Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина ІІІ)

(продовження, початок читайте: Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина І) та Грушевський. Наш Михайло Сергійович (частина ІІ)

У 1924-1931 рр. саме тут мешкали: Михайло Сергійович Грушевський з дружиною Марією Сильвестрівною, їхня донька Катерина, брат Олександр, небіж Сергій Шамрай, всі були непересічними науковцями - історики, етнографи, літературознавці.

Всіх радянська влада замордувала та поклала у домовину.
Еліту україністики комісари геть випололи, аби Україну вкрив гінкий бур’ян.

Після чотирирічної еміграції, в Україні Михайлу Сергійовичу довелося зачинати все з нульової відмітки: наукова робота – повсякденна практика українофільства - статус у суспільстві - громадська робота – політична діяльність. 

І першим кроком професора Грушевського стали лекції з історії, які він читав студентам Київського державного університету. 

У 1924 р. вченого обрали академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу ВУАН. Невдовзі він очолював археографічну комісію ВУАН, завданням якої він бачив: створити науковий опис видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI-XVIII століттях. 

А ще Михайло Грушевський брав активну участь у виданні часописів “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, “Наукового збірника” тощо. 

За його редакцією з’явилися: “Український археологічний збірник”, “Пам'ятки українського письменства”, “Студії з України”. 
Часу на користь української спільноти знову бракувало.

12 січня 1929 р. загальні збори АН СРСР Михайла Грушевського обрали дійсним членом та академіком Академії Наук. Очолювана ним Науково-дослідна кафедра історії України перетворилася на провідну наукову установу історичного профілю. В її складі функціонували три секції: методології і соціологічного обґрунтування історії (керівник О.Ю.Гермайзе), соціальної і політичної історії (керівник О.С.Грушевський), історії культури (керівник М.С.Грушевський). При кафедрі діяв кабінет примітивної культури, який очолювала К.М.Грушевська. Всього у колективі трудилося 15 науковців.

25 квітня 1929 р. на засіданні загальних зборів АН СРСР М. Грушевський порушив питання, мовляв, час створити в країні Інституту української історії.

У травні 1929 р. провідний радянський історик М.І.Яворський (1885-1937) атакував з критикою праці Грушевського та його колег, які досліджували український національний рух другої половини XIX ст. й акцентували на репресіях царату супротив українофілів. Він вказав на недооцінку соціального, класового фактора, критикуючи “буржуазну обмеженість” лідерів українського національного руху і наголошуючи на значенні російсько-українського революційного співробітництва.

Тут слід пояснити, із середини 1920-х рр. харків’янин Матвій Іванович Яворський успішно виконував відповідальне ідеологічне завдання по створенню офіційного підручника з історії України, в якому з марксистських позицій висвітлювалося минувшина українського народу. Це було конче необхідно, аби видавити широко знану в республіці фундаментальну монографію “Історія України-Руси” Михайла Грушевського. Товариш Яворський крапав потрібні Москві заідеологізовані підручники з історії для українських вузів та шкіл. Та правильна макулатура широко перевидавалася на масово насаджувалася. Посібники переклали навіть польською та іншими мовами, як офіційні навчальні підручники, схвалені Наркомосом УСРР.

Як нюхом чує поточний момент один із піонерів марксистської історіографії України стало зрозумілим 5 вересня 1929 р., коли харківська преса оприлюднила допис М.І.Яворського “Про мої помилки в концепції історії України”. Після публічного каяття кишенькового історика негайно обрали дійсним членом Всеукраїнської Академії наук, перевели до Києва, призначили членом президії Історико-філологічного відділу ВУАН, його секретарем і фактичним керівником.

Це є в українській народній традиції – накласти чималу купу на сусідському городі та й уступити в неї. 1930 р.Яворського виключили з партії та заарештували, а 1931 р. заслали на Соловецькі острови, де 1937 р. розстріляли разом з іншими в’язнями Соловецького табору особливого призначення.

***
Перелицьовані шавки почали цькувати Грушевський зграєю, з усюди. Восени 1929 р. зчинилися ідеологічні чистки історичних інституцій, які створив і з року в рік плекав український академік. У листопаді-грудні 1929 р. сесія Ради Всеукраїнської Академії наук почала ліквідовувати комісії, очолювані Михайлом Сергійовичем. 

ВСІ - археологічну, з історії географії та новітньої історії українського народу.

Тихою сапою, але до повної перемоги (1933) пролетарського світогляду в історичній науці в Україні викорінювалися “націоналістичні пережитки”.

