені. Це був як шанс на порятунок,- каже Аліна. - Вперше я дізналася, що прилітають гелікоптери, під час візиту на "жилізяку". Це був наш такий бункерний госпіталь. Тоді я дізналася, що підвозять допомогу, медикаменти і навіть медичних працівників. Але це все було дуже ризиковано, надто секретно планувалося, щоб ніякого витоку інформації не було. Навіть вдавалося рятувати поранених. Ми чекали, що нам нададуть допомогу".

Але вже тоді у військових були думки про полон. Але не про такий масштабний, який відбувся. Розглядали два варіанти: або буде допомога і вони вийдуть з Азовсталі, або ж росіяни прорвуть оборону і тоді смерть або полон. 

"Нам сказали, що є гаранти, які гарантують порятунок. Що нас обміняють за кілька місяців. Що одразу вивезуть загиблих, потім поранених, а потім обміняють жінок, - розповідає про вихід з Азовсталі Аліна. - Я перед виходом написала рідним. Не писала, що ми здаємося, а лише сказала, що 3-4 місяці мене не буде на зв'язку, дала вказівки. Але є такі люди, яким я повідомила те, що загинув чоловік і про те, що робити далі. Попросила про допомогу, щоб допомогли батькам, сину насамперед". 

Так і почалася історія з полоном в Аліни. Спочатку азовці стояли в Оленівці під СІЗО добу. Вони вийшли 19 травня, а 20 вночі їх запустили в колонію. "Були огляди, шмони, приниження, насмішки. Було страшно. Бо не розумієш, що ти будеш робити далі. А тим паче, коли дізнаються, що ти з полку "Азов", до тебе більш пильна увага. Тому що ти маєш бути снайпером або снайпером. Інших варіантів немає, - пригадує перші дні полону Аліна. -  Перші дні був шок, бо ти не розумієш ні правил, ні скільки ти будеш тут перебувати, немає інформації. Нас постійно тягали на допити, принижували, ми не мали прав.  Наді мною, дякуючи богу, не знущалися в Оленівці. Але були такі дівчата, яких змушували працювати, мити туалети, ходили по маленькому на руки їм. Потім нас змушували працювати, бо якщо ти не працюєш, ти не ходиш в душ". 

Після Оленівки азовців перевозили в іншу колонію. Наглядачі ходили і казали, що вони їдуть в Таганрог. Тоді військові думали, що їдуть на обмін. 

"Зайшли і сказали: "Азов", збирайтеся. Ми всі чіплялися за ниточку надії, що через Таганрог, але на обмін. Нас погрузили в КамАЗи, зав'язали очі, руки. Один на одного так покидали, потім закидали речами і повезли в Таганрог. А там був цікавий квест. Нас вигрузили з автівки, зустрічали з собаками, дівчата падали, дехто втратив свідомість. У нас були зав'язані очі, нам довели правила, що ми маємо ходити зігнуті і з зігнутими спинами. Хто не буде виконувати правила, того буде чекати покарання".

Через кілька місяців Аліна нарешті дочекалася радісної звістки. Вона їде додому. Хоча перед обміном російські військові теж залякували жінок. 

Фото: повернення з полону

"Коли нам сказали збиратися, одразу промайнула думка про обмін. Але, коли нас почали вже везти в машинах, зав'язали очі, почалася паніка, бо ми думали, що нас везуть в ще одну тюрму. А перед тим нас взагалі обіцяли розстріляти. Можливо, це були такі жарти, але нам не дуже було смішно. Ми заручники ситуації. Речі не віддали, одяг, в якому ми приїхали туди, видали, і все. Я везла речі чоловіка, які змогла вивезти, назад я не отримала нічого. Ми зрозуміли, що це обмін, коли нас посадили в автобуси і дали кожному номер. Але так, їдеш і думаєш: Господи, щоб це був обмін. Кожна сиділа і молилася. А далі була фраза: "Піднімайте голови, відкривайте очі, розправляйте плечі, ви в Україні" - українською мовою. Це був шок від того, що це реально правда. Ти така відкриваєш очі - що, чесно?"

Перший дзвінок Аліна зробила до батька. Тоді була в розпачі, бо тіло чоловіка, який загинув на Азовсталі, ще не привезли. А коли зателефонувала сину, він не впізнав матір. 

"Спочатку я подумала, що він мене засоромився, бо давно не чув, але потім сказав, що не впізнав, що це якийсь жарт, що це росіяни так жартують. Він мені потім сказав: мама, в тебе змінився голос, ти змінилася", - поділилася Аліна. 

Фото: повернення з полону

"Кожен з нас має боротися за перемогу, має допомагати армії, якщо це цивільний. Ми маємо боротися за наших військовополонених, які залишилися в полоні. Тому що їм там тяжко. Маємо докласти максимальних зусиль, щоб їх якнайшвидше повернули додому і щоб Україна перемогла",  - підсумувала Аліна.