Герої України. Зв'язківиця Надія: радіостанція воїна – "ниточка", яка дає шанс на життя

Історію Надії з позивним Професор розповідає Еспресо.

Надія – військова Збройних Сил України. Спочатку у війську була перекладачем, супроводжувала іноземні делегації у зону бойових дій. Згодом стала зв'язківицею. Перепрошивала рації та покращувала зв'язок між військовими групами.

До війни Надія вчилася у Сполучених Штатах Америки. Після повернення в Україну – вступила на філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Зізнається, після США на іноземні мови принципово не пішла. Застерегла сестра, яка навчалась у тому ж ВНЗ, мовляв, рівень викладання був украй непрофесійним.

"Пішла на філософський, бо в школі з чудовою вчителькою писала роботи з філософії на Малу академію наук, — розповідає Надія. - Дуже сподобалась концепція сродної праці Григорія Сковороди. От і вирішила дослухатися до поклику серця. На той час він був таким". 

Військовий комісар ледь не знепритомнів, коли я обрізала волосся

Втім на першому курсі навчання в Україні почалася війна і плани змінилися. Надія почала активно волонтерити. На той час вона вже підробляла репетиторкою з англійської та перекладачкою-підрядницею посольства. А працювати у війську почала, коли створили перший кваліфікаційний курс. Надія розповідає, друг, який там навчався, писав про те, як бракувало перекладачів, і як іноземні інструктори перекладали тести з медицини онлайн-перекладачем. У результаті питання звучали як "господар хворий нога", а хлопці, замість попросити командира дозволити цивільного перекладача, просто по-тихому сфотографували правильні відповіді. 

"Я вчилась у Штатах, думаю й бачу сни двома мовами. Тоді твердо вирішила, що хай там що – піду військовою перекладачкою, раз не пускають цивільною, - зізнається дівчина. - Військовий комісар ледь не знепритомнів, коли я обрізала волосся. Люди, які йшли на спеціальність військових перекладачів у ВНЗ, часто думали, що це "найлегша" робота. Але до міжнародної співпраці нікого не готували достатньо. Перекладачки приїздили на полігони на підборах і очікували "кабінетної" роботи, - так само й більшість військових хлопців, просто без підборів. Фаховий рівень почав поступово підійматись, - кілька років тому мала честь працювати з фахівцями, які складають словники, працюють із комп’ютерними системами, уніфікацією термінології, затвердженням стандартів за зразками НАТО. А в перші роки іноземні делегації через бюрократію й затягування з дозволами доводилося возити суто на особистих домовленостях із силовими структурами. Десь так я прогулювала пари нинішнього ректора КНУ, який на заняттях з філософської пропедевтики розповідав про різницю між еротикою та порнографією. Насправді краще ризикувати життям без офіційного визнання своєї роботи, ніж це слухати. І попри його коментарі зі звертанням "нешановна випускнице", я не боюся сказати про це на всю країну". 

Читайте також: Герої України. Анна з позивним Гайка – евакуйовує поранених з найважчих ділянок фронту

Була єдиною курсанткою, яку допустили до створення прошивок на фронт

Допомога військовим та служба у Збройних Силах України також не подобалася батькам Надії. 

"Коли мої батьки дізналися, що я волонтерю на допомогу військовим, вони вже тоді висловили свою відверто русофільську позицію, - каже Надія. -  Почали погрожувати, батько викрав мої документи. Подав мене на еміграцію без моєї згоди й не погодився допомогти з операцією, яка мені була вкрай необхідна. У результаті на операцію за дві години всю суму назбирали військові, знаючи мене, як волонтерку. У разі необхідності переливання - вишикувалась черга з вояків. Саме тоді я вирішила, що моя родина у війську. Лікарка сказала, що так швидко в неї ще ніхто не відновлювався. Влітку відновила здатність говорити, а восени вже була в військкоматі з документами".

Коли Надія призивалася на військову службу, їй запропонували дві посади – діловод або радист. Паперову роботу дівчина страшенно не любила, а от з радіостанціями Harris працювати було дуже легко. У прошивці немає української, а англійська - друга рідна для Надії, у той час, як більшість навіть найбільш професійних офіцерів не дуже добре нею володіли.

"Я буквально поселилась на кафедрі радіозв’язку. Була єдиною курсанткою, яку допустили до створення прошивок на фронт, і полюбила цю роботу, - каже Надія. – У перші місяці на фронті працювала живим прийомопередавачем. Ретранслятора ми не мали, тому виставляли проміжний пост радиста, де по три доби в окопі я приймала інформацію від хлопців, які йшли на штурм чи "прогулянку" і передавала командуванню або навпаки. Програмувала, розподіляла, відстежувала радіостанції. А, якщо втрачали станції – "гасила", тобто дистанційно вимикала пристрій. Якщо воїн потрапляв у полон – дистанційно прослуховувала та передавала позивні ворогів. Зараз я перевела майже все на автоматику: ретранслятор, сервер, роботу станцій".

Станції – як живі. Іноді, на жаль, вони з плоті й крові буквально

Неодноразово доводилося рятувати військових за допомогою зв'язку. На думку Надії, засоби зв’язку зберігають таїнство життя і таїнство смерті. По суті, радіостанція кожного пораненого – це "ниточка", яка дає шанс на життя.

"Без цього один наш важкопоранений просто не добрався б із групою до точки евакуації. Старший вузол тоді не чув групу, доводилося приймати-передавати, аби за ними відправили машину й прикрили димами відхід, - пригадує військова. - Один загиблий, один критичний. Коли кілька годин вела по радіо цю евакуацію – плакала. Від офіцера штабу потім отримала на горіхи за те, що була в термусі і флісці – вискочила до станції в чому була. Коли загинув наш перший, довелося виїхати "погасити" станцію, яка була на ньому. До тіла підбиралися вороги. Хлопці змогли забрати тіло нелюдськими зусиллями, привезли станцію в крові зі залишками плоті. Він загинув, як боєць, і станція мала "померти" разом із ним, аби вберегти живих. Для мене станції – як живі. Іноді, на жаль, вони з плоті й крові буквально". 

Всі фото: особистий архів Надії

Надія зізнається, до 2014 року ніколи не уявляла себе військовою. Але у 15 років вже знала азбуку Морзе. Нині, крім того, що залишається у війську, ще й працює перекладачкою - синхроністкою у Жіночому ветеранському русі. А також пише статті про те, як живеться жінкам у Збройних силах України.

"Я розумію, що війна зламала нас назавжди, - переконана Надія. - На мій погляд, не буде такого, що ми повернемося до якогось мирного життя. Мені здається, що мирного життя для нас більше не існує. Це не обов'язково синдром ветерана чи ПТСР. Це готовність до такої самої ситуації та готовність почути від людей якісь неприємні речі типу "вас туди не посилали". Ми розуміємо, що це буде далі й після війни у нас буде ще більше роботи". 

Читайте також: Герої України. Дмитро Париж: У мене всі хлопці повернулися живі та здорові

Надія залишається у війську і робить все, щоб Україна перемогла у війні. Тож хоче вивчитись ще на мережевика й ремонтника, а також освоїти дистанційне програмування та супутникові технології окрім "старлінків". Після року на бойовій службі, жінка почала також задумуватися про власну сім'ю. Хоча боїться виховувати дитину сама або ж навіть не дожити до відчуття материнства, але зараз сім'я — це особлива мрія.