У вересні 1930 р. закрили науково-дослідну кафедру історії України; відносно недавно стало відомо, що наукового керівника та навчателя, М.С.Грушевського, регулярно зливав владі та писав доноси на академіка тодішній аспірант НДКІУ, але більше - член КП(б)У В.Я.Камінський.

11 грудня 1930 р. партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з… М.С.Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його націоналістичних поглядів.

У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено… історичний цикл. 

Більшість співробітників і учнів Грушевського заарештували й заслали світ за очі.

Починаючи із 7 березня 1931 р., коли історика депортували, начебто, працювати в різних архівах Москви, репресії та переслідування з боку ҐПУ-НКВС лише посилилися. Від’їжджаючи до столиці СРСР, Михайло Сергійович точно розумів, що живим не повернеться в Україну, тож співробітників коротко напутив останніми словами: 

- Прощавайте, вчіться працювати без мене!

Прикметний факт, поки академік трудився в Москві для слави та науки України, місцева влада Києва вирішила позбавили його… спорожнілої квартири. 

Про це 19 березня 1931 р. у приватній бесіді Михайло Грушевський поскаржився колишньому наркому освіти УРСР, а тепер голові ЦК працівників освіти СРСР Олександру Шумському, а той спотворено виклав розмову в особистому листі на ім’я товариша Сталіна. Грянув грім!

***
Ордер на арешт Михайла Грушевського особисто підписав перший заступник голови Особливого відділу Держполітуправління Генріх Ягода. 
23 березня 1931 р. Михайла Сергійовича заарештували на службовій квартирі за адресою вул. Погодинська 3/2, кв.102, яку ВУАН придбала для співробітників археологічної експедиції, що працювали в Москві. Дослідника звинуватили у “контрреволюційній діяльності” та інкримінували керівництво уявним, але антирадянським “Українським національним центром” (УНЦ). 

Від першого дня допитів слідчі вимагали щиросердого зізнання в організації… терористичних актів і замахів на провідних партійних діячів. 
Попри запалення легенів у бранця, допити безперервно тривали з 28 березня по 3 квітня 1931 р. Одного дня слідчі дії тривали із 19-ї години до четвертої ранку.

Заарештованого історика 3 квітня 1931 р. допитав сам повноважний представник ОҐПУ в УРСР та керівник ҐПУ УРСР Всеволод Балицький, один із головних організаторів політичного терору в Україні.

Коли Михайло Сергійович відмовився підписувати маячню, яку 28 березня з нього буквально вибив уповноважений Секретного відділу ҐПУ УРСР слідчий Ілларіон Южний-Вєтліцин (насправді: Кофман), Грушевському пообіцяли заарештувати… доньку Катерину та влупити їй десять років таборів. 

Здавалося, нісенітниця? 

Утім, на столі Вєтліцина лежало вісім томів оперативної справи формуляра на самого вченого та два томи – на дочку “українського контрреволюціонера”.

За вказівкою заступник голови ОҐПУ СРСР Генріх Ягода 4 квітня 1931 р. із Грушевським зустрічався начальник Секретно-політичного відділу ОҐПУ Яків Агранов. Що цікаво, більшість документів контррозвідки: доповідні записки, звіти про етапування тощо – позначені приписками: “Відправлено тов. Сталіну”. 

Отже, батько народів пильно стежив за перебігом справи українського академіка.

Несподівано, 15 квітня 1931 р., партійна інквізиція звільнила бранця, хоча й зобов’язала регулярно ходити в ОДПУ на реєстрацію. 
Невдовзі з’ясувалися жахливі речі: його назирці ведуть десять років!

У таємну ҐПУ УРСР М.С.Грушевського поставили на облік ще 7 березня 1924 р., у перший день повернення з Відня. 

Тобто ганебні доноси, перлюстрація кореспонденції, щоденне спостереження за самим лідером УЦР та членами його родини, допити учнів та сусідів почали на нього збирати від першої доби повернення з еміграції. Під пильним наглядом ОҐПУ СРСР академік перебував до останнього свого подиху.

***
Хоча наприкінці нелюдських знущань Грушевський і відмовився від вирваних під тиском свідчень, 4 квітня 1931 р. з-під варти звільнили тільки його, тоді як із півсотні осіб, заарештованих по справі “УНЦ”, отримали різні терміни (від заслання до шести років ув’язнення. Сталінські табори пережили лічені одиниці.

