Як економічний успіх зробив блок опального прем'єра Ющенка лідером виборів

26 жовтня українці оберуть собі черговий комплект депутатів, які протягом наступних п’яти років будуть представляти їхні інтереси у Верховній Раді. Всього лише 12 років тому, українці мали можливість обирати депутатів раз на чотири роки, проте в 2004 році  парламентарі вирішили, що надто часто ходити на вибори шкодить  економіці, українцям, ну і звичайно ж самим депутатам псує нерви, тому варто збільшити термін каденції на 25% або на 1 рік. Проте, в березні 2002 року до цього історичного рішення в народних обранців ще не дійшли руки.

Збій системи

На відміну від парламентів І-го (обрана 1990 року), та ІІ скликання (обрана в 1994-му),  які обиралися за мажоритарною схемою, депутатам обраним в 1998 за здавалося б куди прогресивнішою та популярною серед українських експертів змішаною виборчою системою, похвалитися було особливо нічим.

Так, Верховна Рада першого скликання проголосила незалежність, другого – прийняла Конституцію.  Депутати третього скликання в першу чергу відзначилися спікеріадою, коли  впродовж місяця ніяк не могли обрати собі спікера. Тут вперше дала про себе знати партійна дисципліна - бюлетені депутатів обраних за списками збирали лідери (або спеціально призначені ними уповноважені) і проконтролювавши «правильність» волевиявлення, опускали в урну.

Окрім, того виявилося, що депутати можуть не тільки блокувати трибуну але й битися. Причому як в часи Київської русі - стінка на стінку. Спеціалістам відразу стало очевидним, що тепер при формуванні списку треба обрати не тільки лояльних лідеру, не тільки здатних часом виступити з трибуни чи на радіо, але обов’язково повинні бути люди міцної статури, причому готові при необхідності поштовхатися біля трибуни, а то й влучно зацідити опоненту в самісіньку пику…

Обличчя Верховної Ради ІІ скликання (1998-2002 роки): Всі на захист Конституції, пікет під парламентом, осінь 1999 року;  обраний в результаті півторамісячної спікеріади голова Верховної Ради Олександр Ткаченко (1998-2000); Бійка між нардепами Михайлом Бродським та Ярославом Кендзьором; Блокування парламенту і створення нової більшості, січень 2000 року

Важкий старт

До виборів 2002 року Україна підходила в стані жорсткої політичної кризи. Призначений на роль цапа-відбувайна за потенційний дефолт прем’єр Віктор Ющенко скористався таки рекомендаціями Міжнародного валютного фонду, збалансував державний бюджет, заборонив бартерні схеми і взаємозаліки в економіці і виявилося, що навіть цього достатньо щоб економіка пішла в гору.

На хвилі економічного успіху Ющенко стрімко перетворювався на перспективного кандидата на президентських виборах, які мали відбутися за якихось два роки. Тому довго грітися в променях слави йому не дали і вже в квітні 2001 року за сприяння президента Леоніда Кучми невдоволені реформами Ющенка об’єднались в парламенті і відправили уряд у відставку, штурмувати печерські пагорби народний улюбленець йшов вже як лідер національно-демократичної опозиції.

Проте і в таборі опозиції він далеко був не один. Враховуючи українську вдачу, бути вічно невдоволеними усім на світі, дивуватися різноманіттю опозиції не доводиться. Зрештою, як говорив ще в XIX столітті класик політекономії Джон Стюарт Мілль: краще бути невдоволеною людиною, ніж задоволеною свинею.

Переможці парламентських виборів: Віктор Ющенко, лідер блоку «Наша Україна»; Петро Симоненко, лідер КПУ;  Володимир Литвин, блок «За Єдину Україну!»; Юлія Тимошенко, лідер блоку свого імені;  Олександр Мороз, лідер СПУ; Віктор Медведчук, лідер СДПУ (о).

Традиційними лідерами невдоволених були звісно комуністи, яких не влаштовував сам факт існування незалежної України. Поряд з ними розташувалися Прогресивні соціалісти Наталії Вітренко, котрі марили ідеями слов’янського братства та суду над українськими олігархами. Далі розташовувалися соціалісти Олександра Мороза які з грудня 2000 року проводили акцію «Україна без Кучми», звинувачуючи президента та голову його Адміністрації Володимира Литвина у викраденні та вбивстві журналіста Георгія Гонгадзе. 

Особистим ворогом діючого президента могла вважати себе Юлія Тимошенко, яка на той час вже майже рік знаходилася за гратами, що не заважало їй керувати блоком свого імені і балотуватися в парламент. Націонал-демократи об’єдналися навколо опального екс-прем’єра Віктора Ющенка. 

