Якщо головною буде стратегія збереження життя, то ми ніколи не переможемо у цій війні – полковник Костенко

Вітаю вас, пане Романе. І перше запитання – запитання, яке ми задаємо всім нашим гостям – що для вас означає Незалежність?

Це широке питання. Зараз воно для мене трохи інше, ніж було від початку. Зараз за Незалежність іде справжня війна. І для мене Незалежність означає свободу українського народу, свободу від російської тиранії, можливість для кожного громадянина жити так, як він хоче, історичний відрив від Російської Федерації. Думаю, що сьогодні, коли все це відбувається, Україна найближче до незалежності за всю свою вікову історію. Сьогодні історія і боротьба за незалежність – в наших руках. Я сподіваюсь, що наше покоління доведе до кінця праву, справу, яку наші предки почали багато століть тому.

Пройшло пів року від повномасштабного вторгнення РФ на нашу землю і можна вже робити певні висновки. Наскільки, на вашу думку, Україна виявилася готовою до такого розвитку подій? Чого не врахували, які були помилки, які висновки треба було зробити?

Думаю, в першу чергу треба сказати, що багато хто не розраховував, що цей день ми зустрінемо в незалежній державі. А ми його зустрічаємо в незалежній державі. А могло бути по-іншому, у нас є окуповані території, але ми все робимо, щоб за деякий час і люди, які зараз перебувають під окупацією, святкували разом з нами. Ми для цього робимо все. Що ми не зробили? Знаєте, є питання тактичні, є стратегічні. Якщо стратегічно говоримо, можливо, була десь протягом незалежності неправильна була політика.

Треба було глибше йти в коріння нашої української культури, більшу увагу звертати на нашу історію, радикальніше відходити від тих російських наративів, які нам нав’язували.

Наприклад, російська мова, яка в багатьох регіонах залишалася і багато хто з політиків говорив, що в цьому нема нічого поганого, а зараз ми бачимо, що вона стала одним з приводів, який росіяни використовують для того, щоб прийти на нашу землю. Більше вчити свою історію і захищати її. Тому що росіяни її спотворили, а потім цим же скористалися. Скажу так: мабуть, ми недостатньо були об’єднані навколо проукраїнських принципів, і це недопрацювання тих старих політиків, які не змогли згуртувати народ, вказати йому ціль і повести за собою в цьому напрямку.

На початку вторгнення ви були в Миколаєві і зараз залишаєтеся на цьому рубежі. У березні навіть було відео про те, як ви захоплювали російських розвідників. Що за цей час змінилося в обороні міста? Як було і як стало? Кілька деталей про те, як йде оборона міста.

На запитання про те, що змінилося в обороні міста, можу відповісти так: тоді не було оборони міста, а зараз є оборона міста. Можливо, це буде і відповіддю на попереднє запитання про те, що ми недоробили. Я був у Миколаєві вже 26-го чи 27 лютого. Оборони міста, як такої, не було. Трималася артилерія, війська були розпорошені на різних напрямах. У нас не було розвідданих: хто йде, де йде. Розвіддані були здебільшого від місцевих жителів, які повідомляли де йде колона, де якийсь підрозділ. Був суцільний хаос. Думаю, що і у росіян був хаос, коли ми їхні колони били своєю артилерією, але був хаос і у нас. Поступово почали все приводити до ладу, будувати якусь лінію оборони, виставляти війська, почала працювати тероборона. На початку ворог зайшов у місто, в аеропорт, але ми його звідти вибили. Станом на зараз є чітка лінія оборони, яка проходить по лінії межі Херсонської та Миколаївської області. Якщо на початку ворог був практично в Миколаєві, то зараз він відкинутий на 20 і більше кілометрів. І знову повертаючись до попереднього запитання, я вважаю, що на момент вторгнення ми не були повністю готові до оборони і якщо говорити про захоплений тоді Херсон, і про Миколаїв. Це те, що я бачив на власні очі.

То чому ми не були готові до оборони? Ми вісім років ведемо війну, розуміємо, що ці напрямки на Півдні були загрозливими, на різних нарадах ми чули, що маємо готуватися до оборони, а коли відбулися ці події, то виявилося, що ми не були готовими. Як так трапилося?

Ну, мабуть, хтось з військово-політичного керівництва недооцінив ситуацію, не повірив, що може бути таке повномасштабне вторгнення. Я скажу так:

90% військово-політичного керівництва, які приходили до нас в безпековий комітет у Верховній Раді, переконували нас, що у противника немає ударних груп і війни найближчим часом не буде.

Не буду називати імен, але це було найвище військово-політичне керівництво. Тому, я думаю, підготовки як такої не було. Я вважаю, що на той час потрібно було призвати резервістів, вивести війська і зайняти оборону. Цього не зробили. І те, що зараз ми тримаємо ворога на тому плацдармі, де він є, те, що ми його втримали, я називаю військовою удачею і, можливо, недопрацюванням російських військ. А ще – гарна реакція наших військових, генералів на ту ситуацію, яка склалася.

