Не стати Росією...

Любові стало менше. За відчуттями. Це не втома. Скоріше біль стала статистикою. Таке трапляється на війні. Але ми, в Україні, не можемо цього собі дозволити. Бо як тільки ми втрачаємо Любов в основі наших дій, ми уподібнюємося нашому ворогу.  

 Я знаю, що на фронті не вистачає "свіжих" військових підрозділів і у нас брак резервів. Я бачу, що багато чоловіків ухиляються від мобілізації. Ті хто зараз на фронті герої, але вони люди. І їх сили не вічні. Потрібна ротація. 

Проте, як тільки ми починаємо провести нову хвилю мобілізації примусово-каральними методами – ми стаємо анти-Росією. Тобто тією ж Росією, тільки з іншим знаком. Ми перетворюємося у все те, проти чого ми повстали та проти чого воюємо зараз. 

Як тільки ми починаємо провести нову хвилю мобілізації примусово-каральними методами – ми стаємо анти-Росією. Тобто тією ж Росією, тільки з іншим знаком. Ми перетворюємося у все те, проти чого ми повстали та проти чого воюємо зараз

Читайте також: Десять найвідчутніших поразок Росії у війні проти України

Полювання воєнкомів на чоловіків, облави на ринках, "повістка, як покарання", "будеш багато патякати  – отримаєш повістку в Бахмут", пакування у швидкі допомоги, хамство та нелюдське поводження, ставлення чиновників та частини командирів до рекрутів як до гарматного м'яса… Я ось про це. 

Коли держава відправляє громадянина на війну як покарання, як примус з підлістю, зневажаючи гідність, тоді ми нічим не відрізняємося від лугандонівських могилізаторів. Влада законодавчо оформлює підленькі способи виловлювання людей, вводить додаткові покарання за відмову виконувати накази польових самодурів, відбирає "тридцятку" у військових. При цьому правлячий клас не надто ілюструє готовність жертвувати собою та членами своїх родин на війні. 

Демотивації додають приклади кричущої корупції, "отаманщина" в військово-політичному керівництві держави, відверта брехня від посадовців і знову зневага до людини й традиційне – "я начальник – ти дурак". 

Кожен з нас торкнувся смерті. Якщо не горе в родині, то загинули близькі люди. Всі ми щось втратили. Майбутнє не визначене. Та й рік війни – це довго. Вигорання, психологічний надлом. А навкруги несправедливість та скотиняче ставлення з боку представників влади

Кожен з нас торкнувся смерті. Якщо не горе в родині, то загинули близькі люди. Всі ми щось втратили. Майбутнє не визначене. Та й рік війни – це довго. Вигорання, психологічний надлом. А навкруги несправедливість та скотиняче ставлення з боку представників влади. 

Читайте також: Найважчий наказ — стояти на смерть

Народна війна – це не лише тотальність її проявів, залучення всього людського потенціалу, а передовсім – самоорганізація та творча енергія людей. Історія знала сотні випадків коли бездушні професійні військові машини, "держава – як річ в собі й для себе", програвали народним арміям. В основі творчості мас лежить Любов. Її ресурс безмежний. Але як тільки ми починаємо все і всіх регламентувати, зводити до механіки, вибивати дрючком та покараннями, ми звужуємося. Доступ до ресурсу перекривається і ми опиняємося сам на сам з непереможним Левіафаном. 

Ми ведемо війну проти ворога, якого не можна перемогти однією лише зброєю. Для цього потрібна ще й Любов до людей яких ти посилаєш на фронт та захищаєш в тилу. Вдячність їм та повага. Цього не запишеш в інструкцію та не введеш указом президента. Це можна лише проживати. 

Джерело

Про автора: Віталій Кулик, політолог, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.