Серед провладних сил також все було далеко непросто, що й не дивно, оскільки бути провладною силою в країні де виборці невдоволені вибором щойно опустять бюлетень в урну, дуже непросто.

Російські схеми

Проте український політичний клас, вже призвичаївся до особливостей  виживання  в змішаній пропорційно-мажоритарній системі. Команда президента Леоніда Куми взяла на озброєння російський досвід, окрім того  запросила російських політтехнологів, які саме отримали свіженький досвід з  маніпулювання громадською думкою на виборах і почали його активно застосовувати і на українських виборах.

Ліберальний проект-2002: «Команда озимого покоління»

В той час надзвичайно вдалими здавалися російські проекти просування в Державну Думу партії «Единство», «Союз-правых сил» и «Женщины России». Роль некомуністичної альтернативи намагався грати блок партій мера Москви Юрія Лужкова та екс-прем’єра Євгена Примакова «Отечество – Вся Россия». Хитрим маневром, розклавши яйця в різні кошики, російська влада уникла принципової дискусії з тодішніми улюбленцями простого народу, російськими комуністами, натомість було створювалося враження політичного різнобарв’я і широкого вибору, що не заважало вже після виборів сформувати коаліцію яка буде з усіх сил підтримувати призначеного президентом Борисом Єльциним на роль наступника, підполковника КДБ Володимира Путіна.

Оскільки російські політтехнологи і понині свято переконані, що між Україною і Росією ніякої різниці нема (як вони кажуть «это же одна страна»),  то російські схеми було вирішено впровадити і в Україні.

Було створено провладний блок «За Єдину Україну!» який очолив голова Адміністрації президента Володимир Литвин. Окрім того, сформовано о’єднання «Жінки за майбутнє» яка мало зібрати голоси консервативного жіночого електорату який вже втомився від політичних чвар, хоче спокою і хоч якоїсь надії.

Спеціально для жителів великих міст і ліберальної інтелігенції з російського союзу «Правих сил» було скальковано «Команду озимого покоління». Для українців російські політтехнологи навіть підшукали «дублікат» популярної серед російської інтелігенції Ірини Хакамади. Її мала замінити харківський підприємець Ірина Горіна.

Російські схеми для українців: «клон» популярної в Росії на початку 2000 років Ірини Хакамади – Ірина Горіна, кандидат в депутати від «Команди озимого покоління»

Чого вимагали

Як і нині Україна перебувала в перманентній кризі (принаймні така була загальна думка). Жили українці і справді вкрай бідно, але на відміну від сьогодення економіка країни другий рік поспіль росла, а не падала.

Тим не менше вимоги українців були практично ті ж самі, що й сьогодні. Більше соціального захисту, справедливості, оновлення влади.

Відповідно,  всі програми обіцяли захист, захист і ще раз захист. Окрім того, допомогу всім хто її потребує.  Якщо сьогодні послухати ці обіцянки 12-річної давнини (або прислухатися до нинішніх), то одразу згадується польський економіст-реформатор Лєшек Бальцерович, який говорить, що головне гасло будь яких виборів в Польщі – допомога. І відзначає, що часто створюється враження немов Польща, це країна інвалідів. Насправді це не так, але саме такою є домінуюча суспільна думка.

Проте, будучи єдиними в необхідності надання українцям чимраз більшої допомоги, учасники виборів 2002 року різко розходилися оцінках хто ж винен в тому, що українці ще її не отримали в достатній кількості.

Невдахи виборів-2002: Прогресивна соціалістична партія України; партія «Жінки за майбутнє»; Партія Зелених України

У блоці Віктора Ющенка «Наша Україна» переконували, що всьому вина неграмотна економічна політика влади, недостатня прозорість бюджетного процесу і засилля держави в економіці. Мовляв, якщо навести лад в бюджеті і трохи прибрати чиновників від господарки, то економіка буде рости швидше, податків буде більше і держава буде мати кошти щоб роздавати українцям більше всілякої допомоги.

Для Юлії Тимошенко вже в ті давні часи все було ясно як божий день – корінь усіх проблем України в забутій духовності, яку треба відродити і все одразу стане на свої місця. Окрім того, тоді БЮТ пропонував розірвати зв’язок між владою і капіталом, і зробити так, щоб всім нарешті  керував народ. Механізми, на жаль,  не пропонувалися. Зате українцям обіцяли, що в випадку вдалого завершення виборів одразу запровадять щомісячний розподіл усього прибутку підприємств у вигляді дивідендів між усіма без винятку власниками акцій. Окрім того, підприємці мали поділитися прибутками з територіальними громадами. Кількість найрізноманітніших допомог і виплат з бюджету мала зрости, а податки, навпаки,  зменшитися.  Для цього необхідно було прийти і проголосувати за БЮТ. Можна з усією впевненістю сказати, що, якщо не морочити собі голову питання «як?», то блок Юлії Тимошенко мав найпривабливішу для українців програму в 2002 році. Недаремно вождь світового пролетаріату Володимир Ленін любив приказувати, що один дурень може задати більше питань ніж 100 мудреців відповісти. Отож, як кажуть працівники духовної сфери: буде вам по вірі вашій.