Абсолютно погоджуюся з вашими висновками. Зараз ми стабілізували лінію фронту і навіть говоримо про контрнаступ на Півдні, хоча у людей виникає багато запитань щодо того, коли це відбудеться. На вашу думку, яка має бути оптимальна стратегія визволення Півдня, тієї ж Херсонщини, враховуючи, з одного боку, збереження життя наших воїнів, а з іншого – використовуючи певні технічні переваги? Які оптимальні стратегії має обрати українська сторона для таких дій?

Ну, по-перше, ми повинні зрозуміти, що ніколи не переможемо, ідучи за стратегією "головне – зберегти життя". Це реалії. Ми повинні берегти життя, але на війні не буває без жертв, якщо така стратегія йде попереду, це приреченість на війні. Ми мусимо розуміти, що перебуваємо у війні за незалежність, найкривавішій війні з часів Другої світової. За деякими статистичними даними наша війна є більшою за застосуванням артилерії, а є ще й зовсім інше сучасне озброєння – і танки, і крилаті ракети. Тому треба розуміти, що в цій війні ми повинні самовіддано не поступатися Росії і поставити за головну мету визволення своєї території. Але ми розуміємо, що Росія є ресурсною країною, у неї більше населення, більше мобілізаційного ресурсу. Тому ми повинні використовувати сучасні засоби – дрони, засоби радіоелектронної боротьби, сучасні технології у прицілюваннях та їхнє використання в бойових машинах. Але скільки б технологій ми не використовували, основу складають артилерія, ракетні системи залпового вогню – це 80 відсотків у сучасній війні. Усі готувалися до сучасної війни, будували роботів, говорили про космічні війська, а війна показала, що сучасність у цьому. Далі. Нам потрібні ракети. Треба їх будувати. І якщо вони у нас будуть, ми зможемо завдавати удари по тилах російської армії. Це перспектива. А зараз потрібні артилерія і техніка для наступу. Тому що скільки б у нас не було піхоти – 700 тисяч, може вже 800 тисяч мобілізованих – у цій війні це не відіграє великої ролі. Я завжди наводжу приклади, яким я був свідком – і з нашого боку, і з боку ворога – коли один танк Т-64 чи Т-90, та навіть Т-62,  екіпажі якого троє людей, може кілька днів стримувати батальйон, у якому 500 людей. І в цьому батальйоні йдуть поранені, загиблі, занепадає морально-психологічний стан.

Тож для перемоги, особливо на Півдні, треба забезпечити наших людей технікою. Тоді і знизяться наші втрати, і з’явиться надія на звільнення територій.

Звісно, не можу багато розповідати, тим більше, що наш ефір святковий, присвячений Дню Незалежності. Знаєте, коли ти повністю занурений у будні війни, є багато проблем, які не хотілося б, щоб наші люди бачили. Люди повинні знати, що ми б’ємося. Але все одно є питання, які треба вирішувати, часом вони не зовсім приємні. Є ще один момент щодо техніки: має бути навченість екіпажів і правильна мотивація боронити свою країну. У цьому велика роль командирів, нашого військово-політичного керівництва, яке повинно мотивувати солдат, допомагати їм битися за свою країну. Ну і українського народу, яким має підтримувати армію, де б люди не знаходилися – в Україні чи за кордоном. Іде війна за незалежність України. Зараз історичний момент, і якщо ми його втратимо, ви будете все життя вигнанцями десь на чужій землі і вас буде переслідувати усвідомлення, що ви здали свою країну. Тому ми повинні битися всі разом. Ви там заробляйте кошти, допомагайте економічно, волонтери допомагають тут, український народ підтримує морально, ми, солдати, політики, будемо битися на полі бою, щоб Україна була суб’єктом у світі і була незалежною.

Ви згадали про озброєння. Чи можна казати, що надходження іноземної військової допомоги дійсно змінює ситуацію на полі бою, на прикладі вашої зони відповідальності? Чи є ознаки того, що це допомагає стабілізувати ситуацію, завдавати ворогу втрат?

Це дійсно так. Думаю, без допомоги наших партнерів було б значно складніше і втрати були б набагато більші. Поясню на одному прикладі. Два-три місяці тому, Росія мала абсолютну перевагу в артилерії, десь 80 на 20 чи 70 на 30 у завданні ударів по наших силах. Це було досить довго. Але після того як почали працювати HIMARS і були влучення по Новій Каховці та станції Брилівка, були розбиті залізничні шляхи їхнього постачання, було пошкоджено Антонівський міст, солдати в окопах, на полі бою побачили, що щільність вогню істотно зменшилася, а на деяких напрямах ми навіть взяли ініціативу у свої руки. Озброєння наших партнерів є більш влучним, не потребує такої масовості ураження, не ставить під загрозу цивільні об’єкти та людей. Якщо росіянам для ураження об’єкту потрібно 100 пострілів, то тут потрібно два-три постріли. Це озброєння дійсно допомогло трохи стабілізувати ситуацію і зараз ми маємо по артилерії паритет, а на деяких напрямах ми навіть маємо ініціативу – не за рахунок масовості зброї, а за рахунок правильного управління і точної роботи екіпажів цих гармат.