Дивним чином 5 січня 1933 р. антирадянську справу проти історика закрили зі лиховісним приписом - з огляду на… смерть підозрюваного. 
Партія наперед оголосила про найближче майбутнє українського академіка.

У травні 1934 р. міністр освіти УРСР Володимир Затонський офіційно звернувся до секретарів ЦК КП(б)У С.В.Косіора та П.П.Постишева, нагадуючи про те, що якось слід розбиратись із М.С.Грушевським у Москві. Бо ж наближалася чергова сесія Всеукраїнської Академії наук, тож слід було отримати дозвіл із столиці СРСР про те, чи можна вивести з її складу… неслухняного академіка.

Хмари знову скупчились у листопаді 1933 р., коли на пленумі ЦК КП(б)У П.П.Постишев, С.В.Косіор та М.М.Попов взялися просторікувати хором: Грушевський стоїть на чолі підпільного “Українського національного центру” та “Організації українських есерів”. Складалось враження, тези їхніх виступів готували в одному кремлівському кабінеті. Провідники українських комуністів дружньо розпатякували, мовляв, у зв’язку з переходом партії до колективізації Грушевський посилив шкідливу контрреволюційну діяльність. Утім, слідчим не вдалося підвести безневинну інтелігенцію до гуртового політичного процесу, - ні Грушевський, ні його оточення на тиск і знущання не повелись, сфабрикованих покаянь не підписали.

У першій половині 1934 р. українського академіка неодноразово кликали до ЦК ВКП(б), де він мав співбесіди з членом комісії Політбюро із зовнішньої політики Лазарем Кагановичем. Зокрема у вересні 1934 р. Лазар Моїсеєвич настійливо рекомендував Грушевському підписати якусь лакейську декларацію – ясна річ, про схвалення політики партії та засудження “українських буржуазних націоналістів”. Із різних джерел, близьких до ЦК ВКП(б), йому натякали: коли історик не скориться та не поставить підпис під потрібним документом, жити йому не дадуть. 

- Ну що ж, так тому і бути, - підписав собі вирок незламний Грушевський.

***
Виконання вироку, оголошеного заздалегідь, відтермінували до 25 листопада 1934 р., коли Михайло Грушевський справді помер о другій годині дня. 

Раптово.

Від зараження крові. Дивний діагноз: смерть при наростанні серцевої слабкості

І таке сталося на… лікуванні в Кисловодському санаторії Комісії сприяння вченим (нині - Ставропольський край, РФ), куди із дружиною та дочкою академік прибув ще 9 вересня 1934 р. 

Усе гараздилось, допоки 12 жовтня 1934 р. у науковця несподівано не з’явився карбункул на шиї, іншими словами, звідкіля не вискочив звичайний чиряк. Того дня його вперше прооперували.

Після хірургічного втручання Грушевський зліг з високою температурою.

Самопочуття не покращилося, тож 16 жовтня зробили нову операцію. Ось, як поінформував оперативник у повідомленні до СПО ГУГБ (2-е відділення) Управління НКВС по Північно-Кавказькому краю, яке вело стеження за вченим у Кисловодську: 

"16.10.34 р. виконана друга операція. Температура у хворого 39,9. Лікарі стверджують, що постільний режим Грушевського, можливо, триватиме до 1 листопада 1934 р. Нових зв’язків за цей проміжок часу не зафіксовано"

16, 19 і 22 листопада 1934 р. хворому довелося робити переливання крові, по 300 куб см. Донором була донька вченого, Катерина Михайлівна Грушевська. Але батька це не рятувало. Пульс залишався аритмічним 120. На спині гноїлися рани від трьох попередніх операцій. Почалися напівсвідомі марення.

Геть заметушилися хірурги, а не звичайні санітарки. За три дні після екстреної (четвертої) операції з видалення звичайного фурункула (злоякісний карбункул з генералізацією інфекції з розвитком сепсису) колишнього керівника УНР не стало. 

Щоправда, звичайну операцію під хлоретиловим наркозом чомусь особисто та поспішно провів головний лікар Кисловодської місцевої лікарні імені О.Рикова, товариш Хургін, котрий… ніколи не спеціалізувався на хірургії. 

Перед тим дружині пацієнта із палати №2 чомусь відмовили в законному проханні, коли Марія Сильвестрівна Грушевська стурбовано поцікавилася, чи можуть в Кисловодську прооперувати злоякісний карбункул спини справжні фахівці, давні друзі сім’ї, київський лікар Григоровський чи знаний московський хірург Микола Бурденко, котрі саме перебував у місті.