Соціалісти Мороза думали приблизно так само і теж мріяли примусити капітал поділитися з трудящими, але вважали, що на чолі процесу повинна стояти не Тимошенко, а їхній сивочолий лідер який тільки один знає як збудувати Європу в Україні.

Якщо ж не вдаватися до високих матерій, то будь якій опозиційній партії в 2002 році було зрозуміло, що в усьому винен Кучма і олігархічні клани. Якщо їх усунути від влади, власність справедливо переділити, то кожен українець отримає більше допомоги. В цьому чи не найбільша різниця з сучасними виборами: нинішні українці тільки невдоволено бурчать (принаймні поки що) на президента Петра Порошенка, але готові голосувати на підтримку його блоку (принаймні якщо вірити соцопитуванням). Уявити собі що Кучма може дати якомусь політичному блоку своє ім’я у 2002 році і за нього хтось буде голосувати, було просто неможливо.

Провладні партії намагалися хоч якось дистанціюватися від влади, при цьому закликали до поміркованості в усьому як в політиці так і в економіці, але не забували нагадувати, що президентські повноваження варто б посилити, бо тоді у президента буде більше  можливості допомагати українцям. «Жінки за майбутнє», в свою чергу закликали допомогти жінкам, а «Команда озимого покоління» вимагала, щоб нарешті дали покерувати молодим (бо скільки вже можна терпіти?). Окрім того, «озима» команда спробувала зацікавити українців питанням сплати податків. Мовляв, ми молоде покоління, хочемо платити відповідально, щоб знати куди йдуть наші кошти, як їх витрачають і т.д.  Тема була явно здерта навіть не з російських, а з західних виборів. В Україні податкова система сформована таким чином, що українці поняття не мають скільки вони платять і куди йдуть ці кошти. Це не заважає їм ненавидіти начальство, яке їздить на дорогих авто, але ніякого зв’язку між розміром податків і можливостями неефективного використання коштів (або можливостей чиновників вкрасти) українці не бачать взагалі. Принаймні поки що. Нині, як і 12 років тому, їх куди більше хвилюють соціальні виплати з бюджету та пільги.

Результати виборів: Партії лідери виборів-2002; Переможці в одномандатних округах

Натомість комуністи добре знали як зіграти на струнах консервативного налаштованого літнього електорату, який бачив щастя в рівному розподілі злиднів. Традиційно для себе комуністи  були переконані, що всі ці партії посібники капіталу і тільки вони, комуністи, можуть принести українцям справжнє щастя, чи принаймні розділити його по справедливості. Для цього звичайно. Необхідно націоналізувати засоби виробництва,  запровадити монополію на зовнішньоекономічну діяльність і увійти в союз з Росією і Білоруссю.

Не туди пішли

Результати виборів 2002 року стали холодним душем для влади. Гору брала опозиція. Звичайно, вперше за історію України комуністи  втратили перше місце на виборчих перегонах набравши 20%, але владі від цього було мало втіхи, бо першим став блок Ющенка «Наша Україна» з 24% голосів. Справжньою сенсацією став результат блоку Тимошенко – 7,3%. Соціалісти набрали на відсоток менше, але тим не менше пройшли в парламент.

Розклад сил в ВР IV скликання по фракціях на початку роботи парламенту

Провладні блоки, які сконцентрували максимальні фінансові можливості та користувалися підтримкою влади, провалилися на виборах. Блок «ЗаЄдУ!» отримав всього 11% голосів і став тільки третім. Соціал-демократи (об’єднані) набрали всього 6,3%. «Жінки за майбутнє» і «озимі» опинилися за бортом парламенту. Компенсувати поразку за партійними списками влада частково змогла за рахунок мажоритарних округів. Проте сформувати пропрезидентську більшість за результатами виборів було вже неможливо. 

Натомість, досвід парламенту обраного в 1998 році чітко продемонстрував, що маючи в руках виконавчу владу завжди можна переглянути результати виборів, вже безпосередньо в парламенті, перекупляючи або залякуючи депутатів з інших фракцій. Перед партійними лідерами постало питання як захистити результати виборів вже після самих виборів?

(Далі буде)

Читайте також: 

Як українці спробували обирати і що з цього вийшло

Перші дострокові вибори в історії України: Як запалали політичні зірки Тимошенко, Вітренко і Медведчука

Як Мороз із Чорноволом ввели партійні списки і перемогли незалежних