У одному з інтерв’ю ви сказали, що до кінця 2022 року Україна, враховуючи існуючі сили та засоби, не зможе завершити гарячу фазу війни. То який може бути прогноз, виходячи з поточної точки відліку? Чи можна сьогодні говорити про якісь часові межі активної фази війни?

Тут питання в тому, що від нас ця гаряча фаза залежить тільки частково. Що значить "завершити гарячу фазу"? Якщо противник продовжить напирати на нас нам доведеться його відбивати. Якщо ми хочемо просто зменшити інтенсивність, нам доведеться переходити до оборони і змиритися з тим, що противник закріпиться на тих позиціях, на яких є. І тут питання: якщо ми маємо достатньо озброєння, то не повинні переходити до зниження інтенсивності. Нам потрібне озброєння, щоб постійно завдавати ворогу втрат, постійно збивати його наступальний потенціал. Це робиться за рахунок артилерії, за рахунок знищення його військових об’єктів, тільки так ми можемо робити. А з тим озброєнням, яке є зараз, ми можемо локально нав’язувати йому ініціативу. Зараз ми реагуємо на ініціативу ворога. На мій погляд, зараз наше командування повинно шукати місця, де можна нав’язати ворогу свою ініціативу і змушувати ворога реагувати на наші дії. Дуже перспективне місце для наступу – саме тут, у напрямку Херсона. Це правобережний плацдарм, і якщо тут розробити серйозну операцію, взяти їх у оперативне чи оперативно-тактичне оточення, хоча, на мій погляд, це раніше можна було робити, але рішення приймати Верховному головнокомандуючому, це в перспективі дало б можливість нав’язувати ворогу якісь свої умови і говорити про наших полонених, у тому числі азовців. Тому що що б не говорили про збереження їхнього життя, просто так вони їх не віддадуть.

росіяни віддадуть азовців тільки якщо приперти їх до стіни.

Вони йшли сюди розповідаючи про денацифікацію, про те, що "Азов" – це терористична організація, і віддати нам азовців буде для росіян серйозною втратою авторитету всередині країни. Тому забрати азовців можна тільки приперши росіян до стіни. Для мене правий берег Дніпра – це ідеальне місце. Але для цього потрібен серйозний воєначальник, який зможе цю операцію провести.

Чи можна говорити, що саме битва за Херсонщину є найбільш вирішальною битвою з РФ. Адже саме такі висновки робить низка аналітичних структур. Чи не є такі висновки занадто перебільшеними з огляду на значення того чи іншого регіону? Ваша оцінка значення битви за Херсонщину.

Херсонщина є дуже важливою з моральної точки зору. Це обласне місто, яке було захоплено 24 лютого. Там почали будувати "Херсонську народну республіку", готуються провести "референдум", захопили адміністративні кордони. Якщо подивитися на карту, то це єдиний плацдарм, де вони знаходяться на правому березі Дніпра, все інше – на лівому березі. На мій погляд, вибиття їх з цього плацдарму буде сильним ударом в очах світової спільноти – що Україна відбила частину Півдня, звільнила свої території і завдала великої поразки ворогу. Для цього треба зробити кілька кроків: накопичення техніки, знищення шляхів постачання рашистів, знищення резервів ворога. Якщо зробити ці кроки, удар по Російській Федерації буде не тільки військовий, а й з погляду їхнього міжнародного позиціонування.

На завершення нашої розмови хотів би задати загальне запитання. Що для вас означає перемога?

Повернення всіх територій України, записаних у нашій Конституції. Для мне це є перемога. Якщо раніше я казав, що для початку достатньо повернення до стану на 23 лютого, то зараз я бачу, що Росія застосовує до нас терористичну тактику, починає просто нищити український народ. І ми повинні розуміти, що для нас національною ідеєю на найближчі роки, а я впевнений, що за рік це не закінчиться, є повернення всіх територій. Кремль зараз намагатиметься виходити на якісь домовленості, чимось торгувати. Але ми повинні розуміти, що дипломатії для цього буде замало. Це війна, війна і війна. Російська Федерація свою дипломатію веде тільки з позиції сили. Так, ми цивілізований народ, який хоче жити в демократії, в цивілізованому суспільстві. Але. Ми повинні відповідати Росії тими методами, які застосовує вона щодо нас. Ми повинні розуміти, що для нас майбутнє – це відбудова сильної армії, побудова сильної спецслужби. У нас має бути загартоване суспільство, яке буде розуміти, що в найближчі роки воно буде жити в умовах війни чи загрози війни, і ми повинні вже зараз так будувати це суспільство. Це стосується і нашої економіки, і оборонно-промислового комплексу, навіть нашого культурного життя. Можливо, хтось чекає швидкої перемоги, але швидким може бути тільки перемир’я. Перемир’я, нав’язане Росією, аби вона могла перевести подих і йти далі. Ми повинні прагнути остаточної перемоги. Коли всі наші землі повернуться до нас і ми матимемо сили в подальшому їх захищати.