Хто сіє вітер – пожне бурю

У дискусії, викликаній поправкою до закону про Інститут національної пам'яті, в першу чергу звернули увагу на наслідки для польсько-ізраїльських та польсько-єврейських відносин. Водночас, оминули проблему польсько-українських відносин.

Захисникам зміненого закону про ІНП здається, що його противники не здатні читати закон з розумінням, а також, що вони виступають проти закону виключно з однією метою – зганьбити Польщу. Таким чином, вони не тільки позбавляють  супротивників права голосу,  а й дають зрозуміти, що критики не дуже зорієнтовані у питанні та демонструють ворожість (між строк натякають – адже вони не є справжніми поляками).

Багато дискусій у Польщі вже певний час відбуваються у такому стилі - у стилі, який складно назвати дебатами (тому, що дебати передбачають, як мінімум, шанобливе ставлення до опонента). Важко також назвати новацією звинувачення у відсутності патріотизму усіх, хто насмілюється стверджувати, що реалізація закону негативно позначиться як на польських міжнародних відносинах, так і на внутрішній ситуації. На мою думку, наслідки цього закону триватимуть довше, ніж існуватиме сам закон – не говорячи про дискусії навколо нього.

Я беру участь у цій дискусії  не сподіваючись на те, що мій коментар вислухають або проаналізують прихильники закону. Однак, я хотіла б, щоб мою думку почули діячі, які критикуючи одні положення, оминають увагою шкідливість інших.

Примара бандеризму

Почну з контексту, в якому було прийнято законопроект:  це сталося рівно через п’ять днів після ефіру програми  "Superwizjer" на телеканалі  TVN,  присвяченої темі неонацистів та хвилі обурення, яка перелилася через край.

(Від редакції - програма  "Superwizjer" оприлюднила шокуюче відео святкування польськими неонацистами дня народження Гітлера, що спричинило обурення в суспільстві і дискусію як щодо самого руху, так і щодо моральності медіа, яке, на думку експертів, мало б одразу передати ексклюзив у Прокуратуру.)

Відомі політики спочатку намагалися все заперечувати, але коли це не вдалося, вирішили тихцем зам’яти проблему. Почалося з тверджень, що неонацистський рух – це марґінес суспільства. Потім політики й взагалі змінили тактику і перейшли від захисту до нападу. Вирішили обвинуватити телеканал, який не звернувся до прокуратури та допустив до випуску матеріалу такого роду (окрім очевидних маніпуляцій була й інсинуація). Також виявилося, що партія "Громадянська платформа" теж винна – адже неофашистське товариство "Гордість і Незалежність" було зареєстроване саме за її часів. Гадаю, що такого роду "аргументація" не переконала навіть прихильників поправки до закону. Тоді було прийнято рішення, що слід використати інструмент, описаний психологами, як механізм проекції. У СРСР у таких випадках казали: "А у вас негрів б’ють".

Читайте також: Як у боротьбі за власне добре ім'я Польща може його втратити

Під рукою виявився проект поправки до закону,  який чекав у сеймівському морозильнику ще зі спекотного літа 2016 року, коли було прийнято резолюцію про те, що злочини, скоєні проти польського населення на Волині, були Геноцидом. Ця резолюція, на думку авторів, дозволяла "компенсувати втрачені останні двадцять з гаком років, впродовж яких польська держава не спромоглася належним чином віддати шану вбитим полякам та громадянам інших національностей на Волині та на південно-східних Кресах Другої Польської Республіки".  

На жаль,  з того часу це переконання стало загальним, як і твердження, що український націоналізм є загрозою для польської держави.  Примара "бандеризму" настільки затуляє реальний образ України та українців, що дедалі складніше продертися зі своїми аргументами, які до того ж підтверджує українське соцопитування, де Польща та поляки – це країна і нація, яка найбільше подобається  українцям та викликає захоплення. Політичний  аргумент теж не переконує – націоналістична партія навіть  не потрапила до Верховної Ради України, і навіть популістам не вигідно вести антипольську політику. Геополітичний аргумент з етикеткою "доктрина Гедройця" (ред. – "Польща може бути незалежною тільки поруч з незалежною Україною") теж не підтримали.

