"Багато акторів не мають голови": Ірма Вітовська-Ванца про відповідальність публічних людей, фільм "БожеВільні" та мову

31 жовтня на екрани кінотеатрів України виходить історична драма-трилер Дениса Тарасова "БожеВільні". Фільм, що був представлений у межах Каннського кіноринку та отримав низку міжнародних нагород, розповідає історію молодого хлопця Андрія Довженка, який через любов до забороненої в СРСР музики потрапляє до так званої спеціалізованої психіатричної лікарні. Він має обрати: співпрацювати з КДБ і повернутися до родини чи розкрити правду про дисидентів, які стали жертвами каральної психіатрії.

Головну роль у фільмі виконав Костянтин Темляк, а акторка Ірма Вітовська-Ванца зіграла керівницю одного з відділень цього спецзакладу. Її героїня опиняється у складному становищі між системою, особистою драмою та пацієнтами, яких все більше, "а хворих все менше". Еспресо поговорило з Ірмою Вітовською-Ванцою про її роль, жахливу актуальність фільму та про те, чи можуть митці впливати на сприйняття України у світі.

Ви граєте керівницю одного з відділень спеціалізованої психіатричної лікарні. Ваш персонаж виявляє глибокі психологічні та емоційні відтінки. Чи були моменти під час підготовки до ролі, які вимагали внутрішньої трансформації?

Я граю головного лікаря, а керівником цього спецзакладу є герой Остапа Ступки. Я є тим медиком, який призначає ліки та керує медичним складником цієї страшної історії.

Я дуже дякую Денису Тарасову за те, що після прочитання сценарію він прийняв мою пропозицію додати віку героїні. Вона моя ровесниця, на той час це було 44 роки. Я попросила додати їй 10-11 років. Моя героїня 1923 року народження (події фільму розгортаються у 1970-х, - ред.). Для чого мені це було потрібно? Це жінка повоєнна, яка сформувалася вже після Другої світової війна. Вона абсолютно розділяє погляди своєї держави - Радянського Союзу. Вона - відданий гвинтик цієї системи. Мені нецікава була вже сформована людина. Мені цікава була людина, яка затято виборювала право цієї країни й сформувалася на фронтах Другої світової, у радянській ідеології, у радянській армії, свято віруючи в неї, отримавши це з дитинства. Мені був цікавий шлях іти проти системи, коли ти сам є дуже великим апологетом цієї системи. Не хочу спойлерити, але ви зрозумієте по сюжету звʼязок цієї жінки з певним героєм. Мені цікавіше надати цьому не тільки якісь емоційні привʼязки, а й світоглядні, ідейні.

Кадр із х/ф "БожеВільні", фото: надане пресслужбою 

Тобто ви мали творчу свободу?

Це було моє прохання перед тим, як зайти у зйомки, що це мені буде цікаво робити. І Денис, і продюсерська команда прийняли цю ідею, зрозумівши, що це буде глибший персонаж, ніж він був у попередньому варіанті. Ми надамо їй більше глибини, більше обʼєму.

Як ви вважаєте, чому ця історія є актуальною для глядача сьогодні? Що, на вашу думку, може додати цей фільм у загальний контекст сучасного українського кіно?

Та країна, яка створювала таку систему, нікуди не ділась, вона поруч. Ви знаєте, що нещодавно в Росії знову ухвалили закон про примусове психіатричне лікування. Що відбувається? Вони знову через примусову психіатрію будуть класти своїх інакодумців, дисидентів і тих людей, які за правду, які ще мають сміливість щось казати. Відповідно наш фільм перш за все застерігає нас і показує нам, що ми можемо отримати.

Кадр із х/ф "БожеВільні", фото: надане пресслужбою 

В одному інтервʼю ви сказали, що кіно нині має заповнювати дефіцит українського фону. Як вам здається, фільм "БожеВільні" справляється з цим завданням?

Будь-який фільм українською мовою справляється з цим завданням. Будь-який. Навіть якщо це комедія - проста, смішна й примітивна. На неї є споживач. І вона також є українським фоном, аби тільки тут не звучав російський фон. Український фон - це питання української ідентичності. І питання в тому, чи відчуваємо ми, всередині якої країни, мови, відчуттів і змістів ми перебуваємо. Український фон - це ширше, це не тільки кіно.

Як ви вважаєте, яке завдання мають українські актори під час війни? Чи змінюється роль митців нині?

Я не знаю, чим актори відрізняються від слюсарів чи від лікарів.

У них більша аудиторія, більший вплив на громадську думку...

Є актори, які нічого не можуть сказати аудиторії в силу інтелектуальних чи інших [особливостей]. Я не хочу казати "актори". Я так не люблю вводити все у ремісничу історію. Є люди, які мають публічне реноме і мають публічний запит, які можуть щось сказати суспільству. Є люди, які мають публічний запит на розвагу. Не завжди вони можуть сказати щось суспільству, але вони добре роблять терапевтичну роботу розважаючи.

