Особливості національного ухилянтства

Прослуживши 25 років у царській армії, чоловік вертався хворим і нікому не потрібним. У рідному селі  його і називали "москалем", батьки вже померли, родина від нього сторонилась, соромилась. "Був у мами один син, та й той пішов під аршин". Як правило, брали в армію хлопців з убогих родин, часом за гроші вони погоджувались служити за багацького сина.

Подібне було і в іншій імперії – Австро-Угорській. Там, правда, служили значно менше, але служба була дуже тяжка все одно. Багато рекрутів накладали на себе руки. Армія – то було все одно, що стати втраченим для свого роду. Щоб виконати план, рекрутери влаштовували справжні облави на сільських парубків, вичікуючи, коли тим набридне ховатись у лісі й захочеться поїсти. Спійманого ухилянта зв’язували й вели через усе село, яке йому співчувало, бо ніхто не хотів служити ні цісареві, ні цареві зі зброєю в руках. Розмови  про дідівщину в армії та знущання старшини над рекрутами  могли налякати кого завгодно. Хлопці калічили себе, щоб тільки лишитись вдома, але їх швидко розкусили та суворо карали.

І коли формувалась УГА під час Першої світової, попри патріотичний сплеск, було чимало парубків, що ховались по загатах і оборогах, хоч силою нікого не тягнули. Просто  соромно було якось відмовити агітаторам, коли  всі йдуть.

Читайте також: Українські Трої

За Україну йшли воювати свідомі патріоти, які знали історію своєї країни завдяки читальням, лекціям від "Просвіти", вірили в ідею незалежної держави, і то була  справжня, шляхетна  мотивація. Ні матері, ні дружини, ні маленькі діти не могли їх зупинити. 

В УПА теж силою не брали, а якщо й брали, то були не рекрутери з УПА, а перебрані енкаведисти. Повстанці проходили сувору перевірку, добрий вишкіл у спеціальних таборах, щоб вже після цього  прийняти присягу. Відразу  після Другої світової галичани, аби не бути мобілізованими до Червоної Армії, знищували метричні книги й записували себе молодшими на кілька років. Їх ще можна було зрозуміти, бо цілі родини вивозили до Сибіру і знову запрацювали катівні НКВД.

Радянська Армія успадкувала всі недоліки царської, правда, два роки служби для звичайних хлопців то було ніщо, хоч  не всі повертались живими та неушкодженими. Подібний ризик є в кожній армії. Відкосити від служби у війську було практично неможливо, якщо здоров’я дозволяло. Дехто волів лягти в дурку і роками чекати, поки його знімуть з обліку. Найлегше було стати студентом до 18 років  і отримати відстрочку, а потім прослужити всього рік після закінчення інституту в більш комфортних умовах, а не в стройбаті. Згодом створили військові кафедри при вишах. Крім диплома, випускники отримували ще й офіцерське звання, без відриву від навчання, і навіть, якщо була охота, могли вступити потім до військової академії. Кар’єрний ріст  таким освіченим офіцерам був забезпечений.

Косити від армії почали під час воєнних дій в Афганістані, звідки хлопці повертались у цинкових трунах, або з вщент підірваною психікою, бо від стресу вони підсідали на наркотики. Посилали туди й політично неблагонадійних.

Читайте також: Зближення з історією

Здавалось, що служба в українській армії зі здобуттям Незалежності мала б мотивувати юнаків  служити своїй державі, однак цього не сталось.

По-перше, патріотичне виховання не проводилось, як і не проводиться досі, бо при владі опинились нашвидкуруч перефарбовані комуністи та криміналітет, від яких годі було вимагати україноцентричності, і які займались по суті саботажем. Усі офіцери були виплекані в радянських вишах, і не мали бойового досвіду, хіба що в Афганістані, і, відповідно, проукраїнської позиції.

По-друге,  в маргіналізованому пострадянському  суспільстві поступово утверджувалась опінія, що в армії служать тільки лохи. Можна було елементарно відкупитись, або ховатись до закінчення призовного віку під маминою спідницею, якщо грошей не було.

Моя знайома, що переїхала до Ізраїлю, мала великі проблеми зі старшим сином, який не хотів бути "лохом": зчинився страшенний скандал і, врешті, загнаний у глухий кут, хлопака перестав бикувати, бо зрозумів, що тут так не можна, як в Україні. Або ти відслужиш в армії, або тебе ніколи не приймуть в порядне товариство.

У 2014 році на Майдані протестанти щиро вірили, що армія буде з народом, але армії на той час практично не існувало. Вона була джерелом збагачення вищих офіцерських чинів і політиків і просякнута ворожою агентурою згори донизу. Не дивно, що для Москви  Україна була легкою здобиччю, і якби тоді сталося повномасштабне вторгнення, ми вже були б окуповані, а так втратили хіба частину Донбасу і цілий Крим.

Читайте також: Жито над  прірвою

Натомість в  українських воїнів нового покоління з’явилась мотивація  і почуття обов’язку, і на момент повномасштабного вторгнення то вже булоне вбоге здеморалізоване  збіговисько,  погано забезпечене і без сучасної зброї, а військо з бойовим досвідом.

Ось тільки проблема, яка має коріння в далекому минулому, ніби  служити у війську повинні тільки ті, кому не вдалося від цього ухилитись, досі  не вирішена і набула ознак гнійника. Рано чи пізно його прорве і ціле суспільство охопить гарячка.

При совітах нам казали: у вас немає прав, тільки обов’язки. За незалежної України ми чуємо глас деукраїнізованого населення: у нас нема обов’язків, у нас є права. Ні щодо родини, ні щодо Батьківщини. З якою мамою не поговориш, кожна вважає, що саме у її сина є підстави не йти на війну. Та й батько, що відкосив свого часу від армії, не заохочує  його своїм прикладом. А сучасних книг, фільмів, які б мотивували підлітків захищати  Батьківщину, зі свічкою вдень не знайдеш.   Бо то ж  "пропаганда насильства", травма для ніжних дитячих душ. Дарма, що сотні тих дитячих душ уже на небесах, і буде ще більше, на жаль.

То  армія не така, якої  б  бажали українці, то мобілізація надто жорстока – ні, це просто танцюристи погані.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.