Підбиваючи підсумки: Прийняття закону про Інститут Національної пам’яті було спробою відволікти увагу від внутрішньої проблеми агресивного націоналізму в Польщі. Його мета - перевести увагу громадської думки на "актуальну" тему розправи з українським націоналізмом.

Очікувалася різка реакція з боку української сторони, але не з боку Ізраїлю. Воістину - хто сіє вітер-пожне бурю.

Волинська брехня

Перейдемо до аналізу тексту. Як я вже згадувала, під час дискусії на минулому тижні насамперед критикувалися положення ст. 55 а част. 6с (Захист доброго імені Республіки Польща та польської нації). Критики запитували – чому жертви та свідки Голокосту повинні добирати слова, щоб не стати об’єктами переслідування правоохоронних органів?

Виникали  також сумніви щодо можливості переслідування за злочини згідно ст. 55 а і за межами країни .

Однак у дискусії оминули запис зі статті 1, у якій до пункту 1а щодо сфери діяльності Інституту національної пам'яті щодо нацистських та комуністичних злочинів, а також інших злочинів проти миру, людяності чи військових злочинів, додано: "злочини українських націоналістів і членів українських формацій – колаборантів Третього рейху Німеччини".

У пункті 2 ці злочини визначаються, як "дії, вчинені українськими націоналістами в 1925-1950 роках, які полягають в застосуванні сили, терору чи інших форм порушення прав людини щодо індивідуальних осіб чи суспільних груп. Злочином українських націоналістів чи членів українських формацій – колаборантів Третього рейху Німеччини є також участь у винищенні єврейського населення чи геноциді громадян ІІ Речі Посполитої на теренах Волині і Східної Малопольщі".

Який стосунок має суперечлива назва "Східна Малопольща" до 1950 року – невідомо. Нагадаю, що цей історично необґрунтований термін було запроваджено у міжвоєнний період не тільки, щоб відокремитися від "окреслення загарбника" або Галичини, але, перш за все, щоб позначити польськість цих земель навіть у назві.

Аналітичне Бюро Сейму у коментарі від 7 листопада 2016 року зазначило, що поправка до закону "не викликає суттєвих заперечень" і "цілком заслуговує на затвердження", відхиляючи таким чином застереження Генеральної прокуратури (зокрема, труднощі з юридичним визначенням терміну "український націоналіст" та часових рамок 1925-1950 рр.).

На засіданні комітету Сейму, який відбувся наступного дня і для якого призначили  експертів: проф. Володимира Осадчого, проф. Чеслава Партача та докт. Войцеха Мусиньського  - заперечення, оголошене депутатом Марчіном Свєнчицьким від Громадянської платформи визнали безпідставним. Один із ініціаторів поправки до закону - депутат від "Кукіз 15" Томаш Жимковський чітко визначив мету: "Ми караємо застосування терміну "волинська брехня". Він не залишав жодних сумнівів, що покарання, прописані у статті, стануть знаряддям політичної боротьби: "Часто публічні заяви - між іншим, і депутатські (йшлося про Марчіна Свєнчицького - О.Г.), піддають сумніву факт геноциду на Волині. Цей закон зокрема потрібен  для того, щоб такі дурниці не транслювалися у  польському публічному  просторі»

Саме тому, я не погоджуюсь з думкою професора Анджея Фрішке, який стверджує  на підставі  другого засідання комітету, що "закон було прийнято, щоб мати інструмент для нападу на Гросса та прихильників аналогічних тем". (ред. – Ян Томаш Гросс - автор досліджень на тему дискримінації та знищення євреїв на території Польщі у ХХ столітті).

Ідеться не про Гросса. І не про Володимира В’ятровича (керівника українського Інституту Національної пам'яті). Йдеться про тих, хто має версію польської історії, відмінну  від визнаної - мученицької.

