Над помилками треба працювати, а не стріляти наповал
Не знаю, чи варто було кошмарити таксиста, сваритися з ним, полоскати в пабліках. Ці речі поглиблюють травмованість суспільства
Мене іноді жахає схожість подій зараз і раніше.
Виповз на люди Юрій Бойко, той самий, що ОПЗЖ, а зараз голова депутатської групи "Платформа за життя та мир" у ВР, яку дружно створили колишні. Він ще Герой України, до речі.
Так от, сидів той Бойко, як миша під віником. Мовчав. А зараз раптом почав робити заяви.
Юрій Бойко розповів, що знайшли Олександра, того самого таксиста, якому страшенно не подобається українська мова, вони його обовʼязково працевлаштують, бо чоловік "не уклоніст, патріот, ніхто йому повістку не вручав".
І я згадала 2011 рік. Тоді, в Одесі, старший сержант ДАІ Олександр Швець був звільнений за публічну демонстрацію неповаги до державної мови. Він на запис камери відмовлявся розмовляти українською, сказавши, що "не розуміє телячої мови".
Читайте також: Про клуб "рускоговорящіх бізнесменов"
Того колишнього міліціонера зразу ж взяв під захист проросійський політик, голова партії "родина" Ігор Марков (в раші зараз, виступає в програмах Соловйова, закликає "звільняти Одесу і "щадяще бомбить" – милосердний який).
"Він буде працювати в одній з комерційних структур. Не охоронцем, не водієм, а менеджером. Хлопець він нормальний, а тоді його спровокували", — заявляв Марков.
Такий крок Маркова на захист міліціонера знайшов гарячу підтримку в Одесі. Це факт. Бо завжди є ті, хто завжди захищає ображених.
Подібні історії завжди підіймають на щит політики, яким життєво необхідні "мовні інциденти". Ситуації досить грамотно використовують, гуртуючи навколо себе тих, хто і досі не сприймає мову як життєво необхідний атрибут нашої держави. Їм подібне як бальзам на рани.
Я не знаю, чи варто було кошмарити таксиста, сваритися з ним, полоскати в пабліках. Ці речі поглиблюють травмованість суспільства.
Я знаю, як це відбувається в Одесі. По якій я ходжу щоденно, заходжу в магазини/кафе, іноді викликаю таксі, щоб поїхати на вокзал. Жодного разу — жодного! – не було так, щоб я, розмовляючи українською, не отримала у відповідь українську. Навіть якщо мене зустрічають "Здравствуйте", то потім, в процесі спілкування, вдало чи не вдало, але переходять на українську.
Іноді я кажу: ой, а давайте українською, ви ж сервіс, а закон треба виконувати.
І я часто чую історії про те, як тяжко переходити на державну мову, як росли в тотально російськомовному оточенні, як соромляться помилок, як не було практики, як сміються і виправляють мовні помилки й так далі.
"От давайте зі мною починайте, я можу бути вашим безплатним тренажером", — кажу і, як правило, отримую усмішки та згоду.
Читайте також: Остаточного стрибка в прірву нового середньовіччя ще не відбулося
Бикувати не варто. Лагідна українізація — вона така, не агресивна.
Нам все-таки варто бути терплячішими й більше жаліти одне одного. Принаймні, в побуті.
Бо покидьки якраз часто розмовляють українською. В державних органах немає проблем з українською. І вишиванки носять. І хабарі беруть українською.
А щодо того Олександра, водія таксі. Він переселенець, з Криму. Певне, що мав можливість залишитися після окупації. Але виїхав на територію України.
І було б логічнішим включитися в інцидент кримським громадським організаціям, наприклад. А не давати розрулювати ситуацію бойкам.
І ще одне. Абсолютно огидними є заяви про те, що комусь, хто "проштрафився", треба вручити або вручили повістки. Хіба цим карають? Хіба фронт — виправна колонія?
Ми пройшли й проходимо складний шлях деколонізації. Ми маємо багато успіхів і багато домашньої роботи. Ми усвідомили, що мова — це теж зброя. І так, ми робимо помилки.
Над помилками треба працювати, а не стріляти наповал.
Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе