Писати під час війни

Можеш не писати не пиши – це правило актуальне і під час війни також. Тобто писати лише тоді, коли уже не можеш не писати, – це в ідеалі мало б бути правилом для кожного літератора чи літераторки, хто звик щодня залишати на папері, чи то пак тепер уже переважно на екрані монітора, якусь кількість знаків "для вічності".  Хоча під час війни можна на якийсь час і відкласти писання, а взяти в руки зброю і піти захищати країну. Дехто так і зробив, завжди є винятки.

Читайте також: Незавершена війна

Втім наївно було б очікувати від пишучої братії масового героїзму. Бо ж, а що як щось станеться з дорогоцінним тілом автора нетлінних текстів? Скажете, а як же з’явилася та когорта знаменитих і не дуже письменників-учасників різних воєн? У тому то й справа, що спочатку вони потрапляли на війну, а вже потім ставали письменниками, як той же Гемінгвей чи Ремарк. А пізніші Гемінгвеєві вилазки в Іспанію чи при визволенні Парижа під час II світової уже більше нагадували участь воєнного кореспондента. 

До речі, про те, що слово також зброя і під час цієї війни, і тим паче після повномасштабного російського вторгнення, згадало і чимало українських письменників, хоча дехто не забував і раніше.

Звісно, не кожному до снаги хоча б на час страшних для країни випробувань проміняти красне письменство на журналістику, та все ж письменницька публіцистика – це саме те, що на часі. Ще можна як варіант поєднувати публіцистику, чи блогерство, чи бодай "фейсбучну творчість" із продовженням писання прози або віршів. Декому вдається й таке, хоча і не всім, як зізнаються деякі колеги, новини з фронту не дають зосередитися на думах про вічне.

Читайте також: Туризм під час війни

Проте знаю й таких, які з усіх сил намагаються, а чи вдають, що їм це вдається, на війну не відриватися. Що ж, такі були в усі часи. Бо ж, з одного боку, важко змиритися, що увесь довоєнний світ завалився і більше такого, як до війни, ніколи не буде, а з іншого – така вже письменницька вдача – жити у своєму часто вигаданому світі. Звідси й бажання продовжити існування того втраченого вигаданого світу бодай у своїх творах, і по-своєму, мабуть, такі автори мають рацію. Бо ж найменше, що люди хочуть читати під час війни – це романи чи повісті про війну, тим більше про ту, яка ще не закінчилася.

 І все ж, знаходяться сміливці, які пробують писати про цю війну вже тепер і зараз навіть романи, вже не кажучи про вірші, намагаючись при цьому втриматися на тонкій грані, не скотитися на дешевий пафос чи якусь пропагандистську патетику. І буває, їм навіть вдається, і зазвичай у поезії більше, ніж у прозі. Деколи навіть здається, що їхньою рукою водить сам Бог.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.