Холодний Північний потік-2: ризики для України та Європи
27 березня німецьке федеральне відомство з питань судноплавства та гідрографії видало дозвіл на будівництво та експлуатацію 30-кілометрової ділянки трубопроводу "Північний потік-2" у виключній економічній зоні країни в Балтійському морі. Трохи раніше позитивний висновок, що дозволяє будівництво 55-км газогону у територіальних водах та на континентальному шельфі ФРН, надало гірниче відомство міста Штральзунда.
Таким чином, на сьогодні отримані усі дозволи з німецького боку, необхідні для початку будівництва 85-кілометрової гілки російського газопроводу територією Німеччини.
Наразі компанія Nord Stream 2 AG (100-відсоткова "дочка" російського "Газпрому"), що займається реалізацією проекту, очікує зібрати решту дозволів - з боку Фінляндії, Швеції та Данії - протягом найближчих місяців, щоб уже з травня почати прокладку труб. Початок тестової експлуатації запланований на наступний рік, а повноцінно система стане до ладу у 2020-2022 роках.
"Північний потік-2" по суті є паралельної гілкою першої черги російського обхідного газогону "Північний потік", що призначений для постачання російського газу безпосередньо до Німеччини по дну Балтійського моря. Довжина газогону - 1224 кілометри, пропускна здатність - 55 млрд кубічних метрів газу на рік (разом з першою гілкою - 110 млрд). Проходить через територіальні води та економічні зони Росії, Фінляндії, Швеції, Данії, Німеччини.
Позиція Берліна
На відміну від англосаксонських країн, країн Східної Європи та Балтії, Німеччина більшу частину своєї історії не вважала Росію джерелом серйозної загрози, і не бачила необхідності у політиці стратегічного стримування Кремля. Навпаки, Берлін та Москва постійно тяжіли до взаємовигідної кооперації та до протидії англосаксонському світу. Щоправда, дуже часто така "кооперація" призводила до кривавих воєн, в яких Росія і Німеччина як правило опинялися по різні боки барикад.
Втім, справа навіть не в цьому. А в тому, що в Берліні сприймають "Північний потік" (і, зокрема, його другу гілку) не як геополітичний, а як цілком комерційний проект.
Останніми роками Німеччина (незважаючи на колосальний стрибок у запровадженні відновлювальних джерел енергії), споживає все більше і більше природного газу. Причина – по-перше, у зміні балансу всередині традиційних джерел енергогенерації: країна поступово знижує долю вугільних ТЕС, які надто сильно забруднюють екосистему. По-друге, Берлін відмовляється також і від атомної енергетики – остання АЕС за планами має закритися у 2023 році. Заповнити прогалини мають сонячні та вітрові електростанції, станції, що працюють на біогазі, а також – звичайний природний газ. Крім того, не варто забувати про німецьку хімічну промисловість, що стрімко розвивається і потребує все більше блакитного палива як основної сировини.
Перелічені фактори призводять до постійного збільшення споживання газу. Так, у 2017 році Німеччина спожила 88,5 млрд кубометрів - на 5,2% більше, ніж у 2016-му (при тому, що власний видобуток скоротився на 8%). З вказаного об’єму 62,5% (53,44 млрд кубів) – мають російське походження. При цьому Берлін не особливо поспішає диверсифікувати джерела постачання блакитного палива і будувати LNG-термінали для поставок скрапленого газу з Катару чи зі Сполучених Штатів.
Причина – суто економічна: російський газ наразі дешевший за американський просто тому, що скраплення – процес досить затратний (зараз за океаном активно працюють над здешевленням скраплення газу). Що ж до геополітики та безпекових питань, то німці воліють не помічати російських спроб використати газ як зброю у країнах Східної Європи. Німці перебувають в певності, що до них росіяни ніколи цю зброю не застосують, тому й не розглядають подібні ризики. Не кажучи вже про те, що в Берліні значно більше бояться потрапити в залежність від Вашингтону, ніж працювати з Москвою.
Більше того: нарощення поставок російського палива по дну Балтійського моря безпосередньо до Німеччини, на думку Берліна, убезпечить ФРН від ризиків, пов’язаних з російсько-українським конфліктом. А також – у перспективі – перетворить Німеччину на газовий хаб, через який російський газ можна буде транспортувати до сусідніх країн.
Всередині Німеччини таку газову політику поділяють більшість політичних сил. Однозначно "за" побудову "Північного потоку-2" (як і загалом – за більш тісну кооперацію з РФ) соціал-демократи, які за підсумками багатомісячних коаліційних переговорів отримали непропорційно велике представництво в німецькому уряді.
Читайте також: Лівий бунт. Чим загрожує Німеччині розкол партії Шульца
Основними лобістами проекту на владному Олімпі виступають федеральний президент Франк-Вальтер Штайнмайєр та колишній очільник МЗС Зігмар Габрієль, що зберіг (на відміну від того ж Мартіна Шульца) свій вплив і який підтримує постійний контакт з колишнім однопартійцем, теперішнім керівником Nord Stream 2 AG Герхардом Шредером.
Так само підтримує енергетичну співпрацю з Москвою баварський Християнсько-соціальний союз – "молодший брат" партії Меркель. Зрештою, з пересторогою дивиться на російського газового ведмедя лише в ХДС, та й то – невеличка група партійців, орієнтованих особисто на бундесканцелерин.