Немов щось лихе відчувало жіноче серце. Правдами і неправдами дружина Грушевського вмовила директора нейрохірургічної клініки при Рентгенівському інституті Наркомздоров’я СРСР, академіка М.Н.Бурденка оглянути хворого. 

24 листопада 1934 р. світило радянської хірургії оглянуло Грушевського, але, полишаючи палату, в обуренні виказало: 

- Нащо мене покликали до помираючої людині?

Той жахливий вирок Марія Сильвестрівна почула цілком випадково, вона саме проходила коридором у справах. 

Смерть завжди приголомшує повною несподіванкою.

Вражає та дивна погибель і досі. Принаймні я так і не знайшов логічного пояснення тому факту, що “історія хвороби М.С.Грушевського за №1364” виявилася не в архіві, скажімо, Міністерства охорони здоров’я, а в діловодстві всюдисущого НКВС. Це достеменно виявляє, хто конкретно заклав її на зберігання, подалі від людського ока.

Взагалі, доцільність та слушність методів лікування українського академіка викликала купу нарікань у зведеному консультативному висновку Головного бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України щодо хвороби М.С.Грушевського від 2 грудня 1999 р. за підписами членів авторитетної комісії - академіка О.О.Шалімова, професорів Ю.П.Шупика, Б.Т.Глухенького та доцента В.Г.Бурчинського.

***
Буквально наступного дня, 26 листопада 1934 р., урядова газета “Вісті”, орган Ради народних комісарів УРСР надрукувала некролог. У вигляді Постанови РНК: 

"Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Українською Радянською Соціалістичною Республікою академіка М.С.Грушевського, Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила: поховати академіка М.С.Грушевського в столиці України - Києві. Похорон здійснити на рахунок держави. Для організації утворити Урядову комісію в такому складі: В.С.Порайко (голова), О.О.Богомолець, О.В.Палладін, О.В.Корчак-Чепурківський. Призначити сім’ї академіка М.С.Грушевського персональну пенсію 500 крб".

28 листопада 1934 р. тіло Грушевського дружина Марія Сильвестрівна та дочка Катерина поїздом №15 перевезли до Києва. Хоча потяг запізнився на дві години, на столичному вокзалі, о 15-й годині дня, небіжчика зустріли члени урядової комісії на чолі із заступником голови РНК УРСР Василем Івановичем Порайком, вчені-академіки, родичі. Покійного поклали в головній залі Української Академії наук. До замордованого лідера УЦР звичайним українцям відкрили доступ з 18 до 22-ї години, а 29 листопада, - з 10 до 13-ї години.

Із почестями Михайла Грушевського поховали 29 листопада 1934 р. на Байковому кладовищі Києва - ділянка № 6, біля Вознесенської церкви; на цвинтар прийшло 400 киян. За всіма скорботними подіями пильно стежили агенти НКВС, регулярно повідомляючи деталі спецтелеграмами – на ім’я начальника Секретно-політичного відділу ОҐПУ СРСР Якова Агранова, начальника Оперативного відділу ОҐПУ СРСР Карла Паукера, керівника ҐПУ УРСР Всеволода Балицького.

Іван Майстренко до вельми точно підмітив:

- Саме із Грушевського почалася доба вимирання видатних, але небажаних Сталінові людей, як Максим Горький, Сергій Кіров, Серго Орджонікідзе та інші.

А 23-річний український поет Любомир Дмитерко висловив тоді ось своє припущення: 

- Ми перейшли на організацію таких самих інсценувань, як і у Польщі. Київські письменники один за одним відправляються у ДОПР (будинок примусових робіт, один із різновидів радянських в’язниць - Авт.), а над тими, хто залишився на свободі, висить дамоклів меч. У мене враження, що Грушевського навмисне відвезли до Кисловодська помирати.

***
Мстиві комуністи не дали нашому Михайлу Сергійовичу спокійно спочити. 

Тривалий час, починаючи із кінця 1930-х рр. проти прізвища М.С.Грушевського неоголошено стояв партійний штамп: “Репресований посмертно”. 

Усі, навіть – ранні - його праці потрапили під сувору заборону, а всі родичі, з-поміж яких навіть дочка Катерина Грушевська, етносоціолог, фольклорист і перекладач, були морально замордовані та фізично знищені.

По єдину дитину покійного академіка, Катерину Грушевську оперативники НКВС УРСР приїхали 10 липня 1938 р. Спочатку її утримували на вул. Інститутській, котру корінні кияни називали Дівочою. Діяти чекісти почали перевіреними методами, аби досягти відомого результату - самообмова.

