Або Збруч, або Случ

Два різні світи, розділені ще наприкінці XVIII століття. Річка Збруч як символ розділеної України,  мабуть, назавжди такою залишиться у пам’яті українців.

Мене чомусь завжди дратувало словосполучення "зшивати Україну". Кілька років тому я часто їздила на книжкові виставки з групою львівських митців, які щиро вважали, ніби  вони "зшивають Україну", наче це якийсь шмат тканини.

У Запоріжжі персонал виставки спілкувався російською, гіди й учителі, що привели дітей на Хортицю, так само, про вулицю вже мовчу. Промислові гіганти у великих українських містах були цілком під владою червоних директорів, які й визначали мовну політику. Були Херсон і Нова Каховка – ситуація та сама. В Черкасах – молодь поголовно розмовляла московською, старші люди — українською. У Чернігові за два дні я не почула жодного слова українською. У Маріуполі я не була, але там нашим погрожували вуличні українофоби.

Зшивати такі дві України — це все одно, що зшивати клапоть шовку з мішковиною. А з тамтешніми митцями не треба було нічого зшивати – ми були однією Україною, одним візерунком. Або дочекатися, коли шовк перетвориться на мішковину, чи навпаки мішковина на шовк, тоді матимемо єдину Україну.

Читайте також: Коли українці були щасливими

Перше зараз видається реальнішим, судячи з темпів українізації. У Києві  недавно побили волонтерку за українську мову, в Одесі вигнали за вимогу проводити захід державною  з семінару. При найменшому гальмуванні починаються  вкиди "щирих" українців, що, мовляв, коли поборемо корупцію, то можна буде й натиснути на російськомовних. Або ще краще – "двомовність додає різноманіття". Насправді штрафи за недотримання мовного законодавства непогано наповнили б бюджет. Недолугі вибачення порушників – це як мертвому припарка.

Я теж хочу, аби Україна була єдиною і сильною, а такою вона  стане лише за умови, що це буде національна держава, а не сателіт Москви або бананова республіка. Гравцем на політичному полі може бути лише незалежна національна держава.

На одному березі річки Случ — колишнє містечко Остропіль. Це – Волинь. На другому – село Сербинівка. Це – Поділля. Два надзвичайно колоритні регіони України з багатою історією і культурою, які за 70 років комуняцької окупації дуже занепали, майже втратили історичну пам’ять, і зараз отримали шанс її відновити та розвиватись по-своєму, не так, як велять зі столиці, намагаючись уніфікувати все від мови до адмінреформ.

Десь відродження йде швидше, десь застрягло як віз у болоті, бо чиновники байдужі, а московський патріархат задурив голови людям. Етнографічне різноманіття слід підтримувати, як підтримують у себе німці, часом не розуміючи одне одного через діалекти. Чи поляки,  французи. Бо у різноманітності – багатство народу, бо ж сумно виглядає поле, всіяне самими лиш ромашками чи маками.

Читайте також: Зближення з історією

Назви регіонів України звучать як музика: Покуття, Сіверщина, Буковина, Галичина, Опілля…Їх відділяють не лінії колючого дроту й смугасті стовпи, а діалекти, стрій, вишиття, звичаї, танці. Це все одна тканина українського буття, яку ткали навіть під час воєн, епідемій, голоду, шматували, втоптували чоботами окупанти, висміювали, зневажали, і що найгірше – намагаються й досі звести до бутафорії, або підмінити вигаданою московськими прихвоснями  малоросійщиною.

І не треба волати про сепаратизм закарпатців чи галичан, відмовляти їм у праві пишатись тим, що вони не витирали черевики бабусиною вишиванкою і не всяк може зрозуміти їхню говірку, якою так добре вести конспіративні телефонні розмови на передовій. Чи розповідати про кулемети під стріхою, заховані дідами, та закопані на городі танки.

Будь-яка уніфікація, стандарти вбивають душу народу. Примітивним народом легше маніпулювати  і згодовувати йому масову культуру. Нас об’єднує усвідомлення того, що українці, якими б вони не були самобутніми у своєму локальному вимірі,  повинні жити  в одній державі.

Хай Случ і далі відділяє Поділля від Волині, а  Збруч навіки залишиться просто  річкою посеред українського села Кудринці, які чиновники знову розділили  між Борщівським і Кам’янець-Подільським районами, Тернопільською та Хмельницькою областями, що  не є добрим рішенням. Етнографічні межі створювались тисячі років і повинні бути позначені золотом на мапі сучасної України.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.