Жертви, неслухи, нікчеми – 5 книг, де вчать (не) бути самим собою

Наприклад, ця книжка не вчить нас історії людства – принаймні у тому форматі, в якому ми звикли, натомість відповідає на більш цікаві питання, ніж захоплення людською цивілізацією. По-перше, автор іде за цілком сучасним руслом антропологічної коректності, за якою, наприклад, давно вже постає питання: чому на планеті владу захопили “розумні” мавпи, а не, скажімо, мурахи чи секвої? По-друге, “Sapiens: Людина розумна. Коротка історія людства" Ювала Ноя Харарі (К.: BookChef) - не традиційний хронологічний перелік подій і правителів, який бачимо в багатьох підручниках і науково-популярних виданнях.


Автор повільно й поступово, але невблаганно підходить до суті справ і розкриває перед читачем, яким чином Homo sapiens із цілком пересічного і невидатного виду мавп став Людиною і досяг сучасних вершин економічного, технологічного та інтелектуального розвитку. Почавши з Когнітивної революції сімдесят тисяч років тому, він показує, як наш біологічний вид розселявся по планеті, як здійснив Аграрну революцію приблизно дванадцять тисяч років тому, як нарешті Промислова і Наукова революції Нового часу дали Людині в руки могутні інструменти, за допомогою яких вона може не лише технічно розвиватися, але й змінити власну біологію. Ні, не стати мурахою чи секвоєю, які без усяких революцій так само досі існують поруч із нами, але збереглися у кращій формі (може, тому що «sapiens», утім, ніхто не перевіряв). Ба більше, людство тепер здатне навіть знищити себе. І це може статися як унаслідок застосування ядерної чи іншої зброї масового ураження, так і в результаті створення на основі сапієнс інтелектуально розвинених істот зі здібностями, які нині неможливо передбачити. Можливо, згадані істоти, нарешті візьмуть гору чи принаймні зрівняються з людиною у правах на цей світ?

У наступній книжці – а це насправді мистецький альбом Сергія Каменного “Український супрематизм” (К.: Родовід, 2021) – нас вчать не лише (не) бути собою, але й змінювати для себе цілі епохи з формаціями. Так, наприклад, автор - харківський художник, який нині мешкає у Франції – у своєму проєкті, присвяченому Майдану, пропонує поглянути на українську дійсність з точки зору світової реальності. Для цього варто згадати, як поміж барикад і вогняного дійства у згадані часи поміж людей походжав у шоломі та розвіяному плащі містичний персонаж, і це був не фейк, адже згодом цей самий Дарт Вейдер, якщо пригадуєте, навіть балотувався на президента України.


Такого самого віртуального персонажа запустив на свій уявний Майдан автор цього проєкту-фейка. Він іронічно уявляє себе античним героєм, античною скульптурою, яка віртуально приймає участь у драматичних подіях на Майдані. “Цей альбом після відомих подій на Майдані в Києві знайшов мій знайомий, - розповідає він. - Не зміг розшукати власника, тому привіз його мені до Франції. Деякі сторінки були втрачені, деякі пошкоджені. Я доповнив альбом своїми фото, представивши себе віртуальним учасником цих подій в якості різних героїв”. Тож “Український супрематизм”, як і “Дембельський альбом” (2017) Каменного, включає багато роздумів автора, іронії та самоіронії, бачення подій з погляду інших століть, в контексті інших епох і в діалозі з добре відомими творами образотворчого мистецтва.

Так само у супровід попередній книжці про неймовірне як ймовірне і навіть буденне “Нікчеми” Володимира Нікітенка (К.: ДІПА) розповідають про моделі формування людської ідентичності у підлітковому віці. Адже чому, як-то каже народна мудрість, "у чужого й шило голить, а нашого й бритва не бере"? І хтось змалечку називає дитину "нездарою", а хтось вихваляє на весь світ як генія і самородка. Саме цьому присвячена ця повість, в якій головний герой вважає себе нікчемою, а ми, уважно придивившись, бачимо, що такі самі були й залишаються його батьки та  бабуся з дідусем.



Утім, попустивши генетику, нагадаємо, що книжка все-таки фантастична, і тому на початку оповіді злий чаклун розсилає чотирьом правителям чотирьох імперій таємничі глеки, які він виліпив у своїй майстерні. Звісно, він задумав чергову капость, наслідки якої не забарилися. Насправді глеки - це магічні портали, через один з яких хлопчик Фортунато переноситься в Середньовіччя, де зустрічає себе з минулого і себе з майбутнього, таких самих нещасних невдах. “Троє хлопчаків сиділи в траві біля дороги, підібгавши коліна. Напружену тишу переривав лише спів птахів із ближнього гаю, та поскрипувала мотузка шибениці. - Схоже, підвисла програма віртуальної реальності, - першим не витримав мовчання Фортунато. — Друга година одна і та ж картинка. - А у нас тут взагалі все дуже одноманітно, - відгукнувся хлопчик в середньовічному лахмітті. - Як розбійника повісили минулого літа, так інших розваг і не було». Тепер усім трьом Фортунато потрібно стати командою, перемогти злого Алхіміка, який створив магічні портали подорожей у часі, і повернутися додому. Утім, в чаклуна щодо них інші плани, тож пригоди тільки починаються. “- Хлопчики повинні зникнути! Назавжди! - крикнув Алхімік і підкинув над головою жменю помаранчевого порошку. - А ну, мій порошочок “Явпізнаютебепозапаху”! Покажи мені, де ці троє малолітніх поганців!» І можливо, малим героям судилося загинути, якби вони не стали командою, об’єднавши всі свої уміння і ставши справжньою командою. Долаючи перешкоди і зустрічаючи дорогою додому різних кумедних персонажів, вони розуміють, що, зрештою, усі люди - нікчеми, аж поки повірять у себе.