15 серпня 1938 р. Катерину Михайлівну примусили написати заяву наркому НКВС комісару державної безпеки 3-го рангу О.І.Успенському, в якій заарештована визнала себе… членом націоналістичної організації з 1918 р. 

Утім, ідейне гноблення не припинялось. Зокрема в архівах українських спецслужб зберігся зведений протокол допиту, датований 7 вересня 1938 р. - результат робочого дня заступника начальника 2-го відділення 4 відділу 1-го управління НКВС УРСР Михайла Ізраїлевича Хаєта. 48 сторінок машинопису! Той оперативник, взагалі, спеціалізувався на українській творчій інтелігенції і свого часу допитував Євгена Плужника, Бориса Антоненко-Давидовича, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Олексу Влизька, Василя Буревія, Михайла Бойчука та інших.

Вирвавши потрібні катам зізнання, слідчі перевели Катерину Грушевську до Лук’янівської в’язниці. Чи усміхнулася вона сумно:

- Пішла по батьківським місцям?

Через дев’ять місяців після арешту 16 квітня 1939 г. колишнього скарбника Українського національного театру К.М.Грушевську на закритому судовому засіданні Військового трибуналу Київського особливого військового округу “без допущения защитников” позбавили волі терміном на вісім років.

Відомо, що інтелігентна жінка працювала в радгоспі робочого поселення Сусуман, що знаходився за 625 км на північному заході від Магадана, потім - у радгоспі “Ель-ген” Північного ГПУ “Дальбуду”; його з якутської мови означає “мертвий”. Останній лист від любої Кулюні згорьована мати Марія Сильвестрівна Грушевська отримала в листопаді 1941 р. Кореспонденція надійшла вже тоді, коли в Києві хазяйнували німці.

За матеріалами КДБ вона, колишній керівник Кабінету примітивної культури Української Академії наук, сконала 30 березня 1943 р. в Темлазі із системи ГУЛАГ НКВС, тобто у Темниківському виправно-трудовому таборі, що знаходився в селищі Явас Зубово-Полянського району Мордовської АРСР. 

Доньку голови Української Центральної Ради поховали в… Новосибірську.

***
Почергово заарештували й інших членів великої сім’ї Грушевських: брата Олександра Сергійовича Грушевського (5.10.1939; п’ять років заслання до таборів Казахстану, де він працював рахівником, перебуваючи під наглядом міліції), небожа Сергія Вікторовича Шамрая (7.08.1937; вісім років виправно-трудових таборів на Колимі) та чоловіка сестри останнього - Ольги Вікторівни.

При переслідуванні Грушевських користалися свідчення колишнього учня М.С.Грушевського, українізованого німця Костянтина Штепи, як це не приголомшливо, сина православного священика. Доноси із часів нацистської окупації України того інформатора НКВС й досі зберігаються в СБУ.

Останньою з витоптаної комуністами родини Грушевських пішла згорьована дружина Марія Сильвестрівна Грушевська. 

Вона, перекладачка з французької, пережила більшовицьку окупацію та вимушену еміграцію чоловіка. 

Її будинок спалили червоні банди. 

Вона виплакала очі після звісток про смерть на чужині: спочатку - чоловіка, а потім – і дочки. 

Її, хто так талановито у 1901 р. інтерпретував українською збірку оповідань Антона Чехова “Змора”, не змогло взяти лихоліття Другої світової війни. 
Колишню співробітницю “Львівського наукового вісника” доконала вигадлива радянська влада.

80-річну Марію Сильвестрівну… ущільнили. Вже не пам’ятаєте, що воно таке? У квартиру київських рафінованих інтелігентів підселили пролетарську родину, яка, на думку влади, потребувала. Ну, розумієте, соціальний захист. 

Спочатку подружжя Плотичерів сиву бабусю просто пограбувало, а потім голота вселилася у свята святих - у кабінет Михайла Сергійовича! 
З усіма чеснотами нової пролетарської культури - “беломор”-плять-водка-сука-*б-твою-мать.

Скажіть, могло витримати серце дружини, котрій Михайло Сергійович присвятив найголовнішу працю свого життя – десятитомну монографію “Історія України-Руси”, яку закінчував саме за цим столом, яку писав майже сорок років?

Аби не терпіти духовну наругу, серце Марії спинилося.

***
Прочитавши три частини мого скромного нарису, тепер ви більш-менш доладно зможете відповісти дитині чи онукові, на несподіване запитання:

- А хто той дідусь із широкою бородою на “п’ятдесяті”?