Грузія не додивилася "Покаяння"

У соборі Святої Трійці Грузинської православної церкви з’явилася дивна ікона. На ній – кривавий тиран Йосиф Сталін дістає благословення від… російської Матрони Московської. Ясна річ, таке "об’явлення" спричинило гнів тих, хто досі пам’ятає, яких бід накоїв Джугашвілі не тільки у Грузії, а й у всьому світі.

Одна з активісток - Ната Парадзе - облила фарбою "святий лик" "новомученика". А протестувати проти цього акта "вандалізму" вийшли понад три тисячі православних сталіністів з руху Alt-info. А пізніше завалили ікону квітами та обцілували її від маківки до п'ят.

У цьому контексті мені пригадався культовий наприкінці 80-х років минулого століття фільм Тенгіза Абуладзе "Покаяння". Він спричинив справжній ажіотаж, і зокрема у нас, в Україні. Адже тоді, у часи горбачовської гласності саме почався бум у виданні книг заборонених раніше письменників, у московському журналі "Огонек" публікувалися матеріали про злочини сталінізму. А тут – фільм-алегорія, у центрі якого Варлам Аравідзе – прототипом якого був Сталін, а радше (судячи з форми вусів) – Берія. Там теж жертва диктатора пробує протестувати – щоночі труп покійного Аравідзе викопує Катаван Барателі, чоловіка якої – художника Сандро, і маму Варлам вислав до табору.

Читайте також: Ядерно-пацифістська шизофренія Москви

Аналогії аналогіями, а історія з іконою православного Сталіна і протестами його фанатів відбулася у столиці Грузії за вельми цікавих обставин. Місяць тому Єврорада надала цій пострадянській країні офіційний статус кандидата на членство в Євроунії. Але це відбулося тоді, коли Сакартвело фактично окупована Росією. Я вже не кажу про наслідки російсько-грузинської війни, у результаті якої Тбілісі втратив контроль над Абхазією та Південною Осетією. Там проголошені квазідержавні утворення на кшталт ЛДНР. Москва днями заявила про наміри створити на чорноморському узбережжі Абхазії свою військову базу, і, ясно, що ватажки цієї недодержави охоче підтримують її зусилля.

Та найголовніше, як на мене, те, що Грузія сумирно погодилася приймати мігрантів з території агресивного сусіда, особливо після початку путінської війни в Україні. Сотні тисяч росіян осіли тут, сподіваючись таким чином врятуватися від ймовірної мобілізації, а також інших "принад" воєнного часу.

І поводяться вони у гостях так, як зазвичай поводяться московити – по-хамському, з викликом та претензіями. Грузини – народ гостинний, однак і вони вже починають відчувати наслідки цієї "тихої окупації".

Читайте також: Путін не впізнає себе

І ще один штришок – недавно російсько-грузинський олігарх Бідзіна Іванішвілі заявив про намір повернутися у політику. Власне, цей матеріально зацікавлений у Росії мільярдер ніколи з неї не виходив. Сьогодні у грузинському парламенті його кишенькова партія "Грузинська мрія" має більшість. І, думаю, що так зване "повернення" Іванішвілі, швидше за все, пов’язане з європейським прогресом Грузії, який ревно захищає політична опонентка товстосума з російським бекграундом президентка Саломе Зурабішвілі.

Гадаю, що і провокація зі сталінською іконою, і заяви Росії про створення військової бази в Абхазії, і камінгаут Бідзіни – факти з одного ряду. Москва дуже зацікавлена у тому, аби у Грузії зберігався статус кво напівокупованої, залежної країни-сателіта, яка під тиском тамтешніх "русскіх" завжди буде слухняно виконувати вказівки з Кремля. Тим паче, що після втрати "союзника" на Кавказі – Вірменії – тамтешніх прихильників північного сусіда залишилося не так вже й багато.

Та повернімося до фільму Абуладзе. Думаю, що грузини, якщо й дивилися цей шедевр національного кінематографа, то не до кінця. Якщо вони вважають (а судячи з кволої реакції тамтешньої опозиції, так воно і є), що  статус васала і московської маріонетки їм личить, то глибоко помиляються. Наприкінці стрічки Катаван Барателі розмовляє з випадковою перехожою: "Скажіть, ця дорога приведе до храму? Це вулиця Варлама, не ця вулиця веде до храму. Тоді нащо вона потрібна, нащо дорога, яка не веде до храму?". Додам, навіщо шлях, який веде до храму з іконою Сталіна?

Спеціально для Еспресо

Про автора. Ігор Гулик – журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.