Ми можемо множити приклади тверджень, які в світлі закону підлягають оскарженню. Переслідуваними можуть виявитися не тільки журналісти (як писав Збіґнєв Носовський). Офіційно, або на підставі доносу неурядової організації  переслідуваними можуть стати люди, які були свідками історії і посміють у якомусь усному свідченні заявити, що були жертвами насильства з боку поляків. Тепер такі публічні записи можуть стати предметом розслідування (вони загальнодоступні  - наприклад, у Музеї Голокосту у Вашингтоні, Інституті Yad Vashem або відеозаписи з менш відомих українських архівів). Жертвам знову доведеться  пережити пекло.

Читайте також: Хто виграє, а хто програє від польського закону про "бандеризацію"

Я, власне, здійснюю злочин

На засіданні у листопаді 2016 р.  депутат Томаш Жимковський також заявив, що "понад 160 тисяч наших співвітчизників були вбиті надзвичайно жорстоким чином. Вони були вбиті представниками українського народу (…) Всі інші злочини, які зазнав польський народ впродовж історії, непорівняльні  з жертвами на Волині, Східній Малопольщі та частині воєводств, розташованих у нинішніх Люблінському і Підкарпатському воєводствах".

Ця промова, навіть якщо на мить забути про принизливі  формулювання про осіб, що вчинили масові вбивства "представників українського народу", не має нічого спільного з історією: як з точки зору масштабів скоєних злочинів, так і пропорцій (зрештою, на думку Жимковського, злочини нацистів і комуністів поступаються перед волинським злочином).

Однак, зважаючи на прийнятий закон, мене вже можна притягнути до кримінальної відповідальності за вищесказане. Чому? Перш за все, моя заява не є науковою, а публічною; по-друге, вона "заперечує встановлені факти" (будьте люб’язні – ось Вам готовий матеріал для доносу). Хто визначатиме, які факти встановлені та чи є вони суперечливими? Експерти? Хто їх призначає?

Експерт призначений Томашем Жимковським -  професор Володимир Осадчий, під час засідання комісії заявив: "Зараз в Україні шириться націоналізм - він стає обов'язковою державною ідеологією. [...] Освіта у бандерівському дусі в Україні бере початок у дитячому садочку й завершується академічною літературою". Я рішуче це все заперечую. Чи за це мене теж притягнуть до кримінальної відповідальності?

 Українець ≠ націоналіст

Проте, давайте все ж таки перейдемо від індивідуального до колективного виміру. Протягом останніх півтора року словесна агресія стосовно української меншини в Польщі зростає,  і її можна порівняти з раптовим спалахом антисемітських висловлювань минулого тижня. Порівняння злочинів націоналістів з нацистськими або комуністичними злочинами, що зробили у законі, збільшить, а не зменшить масштаби агресії. Знак рівності між словами українець та націоналіст у публічних виступах став звичайним явищем.

Якими будуть наслідки? Ми швидко приведемо до осуду не тільки польських громадян українського походження, які все ще живуть з травмою комуністичних злочинів, такими як Операція "Вісла". Тепер, якщо хтось тільки відважиться говорити про це, то виявиться, що це "применшення злочинів українських націоналістів", що це – спроба зрівнювати. Зрештою, це загальноприйнята практика не тільки на інтернет-форумах, а й у публічних виступах деяких політиків. Тепер "cлідопити бандеризму" отримали зручний інструмент.

Українська меншина в Польщі маленька і слабка. Це наслідок  репресивної та асиміляційної політики комуністичної влади щодо українців. Невелика і безмовна також внаслідок "пельки бандеризму" (словосполучення, яким в Польщі називають часи, коли треба було мовчати про Бандеру – пер. ), послідовно витриманої політики протягом всього післявоєнного 50-річчя. Дехто вирішив покинути країну, інші вирішили, що найкраще не виділятися з натовпу. Результатом є те, що у нашій країні польських громадян українського походження лише понад 30000 тисяч.