Питання не в тому, чи це актор, чи спортсмен, чи політик, представник шоубізнесу, чи відомий художник, відомий історик. Питання у публічній діяльності. Тому що коли мені розповідають, що "актори мають".... Не робіть із цього культу. Багато акторів не мають голови, зате дуже гарні артисти. Але говорити не вміють і нічого не читали. Це так усюди. Це як у журналістиці є люди, які випадково журналісти. Тому я не можу так казати: актор повинен. Актору добре бути універсальним, тому що він у кадрі і він на сцені, а не режисер. Але якщо актор талановитий, але тупенький, це теж може працювати у своїй системі. Але слово я б йому не давала. Тому давайте поставимо питання так: що повинні робити люди, які мають публічний запит, - звичайно, стояти зі своєю країною.

А от яка місія? Я сиджу у своїй квартирі, я в теплі поки що. Але яка з мене місія, окрім того, що я роблю свою роботу, яка може вплинути на швидшу інтеграцію мого суспільства в україномовний фон, який довбають ракетами, підтверджуючи, що туди дивитися не можна, користуватися цим не можна й цим говорити не можна. Це моє завдання, до якого я й до вторгнення була дотична. У мене нічого не змінилося, тільки швидкості перемикнулися. Якщо раніше не так було категорично, то тепер це кризово, тому що це питання виживання нації. Тепер усе швидше. От і все. І, звичайно, моє завдання - здобути ресурс, щоб купити хлопцям і дівчатам, те, що й усі адекватні й тверезі роблять. Але я не переформатувалась у щось інше.

Фото: надане пресслужбою

Я розумію, чим я можу вдарити по своїх, щоб вони швидше ставали українцями, щоб вони прокинулись. Розумію, що я можу робити за кордоном, користуючись тим, що я маю багато міжнародних поїздок, що я можу там зробити на їхньому полі з їхніми громадянами, щоб вони не втомлювалися від України. Це важлива робота. Але ж я не везу туди щось, крім кіно. Я йду в діалог на всіх можливих майданчиках, щоб спростовувати ті дезорієнтовані інформаційні шторми, які йдуть із країни-агресорки.

Я презентую не тільки кіно. Я пишу аудіогіди для музеїв - це теж публічна діяльність. У мене відбуваються зустрічі з мерами під час цього, тому що це важлива робота - мати аудіодоріжку в перших музеях світу. Це політична історія. Це наш прапор висить на музеї.

Чи вдається Україні доносити світу правду?

Коли стільки штормів, ви бачите, світ радикалізується, світ поляризується. Демократія проти авторитаризму. Не робіть із закордонних громадян кращих за наших. Так само є ті, кому ця Україна є далекою, їх свої проблеми цікавлять. У нас такі самі є громадяни, які хочуть, щоб це зупинилося будь-яким способом. Байдуже, хто і що, аби в них було стабільне життя. Але що казати про тих, хто взагалі не має причетності до нас? У нас наші втомлюються. А там?

Я вважаю, що з їхнім суспільством мають говорити їхні еліти. Наша задача - щоб їхні еліти були на нашому боці. А суспільство можна якомога більше в це присвячувати. Так, долучатися на всіх рівнях. Наші політики, науковці, наші лідери думок мають говорити з їхніми елітами. Наші митці мають говорити з їхніми митцями, які впливають на їхні еліти. Тобто та пасіонарна меншість є в кожній країні. Наша задача - не втратити звʼязки з пасіонарними меншостями. А в глибинних маргіналізованих суспільствах нижче завжди знаходиться той, хто там мутить воду. Тому з ними варто розмовляти їхнім меншостям.

Ну от є якась пані, якій холодно, і вона не розуміє причинно-наслідкового звʼязку. Ви ж не будете їй розповідати історію України, історію взаємин з Росією, що відбувається, для чого це. От вона знає, що це був "одін народ", і вона з цим живе. Ви їй будете сідати й з її розумінням розповідати дуже складні речі? Ні. А до кого ви підете? До того, хто готовий чути такі складні речі.

Постер до фільму: наданий пресслужбою "БожеВільні"

Чи підтримуєте ви звʼязок із колегами з Росії?

Ні. Я ще на початку вторгнення намагалася достукатися до когось, але я побачила, що я в друзях у них заблокована. Я думаю, що це в цілях власного самозбереження. Машина там пішла дуже швидко. Я думаю, що всіх попередили ще перед вторгненням, що або ти затикаєшся, або щось з тобою стається. І всі заткнули пельки. Одні зайшли у внутрішню еміграцію, другі виїхали швидко, а треті почали говорити те, що подобається [російській владі], щоб жити добре.

Хто з них заслуговує більше зневаги? Хто пішов у внутрішню еміграцію і мовчить чи той, хто підтримує диктатуру у своїй країні?

