Чи можна і чи треба зупинити повернення в окупацію

Російські дрони й ракети долітають до умовного тилу регулярно. І навіть захід України не дасть відчуття повної безпеки та захищеності. Тому наші співгромадяни виїхали за кордон і що далі, то меншою є впевненість у їхньому поверненні, хай навіть у віддаленій перспективі. 

Але є тема, яку в нас не дуже люблять порушувати. Щобільше - складається враження, що такого явища, як виїзд людей на тимчасово окуповані Росією території, не існує. Виглядає так, що не лише на обговорення, а навіть на згадку про це явище накладено табу. Проте повернення в окупацію вже перетворюється з поодиноких фактів на тенденцію. Дати такому явищу однозначну оцінку не вийде. 

Днями про це говорили на засіданні Секції Асоціації міст України (АМУ) з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад.  Цифри не називалися, і кількість тих, хто вирішив повернутися під російський чобіт, навряд більша або хоча б дорівнює кількості тих, хто осів у Європі. 

Але причина, яка спонукає шукати шляхи повернення в окупацію, очевидна, хоча й не завжди зрозуміла. Принаймні з позиції тих, хто має змогу жити у власному помешканні й щоночі молитися, аби не прилетіло. 

Читайте також: Велика війна не спровокувала велике переселення. Вона прискорила процес

Можете сміятися, крутити пальцем біля скроні чи виявити свій скепсис в інакший спосіб. Тільки це нічого не змінить: уявіть собі, під окупацію люди повертаються не тому, що зрадники й хочуть "русского міра", а саме тому, що… бояться за свої життя. Мер окупованого Маріуполя Вадим Бойченко наголошує на іншій причині повернення: відсутність власного житла деінде та вплив російської пропаганди. Це теж стається, проте я наполягатиму на власному припущенні: на тимчасово окупованих територіях люди, про яких ідеться, шукають перш за все безпеки. 

Ви читали в новинах про регулярні обстріли того ж Маріуполя? Звісно, це було на початку масштабного вторгнення. Півмільйонне місто окупанти систематично рівняли з землею, і знімки та відеокадри зруйнованого міста заповнили соціальні мережі, ЗМІ та поширювалися за межами України. Причому дійшло до маніпуляцій. Зокрема, панівна партія Грузії "Грузинська мрія" використала для своїх передвиборчих банерів фотографії постраждалих від російських обстрілів українських міст (серед яких був і Маріуполь), які постраждали від російських обстрілів. У такий спосіб там хотіли наголосити: таке станеться з Грузією, якщо до влади прийде прозахідна опозиція. Але, нагадаю, фото ці зроблені не тепер. Бо відтоді, як Маріуполь захопили й окупували, бомби й ракети туди не летять.

Існує ілюзія миру й спокою. Саме ілюзія: спокою, а тим більше миру жодна окупація за всю історію воєн ще нікому й нікуди не приносила. Проте ті, хто повертається в окуповані міста, так не вважають. 

Питання власної безпеки для кожної людини завжди важить навіть більше, ніж доступна їжа й дах над головою. Звісно, людині треба десь жити й щось їсти. Але якщо не реве повітряна тривога і не треба ховатися від дронів, всі інші обмеження виглядають тимчасовими й не аж такими суворими. Мовляв, якось та й переживемо, головне – жити. 

Попередній абзац – не мої припущення. Вище я цитую цілком реальних людей, котрі у березні 2022-го від окупації тікали, а потім почали спершу думати про повернення й нарешті зробили цей крок. Так, нам із вами він може здатися дивним. Поверненці ж так не вважають. Вони щиро, справді, щиро переконані, що їх обдурили. Передусім – українська влада. Яка обіцяла забезпечити роботою й житлом постраждалих і виплатити компенсацію за втрачене майно – і не зробила цього за два з гаком роки. Натомість наділила власних співгромадян статусом ВПО. Котрий, погодьтеся, дещо принижує й часом робить "внутрішньо переміщених осіб" людьми, скажемо так, нижчого сорту. Принаймні у їхніх власних очах. Так сприймають їх чиновники, хай не говорять про це вголос. І так вони поволі починають оцінювати себе самі. Не всі – але не всі й повертаються. 

Читайте також: Ніхто нічого не робитиме для повернення українців

Що натомість відбувається, скажімо, в тимчасово окупованому Маріуполі? Велике, без лапок, будівництво й ще більше переселення народів. Окупаційна влада заохочує до переселення мешканців віддалених регіонів Російської Федерації. Для них тут зводять нові будинки, розчистивши територію забудови від руїн. І нема гарантії, що ці новобудови – не на кістках вроджених маріупольців, зниклих безвісти під час боїв за місто у лютому - травні 2022 року. 

Ані окупантів, ані тих, хто переїжджає ближче до моря – це одна з рекламних заманух, — ці факти не переймають. Ті ж містяни, хто вижив і залишився, на квартири в згаданих новобудовах прав не мають. І не матимуть, навіть якщо візьмуть – а вони й беруть, це теж умова виживання! – російські паспорти. Чи розуміють ті, хто повертається під окупацію саме зараз, що матимуть точно такий самий статус? Думаю, здогадуються. Проте вважають: втрачати нічого. Вони й без того все вже втратили. Чим статус ВПО кращий? В їхньому розумінні – зовсім нічим. 

До всього, повернення для них має навіть кілька переваг. Насамперед це повернення додому. Хай дім у поганенькому стані, але ж це дім, милий дім. Як то кажуть, удома й стіни допомагають. Відчуття повернення додому переважать усі інші. Це напряму пов'язане з емоційним станом. 

А ще одна перевага – мова. З поверненням на окуповану територію припиняються – принаймні в головах тих, хто повернувся, — всякі мовні обмеження. Звиклі до російськомовного середовища в ньому ж і опиняються без ризику нарватися на зауваження на кшталт "не говоріть до мене собачою" й тому подібні. Тож є категорія людей, для яких згадані умови є більш комфортними, ніж називатися ВПО. 

Або я помиляюся, або заборони на виїзд назад в окупацію в нас не існує. Навіть якби така заборона існувала, вона б нікого не зупинила в бажанні повернутися. Можна, наприклад, вибиратися через Білорусь, Молдову або взагалі – через Польщу. Чи потрібна така заборона? Навряд. В Україні ніхто нікого силоміць не тримав ані до масштабного вторгнення, ані до 2014 року. Люди, про яких ідеться, були нашими співгромадянами. І, що важливо, лишаються ними, навіть перебуваючи на тимчасово окупованих територіях. Тож думати зараз краще не про ставлення й сприйняття цих людей. А про те, що робити, аби наші не тікали від нас же. Хоч на Захід, хоч в окупацію. Бо деокупація швидко не настане. 

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.