Батіг чи пряник? На Україну справді чекає демографічна криза

Чинники:

1. Біженці у країнах ЄС. Надії на повернення хоча б 60% – це лише мрії. Якщо діти пішли до школи, якщо відбулася інтеграція, ймовірність повернення доволі мінімальна. Досвід інших країн говорить про повернення 60-80%, якщо еміграція менш як рок, 40-50% від року до двох. І далі кожен наступний рік – мінус 10%.
2. У нашому варіанті, якщо спостерігатимуться перекоси на ринку праці (а вони будуть), то чоловіки поїдуть до дружин. За кордон. На довго.
3. Не варто забувати про вивезених також тих, хто втік до РФ. Так, вони під впливом пропаганди. І з ними було б складно. Але там вони й надалі залишаться під впливом пропаганди та ймовірність повернення великої кількості сумнівна. Швидше до півмільйона, переважно примусово вивезених.

Наступний етап – діти, які пішли до школи. Це процес інтеграції. І якщо всередині країни батьки вкрай неохоче змінюють місце проживання, коли діти пов'язані школою, то кинути там все і повернутися буде складно. Але після школи дитина йде до ВНЗ, шукає робоче місце. Де? Саме так.

Звичайно, є різні варіанти процесів. Намагатися пов'язати деякими зобов'язаннями тих, хто залишився,  розвивати соціальні програми й так далі.

Але якщо сім'я "там", а чоловік "тут", то скоріше відбудеться нелегальна міграція одного члена сім'ї "туди", аніж повернення всієї родини сюди. А отже, корупційні ризики на кордоні та зростання напруженості.

Є ще одна складова проблеми. Гроші. Раніше гроші заробітчан давали від 10 до 14 млрд доларів на рік переказів в країну. Але якщо вся родина там, кому в Україну (і навіщо) надсилати гроші. А значить менше ресурсу і на ту саму соціалку, яка теоретично може пригальмувати процес міграції.

Читайте також: Ідея заборони виїзду чоловіків за кордон після війни: шлях до Північної Кореї

Що робити?

Перше завдання (можна сказати одразу) – гроші мігрантів. Необхідно зробити так, щоб було безпечно та вигідно вкладати у створення нових робочих місць. Звільнення від податків нового бізнесу (за умови наявності найманих працівників), пайова участь держави в інвестиціях у розвиток тощо.

Якщо є робочі місця – є заробіток – менша міграція.

Ну і просто інвестиційний потік країні після війни зайвим не буде.

Друге завдання – зрозумілі механізми перехідного правосуддя на звільнених територіях. Громадяни повинні чітко розуміти, за що та як може настати відповідальність. Немає концепції – є чутки та страхи – є мотивація поїхати. Є чіткі критерії, можливий процес повернення тих, кому нема чого боятися.

Третє завдання – зайнятися нарешті трансформацією економіки, стимулювати виникнення нових бізнесів. І аж ніяк не вдосконаленням процесу "обскубування гусей". Адже коли "гусям" стає боляче, вони можуть втекти. Підстрахуватися зовнішньою "допомогою" можна, але значна частина цієї "допомоги" - дешеві кредити. Дешеві, але все ж таки кредити, які треба повертати. І якщо немає працівників, не буде чим їх виплачувати.

Четверте завдання. Міграційна політика. Цікаво, що всі країни, що оточують Україну (крім Молдови та Білорусі), мають державну міграційну політику. Тобто вони розуміють, хто їм потрібен (національність, приблизний рівень освіти, спеціальності), як їх залучати і як стимулювати інтеграцію в суспільство. Вибір для нас невеликий. Або зайнятися міграційною політикою самим або бути ресурсом для міграційної політики сусідів.

П'яте завдання – освіта. ВНЗ працює ефективно лише за наявності деякої кількості студентів, здатних студентів. І робота ВНЗ – це не лише кваліфіковані кадри в економіці, а й розвиток науки. Тобто технологічний розвиток твоєї економіки. Немає дітей (вони йдуть у закордонні ВНЗ) – немає студентів.

Читайте також: Чому нікого не хвилює, що робитимемо після війни з "батальйоном Монако"?

Тобто треба думати як залучити студентів-іноземців. Частина за плату, і зараз скажу те, що спровокує хвилю обурення, частину за бюджет. Чому? Подивіться на Польщу, Чехію, Словаччину. Навчання національною мовою може бути безплатний, якщо маєш хорошу підготовку. Для чого це їм? Вони виховують спеціаліста, який вже у ВНЗ (або на етапі підготовки) інтегрувався в суспільство, за час навчання сприйняв (і, можливо, прийняв) національні цінності. І потім працює у національній економіці. Якщо "своїх" не вистачає, то простіше виховувати "своїх" і потім мати прибуток.

Але найголовніше — думати, що робити з країною. Адже перелічене вище має сенс лише за умови бажання суспільства трансформувати державну систему.

Спеціально для Еспресо

Про автора: Ігор Тишкевич, експерт програми "Міжнародна та внутрішня політика" Українського інституту майбутнього

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

P.S. Український інститут майбутнього розпочинає велику дискусію "Як не обмежуючи свободи, побороти депопуляцію після війни?"

Результатом цієї дискусії має стати реальний документ про те, якою має бути державна політика з повернення людей (покроковий документ).

"Так, привернення уваги до цієї дискусії, було на грані фолу. Але на кону стоїть виживання нас, як народу і держави. Демографія — є загрозою номер 1", – заявив виконавчий директор UIF Вадим Денисенко.