Той, хто підтримує владу, мабуть, більше, бо він двічі себе продав. Але я не можу виправдати нікого. Навіть ті, хто виїхали, якщо вони не голосно артикулюють свою позицію, для мене це те ж саме. Вони просто виїхали. Вони не заявляють, вони не борються з тим, що зростилося. Це ж не за рік зростилося. Ми щоразу виходили на всі площі. Чому вони не були такими людними? Чому не докладався кожен? Становлення цієї системи відбувалося 30 років. Ті, хто системно був проти, вже в могилах або в таборах. Ті, хто пішов на компроміс, скоїв злочин. Але я не маю права засуджувати. Кожен випадок субʼєктивний. Але в той самий час у мене нема ніякої емпатії. Мене не цікавить більше ситуація там. Мені буде цікаво тільки тоді, коли в них почнуться процеси розпаду. Хочу, щоб вони відчепилися від нас, а нам би зберегти себе.

Як ви вважаєте, чи маємо ми постійно оглядатися на росіян? Ось той росіянин підтримав Україну...

Рівно в тій самій мірі, як публічний поляк чи публічний француз. Ми ж усі тішилися, коли Ален Делон підтримував Україну. Але надавати домінацію росіянам, як у нас зараз цим зловживають, я б не стала. Бо це знову ж меншовартість. Це має бути, якщо людина чогось досягла і вона відкрито і постійно [підтримувала], як Новодворська чи Нємцов. А решта... Підтримують - і дякую. Якщо ви ризикуєте своїм життям, своїм здоровʼям, якщо ви ризикуєте, як ми тут, то ви напевно вже не росіянин, ви вже напевно просто здорова людина.

У нацистській Німеччині теж була Марлен Дітріх, яка поїхала звідти. І була зовсім інша ситуація. Але це їхні проблеми - лікувати своє суспільство. Вони мають хворе суспільство. Нам хай дадуть спокій. Чому ми навіть зараз з вами приділяємо цьому так багато уваги? Людина, яка має світову славу, якусь публічність і яка відкрито підтримує сторону правди, вона вже ризикує, що їй це запамʼятають. Тому, хто ця людина за національністю, мені абсолютно байдуже. Я бачу, що це публічна людина, яку знають мільйони людей, і яка створила собі вже проблеми.

Ми зараз говоримо: ви за авторитарний режим чи за демократію? Ви за які цінності? Зараз уже немає питання до національності. У нас є китайці, які підтримують Україну і були змушені покинути Китай, у нас є індуси, які підтримують Україну. Але в нас є й авторитарні держави. Але в них всередині є теж опозиція, яка підтримує Україну, яка не бачить для себе майбутнього в авторитарному режимі. Як на це реагувати? І є інша частина суспільства, якій і так жити зручно. А є демократії, в яких суспільство так розслабилося, що вони не розуміють, що таке цінності демократії, і хочуть просто спокою. А є цінності, які лише декларуються як демократія. Світ покотився. Для мене зараз у світі є людина, яка сповідує принципи демократії, і є людина, яка готова бути в авторитарній системі.

Фільм "БожеВільні" не повертає нас знову до обговорення теми Росії?

Це тема Радянського Союзу 70-х років ХХ століття. Події фільму - це 1972-1978 роки. Ми говоримо про каральну психіатрію як метод покарання тоталітарної системи, який ми осудили. Ми говоримо про Радянський Союз, там нема сучасної Росії. Ми і про ГУЛАГ тоді не можемо знімати. Але ж ми маємо? Маємо. Це так само ще одна страшна сторінка, знущання, через яке пройшов Світличний, дуже багато дисидентів, яким кололи препарати й зробили з них овочів. Ми про це фільм і знімаємо. І до сьогоднішньої Росії він стосується лише таким чином, що нещодавно там знову ухвалили закон про повернення до знущання з людей. Фільм про ХХ століття, коли Україна була глибоко в колонії Радянського Союзу. Тут немає романтизації СРСР.

Постер до фільму: наданий пресслужбою "БожеВільні"

Чи може Україна впливати на мовне питання через культурні продукти?

Не може, це буде дуже повільно. Треба зробити україномовним освітній простір - не тільки уроки й заняття, а й перерви, і в їдальнях. Коли діти на перервах говорять російською, а потім на уроках українською, ви цього не досягнете. Вони за звичкою розмовлятимуть російською. А коли дитина заходитиме за браму і вже не матиме іншого виходу, бо це закон, ви побачите, наскільки швидко це запрацює.

Російська музика залишається в топах українських чартів - як ви думаєте чому?

Тому що російська мова не стала токсичною. Це звичка. Вони не сприймають це як російський продукт, вони сприймають це як елемент своєї звички. Має бути жорстка регуляція закону, визнати весь державний простір україномовним. Удома - як хочете, але навіть це змінить ситуацію. Адже ви виходитимете в соціум, а він буде змінюватися на україномовний. Українізація відбуватиметься через освітні заклади.

Другий спосіб - коли Україна стане переможцем, а Росія стане слабка і розвалена, ніхто не захоче розмовляти російською, ніхто не захоче бути на стороні переможених, всі захочуть бути разом із переможцем. Але до цього ще треба дуже багато зробити.