Читайте також: Віталій Портников: Меркель стала заручницею лобістів "Північного потоку-2"
Поза правлячою коаліцією ідею прокладки "Північного потоку" та розширення співпраці з Москвою гаряче підтримують і ліберальні "Вільні демократи", і неокомуністичні "Ліві", і – звичайно ж – ультраправі симпатики Володимира Путіна з партії "Альтернатива для Німеччини", які за останніми опитуваннями перетворилися на другу за популярністю політичну силу в Німеччині. Проти виступають лише "Зелені" - з екологічних міркувань.
Переконаних критиків "Північного потоку" можна перерахувати на пальцях однієї руки. До них, зокрема, належать: нинішній голова комітету Європарламенту у закордонних справах Елмар Брок (ХДС), євродепутати Ребекка Хармс ("Зелені") та Манфред Вебер (ХСС), голова комітету Бундестагу у закордонних справах Норберт Реттґен (ХСС), вільний демократ Міхаель Лінк та представник "зелених" Олівер Крішер.
Позиція європейських країн: Pro et contra
Крім Німеччини, одним з основних країн - лоббістів проекту є також Австрія. Що зовсім не дивно: Відень завжди демонстрував переконану проросійську позицію та був однією з основних прихистків для представників російських та проросійських політичних- та бізнес-еліт, та тихою гаванню для їх грошей сумнівного походження. А зараз – і поготів: при владі в альпійській країні перебуває права проросійська коаліція, а австрійська OMV, поряд з німецькими Uniper и Wintershall, англо-голандською Royal Dutch Shell plc та французькою ENGIE, є основними інвесторами "Північного потоку". До речі, один з найвпливовіших політиків Австрії, колишній міністр фінансів Йорг Шеллінг нещодавно працевлаштувався в Nord Stream 2 AG на посаду консультанта проекту.
Читайте також: Віталій Портников: Шредери збираються у "Газпромі"
Основними опонентами спорудження другої гілки "Північного потоку" виступають Польща, Данія та Сполучені Штати. Парламент Данії ще минулого року ухвалив закон, що дозволяє заборонити прокладання газогону у територіальних водах країни. Втім, "Газпром" готовий до такого розвитку подій, і вже опрацював альтернативний маршрут. Польща проводить активну лобістську роботу, спрямовану на блокування проекту, аргументовано вказуючи на його ризики. Але до позиції Варшави, на жаль, мало хто дослухається – особливо зараз, коли відносини між Польщею та провідними країнами ЄС переживають не найкращі часи.
Що ж стосується Вашингтону, то 20 березня представник Державного департаменту США Гізер Нойєрт заявила, що США можуть ввести санкції проти компаній, які співпрацюють із проектом "Північний потік – 2".
Крім них, опонують будівництву газогону також Угорщина, Латвія, Румунія, Словаччина, Чехія, Естонія та Литва. Формально не схвалюють проект також Фінляндія і Швеція - країни, які б могли заблокувати будівництво у своїх територіальних водах. Втім, скоріше за все, блокади не буде - це видно хоча з того, що навіть Швеція (країна, яку прийнято вважати другом України і країн Балтії та жорстким опонентом Кремля) не заперечує проти використання своїх портів під час здійснення прокладки.
Комітет Європарламенту з питань промисловості, досліджень та енергетики погодив поправки в Третій енергопакет - європейське енергетичне законодавство. Відповідно до них реалізувати проект повинен незалежний оператор, а не газпромівський Nord Stream 2 AG, тарифи на прокачування газу потрібно узгоджувати з регулятором, а доступ до газопроводу повинні мати інші постачальники, крім "Газпрому". Тобто комітет хоче диверсифікувати ризики - поставки газу в Європу не повинні бути під монопольним контролем російської компанії. Але поки що це тільки рішення комітету - в кінці квітня 2018 року поправки повинен схвалити Європарламент, а потім Рада ЄС, в котрій цілковито домінує Німеччина та інші країни "старої Європи", налаштовані на "прагматичну співвпрацю" з РФ.
Ризики для України
Незважаючи на кризу у відносинах Росії та Заходу, постачання російського блакитного палива до країн ЄС стабільно зростає. Якщо у 2015 році Європа спожила 158,6 млрд куб.м російського палива, то у 2016 році цифра склала - 178,3 млрд куб.м, а у 2017 - 192,2 млрд куб.м.
Значна частина палива йшла через українську "трубу": у 2017 році обсяг прокачки склав 93 млрд кубів, тобто майже половину загального обсягу, за що наша країна отримала близько 3 млрд доларів. Реалізація проекту "Північний потік-2" залишить українську ділянку газогону практично без роботи, відібравши дві третини навантаження (і, відповідно, прибутків). В такому випадку ми недоотримаємо критично важливі кошти, а більшу частину української ГТС доведеться консервувати – або взагалі різати на металобрухт.
Крім фінансових, перед Україною можуть постати і безпекові виклики. У критичні моменти, Росія взагалі зможе вимкнути транзит палива через Україну – не боячись негативної реакції з боку Заходу. Сучасний віртуальний реверс стане технічно неможливим, і закуповувати голубе паливо доведеться аж з Німеччини через Польщу. Для чого треба буде побудувати інтерконектери та іншу інфраструктуру.
Готуватися до найгірших сценаріїв необхідно вже зараз – нарощуючи власний видобуток газу, будуючи інтерконектери з Польщі, а також – переконуючи європейців, що українська транзитна інфраструктура є значно надійнішої і (головне) дешевшою, ніж російські обхідні газопроводи.