А як щодо українських "біженців" - це мільйон чи два, як заявляють нинішні політики? (Жарти в бік: офіційна статистика показує, що у Польщі кілька сотень тисяч мігрантів, і лише кілька десятків людей отримали статус біженців). Вони також  не хотітимуть виділятися - тим паче, що їхній статус відмінний від польських громадян. Однак вони завжди можуть проголосувати ногами. Більш освічені або просто мобільні виберуть іншу країну. "Нехай вони їдуть!" - таке чуємо найчастіше. Може вони використають цю "добру пораду". Вони повернуться в Україну. Тільки з новою польською травмою. Чи ми дійсно хочемо цього?

Людей діалогу у кут

Що буде означати для польсько-українських взаємин прийняття закону з поправками?

Перед усім, чергове охолодження, хоча скоріш за все, ми не побачимо кроків, аналогічних до тих, які зробив Ізраїль.

Українські політики, президент і міністр закордонних справ стримують емоції. Замість цінувати це, польська сторона сприймає стримані заяви МЗС України та президента Порошенка, як слабкість. Чому? Напевно польські політики вважають, що Україна – яка продовжує воювати з Росією – буде змушена до поступок.

(Nota bene! - українцям, які нагадують про ситуацію у своїй країні, дорікають, щоб відчепилися із своїм мучеництвом!)

Дехто стверджує, що Україна більше потребує Польщі, ніж Польща – України (як нещодавно з’ясувалося, Ізраїль теж більше потребує Польщі). Що там спільного із стратегічним партнерством? Може мені хтось пояснить, бо я не знаю.

В Україні також ці стримані заяви українських урядовців дедалі частіше сприймають, як вияв слабкості, а не як перевагу. Люди, які закликають до різкої відповіді, звучать все більш голосно. Парадокс полягає в тому, що прийняття цього закону, а також минулорічні заяви міністра Вітольда Ващиковського та голови ПіС Ярослава Качиньського, ймовірно, призведуть до ефекту кумуляції. Вони зміцнять націоналістів, а мирних людей діалогу запхають в кут. Але в Польщі знову буде заявлено, що українські націоналісти винні у всьому. Оскільки скалку в очі ближнього легше побачити, ніж колоду в своєму.

Що стосується історичного виміру чи питання вшанування жертв, закон також не принесе нічого доброго. Діалог істориків застигне, бо хто ризикуватиме приїхати до Польщі? Факти, таким чином, визначатимуться в односторонньому порядку. Частина політиків (згадаймо хоча б вже цитовану заяву депутата з партії "Кукіз 15"), а також частина істориків, вважають, що ці факти вже затверджені. Тому кожен, хто захоче провести нові дослідження з цього питання, стане потенційним злочинцем.

До казок ви можете долучити протокол змін до закону (пункт 3 статті 55a) там написано: "Злочином в розумінні пункту 1 статті 55а не являються такі дії в рамках мистецької чи наукової діяльності". Це безсенсовний припис. Не тільки автор, а й видавець такої книги або статті буде піддаватися тривалому судовому провадженню.

Мова не про те, щоб вставати з колін, а про повзучу цензуру – спочатку стосовно одного питання,  яке вже є загальноузгодженим (не для "польських  таборів смерті"), а потім наступного питання, де нарешті був національний консенсус (Волинський злочин, як Геноцид). Не встигнемо кліпнути, як не матимемо права сумніватися  у провідній ролі партії.

PS. Я професор Варшавського університету, професор та член Наукової ради Інституту слов'янознавства Польської академії наук та член польського ПЕН-клубу. Однак ці установи не відповідають за мої слова, і я прошу вас не притягати їх до кримінальної відповідальності.

Олександра Гнатюк –польська дослідниця в галузі українознавства, доктор гуманітарних наук, професор Інституту славістики Польської Академії Наук та професор НаУКМА. З 2006 до вересня 2010 працювала радником із питань культури й науки посольства Польщі в Україні у Києві. Автор багатьох книг, між іншим, "Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність", "Відвага та страх" про долю львівської інтелігенції під час Другої світової війни.

Оригінал публікації у часописі "Więź".