Наступна книжка, можливо, й навчить керувати нашими внутрішніми демонами, але не розкаже, відколи їх почали так називати. Бо був колись голос Бога, яку людина могла чути, і раптом, не так вже й давно, а насправді з розвитком репресивної медицини, він став голосом диявола. Якось одразу, без особливих роз’яснень, і вже людину або спалюють на площі, або кидають до психлікарні. Так само книжка Ітана Кросса “Внутрішній голос. Як навчитись слухати себе” (К.: Лабораторія) розкаже, як заглушити в собі згаданий голос, приборкати свого внутрішнього критика та перетворити його на внутрішнього вчителя. Тобто нарешті доведе, що внутрішній монолог — це абсолютно нормально і його можна і потрібно навчитися скеровувати в правильне русло задля досягнення рівноваги всередині себе. А також дасть поради, що робити із роєм нав’язливих думок, які викликають тривогу, розчарування, невдоволення чи невпевненість.


Утім, з одного боку, автор нагадує, що в давнину одні вважали свій внутрішній голос відголосом диявола, натомість другі вважали його джерелом мудрості і намагався прислуховувався до нього. У цьому, у принципі, й полягає різниця між вірою і яким-небудь атеїзмом. Але з другого боку, автор вважає, що настільки звикли до постійного діалогу із самими собою, що часто навіть не помічаємо його згубного впливу на наше ментальне здоров’я та самосвідомість. І хоч раніше, згадаймо, про таке навіть не питали, одразу кидаючи в буцегарню у гамівній сорочці, а сьогодні існують більш толерантні важелі впливу, але “згубність” чужого єства, як бачимо, нікуди не ділася. І певні вади залишаються навіть у такому “прогресивному” вченні, бо, крім того, автор також роз’яснює, що намагання «жити моментом» контрпродуктивне по своїй суті, мовляв, людський мозок історично запрограмований на довгострокове планування. А це вже так само позиція не індивіда, але “спільноти”, “суспільства”, як донедавна – «громадськості», натомість природа людської думки, як знати, така, що завжди передбачала існування тут і тепер, а далі вже «як Бог дасть». Звісно, «прогрес» змінив такий тип мислення, але суті справи це не міняє.

Читаючи наступну книжку, неодмінно треба тримати на думці, що практичний посібник Наталії Дорошенко “Як дитині потрапити в кіно” (К.: Наш Формат) – це  насамперед посібник для батьків, як зауважує авторка.




“Ця книжка — детальний посібник для батьків з покроковими інструкціями, чеклістами, порадами від юриста й залаштунками знімального процесу, що зекономить вам гроші та збереже нерви”, - запевняють нас. Чи може бути інакше? Чи справді сама дитина – не жертва батьківських амбіцій, і хоче потрапити будь-куди – від футболу до кіно – а чи це бажання батьків втулити її будь-куди, щоби по тому жити за її рахунок, забезпечивши собі заможну старість? Звучить, звісно, доволі цинічно, як будь-яка правда, але на підтвердження наших міркувань на початку нам одразу закидають, мовляв, чимало з нас кілька разів переглядали “Сам удома”, а чи думали, як це — дитині зніматися в кіно? Тобто одразу пропонується «американська» модель споживання будь-чого – від дитинства до якихось, даруйте, вад. Виходячи з такої моделі, авторка не дуже то й переверне ваші уявлення про світ кіно, бажаючи перетворити вас на батьків дитини-актора. Мовляв, кінокар’єра не для обраних, а для всіх, хто має бажання й докладає зусиль. І так, авторка розповість, як потрапити на кастинг, що робити в разі відмови, як уникнути зіркової хвороби й діяти, коли дитина в останню мить «перехотіла» виходити на майданчик, чи варто звертатися до агентств, як не натрапити на шахраїв і чому стригти малюка за день до зйомок — кепська ідея. Але насамперед авторка, слід віддати їй належне, зауважує: “Найголовніше для батьків — це бути чесним із собою й подумати: це в мені говорять особисті амбіції? Чи ж у дитини справді є талант, вона із задоволенням бере участь у всіх ранках і шкільних постановках, жадає сцени і глядача? Є легкий спосіб визначити, чиє це бажання. Якщо під час розмови про акторство ви вживаєте займенник “ми”, тоді як дитина мовчить (тут ідеться про дітей, які вже говорять): “Ми ходимо на кастинги, ми шукаємо, ми пробуємо...” — це привід задуматися”.