Дозволити в Україні видання окремих російських авторів дорівнює розведенню тарганів

Нібито відповіді на ці та подібні питання вже є, хто б їх не давав. Проте коли бачу такий заголовок – завжди цікаво дізнатися про одвічного ворога ще не трошки більше. Тому й зацікавився YouTube-каналом українського історика Олександра Палія. Коли ж запустив відео – непозбувно збентежився.

Зазвичай україномовний пан Палій, автор кількох книжок з історії, дослідник Росії за різними джерелами та загалом людина з патріотичною позицією, читає на своєму каналі лекції російською. Перше ж пояснення цьому: він звертається до російської аудиторії. Не до російськомовної в Україні – саме до тих, хто живе за поребриком і напевне підтримує агресію проти нас. Нічого гріховного тут нема. Бо в перші дні, тижні й навіть місяці масштабного вторгнення чимало українців через соцмережі та чомусь із телеефірів закликали росіян схаменутися, одуматися, протестувати. Адже це не їхня війна, Путін їх усіх погубить.

Проте найсвіжіша лекція записана і викладена… кілька днів тому. Ще розумію, коли 2022-м роком. Але на що має надію людина, до кого в Росії хоче достукатися і кого переагітувати станом на вчора-позавчора? Можливо, в антиросійських лекціях українського історика десь на російських теренах і є якась аудиторія. Хоча, припускаю, кількасот тисяч переглядів однієї лекції від початку серпня дали все ж таки українські громадяни.

Напевне, історик знає, що в Україні українську розуміють навіть ліцензовані ватники – ждуни. Тільки ж вони ну точно не будуть регулярно слухати правду про свою улюблену Росію та її устрій, альтернативний цивілізованому! Хоч російською, хоч українською.

Читайте також: Щоб українці читали більше, не досить видавати книжки та відкривати книгарні

Таким чином закріпляю невтішний для себе висновок: український історик з упертістю, вартою кращого застосування, мовить за поребрик та чомусь вірить, що до когось там реально достукатися і переконати: держава, в якій він живе – кінчена й безнадійна. Тобто, поважна людина витрачає свій час та ресурс з ефективністю "мінус одиниця".

А ось дзеркальний приклад дій з аналогічним результатом та відсутністю позитивних перспектив. Хіба ініціатори поставлять собі плюсик у карму. Мова ось про що. Парламентський комітет із питань гуманітарної та інформаційної політики на тижні запропонував внести зміни до законодавства, щоб дозволити друк в українських видавництвах російських авторів. Пропозицію озвучив голова комітету Микита Потураєв. Той самий Потураєв, який не так давно, в розпал скандалу довкола виділення 33 мільйонів із бюджету на зйомки комедійного серіалу  "СМТ Інгулець", заявив: якщо цього серіалу не буде — культура взагалі фінансуватися не буде. А значить, і Музею Голодомору не буде. Сказав – зробив. Мінкульт офіційно розірвав угоду про фінансування скандального серіалу про ухилянтів – президент наклав вето на дофінансування Музею Голодомору.

Ясно, пан Потураєв, і тим більше – голова держави заперечать такий прямий причинно-наслідковий зв`язок, якщо хтось та й запитає. Тут питання в іншому.

Той, хто готовий відмовитися від фінансування української культури в усіх її сегментах, просуває в український простір культуру російську. Формально – в українському перекладі. По суті – таки російський погляд на світ.

Підставою для такого дивного рішення стало звернення видавництва "Кліо". Не найбільшого й не найпотужнішого в Україні, до речі. Хоча воно видає справді цікаві дослідницькі книжки. Серед яких чимало – про невідомі, маргіналізовані в різний час Росією сторінки далекого й не дуже далекого українського минулого. Просвітницька справа на належному рівні. Але тепер "Кліо" чомусь захотіло видати монографію про Івана Богуна авторства російської дослідниці Тетяни Таїрової-Яковлєвої. Ага, забув вище уточнити: видавати в Україні, звісно ж у перекладі, пропонують російських авторів, які публічно засудили агресію Росії проти України. І це правда: 27 лютого минулого року вона записала відео та висловила сором та жаль через агресію, яку вчинила її країна. Проте з Росії не виїхала, від російського громадянства не відмовилася й надалі планує займатися україністикою.

Читайте також: Чому ідеологія — досі страшний сон навіть активних українців

Виникає просте питання: невже в Україні мало своїх компетентних дослідників? Чому у нас завжди знайдеться державний муж чи громадський діяч, якому неодмінно припече дати черговий шанс черговому росіянину ще й назвати його "хорошим русским" тільки за те, що одного разу почув із-за поребрика: "Слава Україні!".

Звісно, я чув і читав схвальні відгуки про роботи пані Таїрової-Яковлєвої. Але ж не менш схвальні відгуки звучать і про праці Енн Епплбом, Тімоті Снайдера, Пітера Померанцева та ще десятків західних істориків, журналістів, публіцистів, лідерів думок, які займаються україністикою. Так, їхні книжки теж виходять у нас друком. Невже без російського слова не обійтися й тут? Не вірю.

Український історик використовує російську з явно марним наміром донести до якоїсь частини росіян, ким вони є. Монографію російської дослідниці перекладають українською, аби довести, що в Росії не все так безнадійно, там є пристойні люди й держава-агресор має шанс на виправлення. Комітет із гуманітарної політики збирається на засідання задля пошуку та легітимізації хороших русских після того, як уранці прозвучать чергові новини про ракетні атаки, влучання, руйнації та людські жертви. Та й український історик записує чергову лекцію для росіян після тих самих новин.

Усе це вкупі я схильний вважати самообманом. Навіть у праці легендарного царя Сізіфа, котрого покарали за хитрість, є більше сенсу. Сізіф приречений весь час котити в гору величезний камінь. Ледве камінь досягав вершини, він зривався й падав до підніжжя пагорба. Справу треба було починати знову і знову. Проте той фатальний камінь усе ж котився й старання Сізіфа помітні й очевидні.

Натомість Росія та все російське – камінь лежачий. Брила, під яку не тече вода, яка вросла в землю й заросла мохом. Її неможливо зрушити. А якщо раптом брила піддасться – завдасть лише страшних руйнувань, накриє руїни собою й знову лежатиме, даючи черговому звитяжцю надію щось та й виправити.

Читайте також: Під час війни культура не має бути приватною ініціативою

Але гаразд. Я вмію слухати й чути. Припустімо, більш компетентні колеги, чиї думки для мене важливі, переконали – російську авторку Тетяну Таїрову-Яковлєву можна і треба перекладати та видавати в Україні. Фокус у тому, що зміни до законодавства пропонуються не заради видання однієї окремо взятої монографії одного окремо взятого російського автора. Пильні читачі вже помічають подібні видання та не лінуються викладати в соцмережі, додаючи нагуглені відомості про погляди цих авторів станом на після 2014-го року. Там "слава Україні" не звучить. Пан Потураєв або забув, або, швидше за все, не знав і досі не знає: "русскій мір" за способом проникнення, поширення й закріплення на позиціях тотожний популяції тарганів. Варто пустити на кухню одного, за тиждень там буде колонія. Яку витравити дуже важко, скаже будь-яка господиня.

Тож перспектива дозволу друку в Україні російських авторів під будь-яким соусом однозначно стане спершу хвірткою, потім – дверима, а потім – широкими воротами для проросійської ідеології. І якщо вже колись починати практичні розмови чи навіть якусь співпрацю з громадянами Росії – то лише після нашої перемоги та покарання агресорки. Тільки так.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.