1941: наприкінці червня

Співвітчизники по той бік Збруча, коли ще Україна була розділена між Річчю Посполитою і СРСР, про них досі не знають. У куцій шкільній програмі з історії України  про це, либонь, або не сказано взагалі, або одним реченням. А це була найбільша каральна акція в історії України.

Протягом кількох днів було замордовано, а не просто вбито сотні тисяч галичан. З метою економії набоїв їх вбивали молотками, товкачами для солі, спалювали живцем, оглушених вкидали до шахт. Після відступу Червоної Армії на подвір’я тюрем приходили шукати своїх рідних, і то ще було добре, принаймні їх могли по-людськи оплакати та поховати.

А подекуди жертв просто закопували в потайних місцях, які віднаходили вже після 1991 року. Або й ні.

У колишніх катівнях тепер ресторани чи розважальні заклади, і власники про це чудово знають. Головне, щоб клієнти не знали. А чиновники від освіти бояться травмувати дітей відвідинами меморіалів чи розповідями про них, вилучають зі шкільної програми зерна правди, щоб замінити їх насінням бур’янів.

Читайте також: Війна і криза  освіти

В останню неділю червня у тих українських містах та містечках, де були позначені  та пошановані місця масових поховань, проводять поминальні заходи.

У Добромилі процесія вирушає від колишньої міської тюрми, де потім була швейна фабрика, до урочища Саліна. Там, на колишній солеварні, влітку 1941 року було  замордовано приблизно три з половиною тисячі  в’язнів, що їх пригнали з Перемишльської тюрми. Про це останні роки були репортажі, згадували у соцмережах, але в неділю 30  червня  2024 року — жодної згадки, хоч я певна, люди йшли й цього року.

Вони завжди проходять цей шлях пам’яті  на чолі зі священником, з владою чи без. Моляться за невинно убієнних, розповідають один одному деталі… За ті два рази, коли я була на Саліні на молебні, я дізналась більше, ніж з книг, бо власне й книг практично немає.

І ось хтось з борзописців, що вигулькнув нізвідки, написав роман про Добромильську Саліну. Добре, якби він був історичним. Але ж в анотації його названо "трилер". Колись напишуть трилер про Бучу і драмтеатр в Маріуполі, еге ж? І нікого це не зачепить, бо всі свідки давно мертві, і їхні родичі також.

Читайте також: Зближення з історією

І з кожним роком людей на молебні  менше. Бо гості, шашлики, спека, яку можуть не витримати люди похилого віку.

Я пишу ці рядки під акомпанемент повітряної тривоги. Щороку я намагалась нагадати про цю жахливу трагедію бодай невеликим дописом, а тепер просто думками повернулась у той спекотний день задовго до війни 2014-го…, напередодні панахиди. Коли я йшла по лісі до Саліни й мені здавалось, що під ногами в мене ворушиться земля, і я відчувала напад паніки, ніби опинилась у 1941-му.

Косарі, що стинали траву  довкола меморіалу, сказали, що нема такого дня, щоб сюди хтось не приїжджав з Голландії, Польщі чи  США. Нащадки чи родичі жертв добромильської масакри. Шкода, що не записували їхніх імен, принаймні частина була б зафіксована як історичний доказ. В Україні не було проведено жодної наукової конференції про Саліну, а коли мені пропонували поїхати на щорічну конференцію до Польщі, я не мала тоді візи й закордонного паспорта, про що дійсно шкодувала.

І червоні черевики, як червоне пальтечко дівчинки у чорно-білому фільмі "Список Шиндлера". Мати опізнала сина по тих червоних черевиках, коли на початку липня німці примусили євреїв витягати гаками тіла вбитих з соляних шахт і поховали поряд у могилі.

З року в рік люди ставили на могилі хрест, і комуняки його знищували. Тепер хрест пам’яті знищується байдужістю. Війна вже встигла  виявити людську суть кожного. Хтось утік за кордон, хтось ховається, як то кажуть, "по загатах", хтось заробляє на людській біді…А хтось уже побачив не одну таку Саліну на Донеччині й стискає обома руками  автомат, бо не збирається витирати сльози. Ті сльози давно випалила ненависть до ворога. Кажуть словацькі офіцери, що воювали на боці німців, плакали, коли з шахт витягували тіла дітей, наймолодшій дитинці було лише пів року. Мати так і не випустила  її з рук.

Не оплакані й не відомщені. Бог знає їх поіменно.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.