Червона кабіна

Для громадян то було щось на кшталт променаду, хоча сталінських соколів у часи моєї юності було ще дуже багато і вони вважали день виборів "праздніком".

Я ніколи не ходила на радянські вибори, але на третьому курсі університету десь надвечір у студентському гуртожитку зробили облаву на студентів, очевидно, на виборчу дільницю припхався якийсь свідомий партієць і побачив, що студентами там і не пахло. Ніхто з гуртожитку не прийшов.

Сховатися ми не встигли й нас погнали. Все було в червоному життєрадісному декорі через ряд кабінок, що нагадували куточки для примірки. То була приманка для потенційних ворогів народу. Сховавшись за шторкою, ти блискавично потрапляв у коло підозрюваних. Отримавши бюлетень і навіть не читаючи прізвищ кандидатів, бо треба було голосувати за єдиного, я посунула, до кабінки. Моя сусідка по кімнаті, велика сильна дівчина, вхопила мене за шкірку і зашипіла: "Ти куди?"  "А що?", - здивувалась я, бо у 22 роки ще жодного разу не голосувала. "Урна там!" - і Таня мене розвернула в бік скляної скриньки. "А кабінка для чого?".  "Аби думати". "А що тут думати?" - задала я риторичне питання. "Та отож!".

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

І я запхала бюлетень у скриньку. Бо… У кабіні вдумливий виборець міг би щось сотворити з бюлетенем, а невидиме чорнило водилося тільки у шпигунів. І скромний молодик у цивільному провів би його просто до  помешкання, а вирахувати, де  той мешкає, елементарно. Для цього існують ЖЕКи.

Акурат за рік до Чорнобиля я вчителювала в сільській школі, яка у майбутньому буде помічена мирним атомом. І мені знову довелося йти на вибори. Там уже не просачкуєш, вчителі мусили прийти. Добре, що я викрутилась від участі у виборах, бо мала забагато уроків.Що цікаво, я навіть прописана там не була. І знову побачила ту червону кабінку для думання і мені захотілось туди увійти.

Не встигла голова виборчої дільниці й оком змигнути, як я зайшла  до кабінки й коли вже хотіла відділитись шторкою, мене звідти витягли побіліли від жаху помічниці.  Я пробурмотіла: "Нащо ставити кабінки, якщо ними не можна скористатись?".  Коли я верталась лісом, бо село було просто серед  лісу, то уявляла собі, що могла б написати на бюлетені за тією шторкою в кабінці "Смерть КПРС!", і наступного дня в село б наїхало купа кагебістів і вирахували б мене якщо не за почерком, то за відбитком пальця. І в кращому випадку мій диплом Київського універу мені вже не знадобився б ніколи, а в гіршому я опинилась би у психушці. Бо знищити зіпсований бюлетень ніхто б не наважився.

Ну, а тепер вже тебе ледь не силою заганяють до кабінки з синьо-жовтими шторами "думати", і ти береш з собою  ручку, аби тобі не підсунули з невидимим чорнилом, і можеш хоч з’їсти той бюлетень або написати все, що думаєш про владу.

І ніхто не сміє з тобою увійти до кабінки, бо це порушення. Тільки коли ти отримав свої 30 срібляників, то мусиш сфоткати "правильний" вибір і пред’явити куратору. Або не прийти. Або проголосувати за "менше зло". Вибирай! А далі вже працюватимуть технології фальсифікаторів, які розвиваються в Україні дуже енергійно, і, мабуть, історикам вже час писати монографії на цю тему.

Читайте також: Широко заплющені очі

Недавно один дуже сердитий старший чоловік  кричав у крамниці, що Садового обрали "побожні бабульки", з якими він так файно прямував ледь не щонеділі хресною ходою, перекриваючи рух транспорту в центрі.

Пригадую, як ще в докарантинні часи я не могла вийти з трамвая на потрібній зупинці, бо всі їхали на Хресну ходу. Коли я огризнулась, що мені не туди, то відчула себе як полонений серед ворожого війська, так миттю наелектризувалась атмосфера у вагоні. Хоч я загалом поважаю чиїсь релігійні почуття, незалежно від віровизнання. А щодо "бабульок", то 300 тисяч їх не набереться у Львові. Садовий виграв знову, бо не прийшли ті, хто міг голосувати за інших кандидатів. Хто незалежно від віку вважає, що  він нічого не здатен змінити, і поїхав смажити шашлики у ліс, чи завис в Інтернеті. Типово совкова позиція і колір кабінки не має значення. Хіба що тобі виб’ють двері у квартирі й змусять голосувати під дулом автомата.

Про  тоталітарне шоу на Росії не буду нагадувати. Там все безнадійно і всіх влаштовує. Це навіть краще, ніж сподіватись на диво, що "то ся само зробит", як сподівається свідома частина українців уже 30 років і кожного разу програє.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.