Не той час і не те місце

Інша розповіла притчу про чоловіка, якому не сподобались люди в місті, підводячи до думки, що поганий бачить погане, а добрий — добре.   І при цьому осудливо і з жалем позирала на мене, бо знала про моє критичне мислення. Ще раніше я була переконаною пацифісткою, але війна дала зрозуміти мені,  що треба битися, коли тебе б’ють, а не шукати людське в нелюдові.

"Вбивати – погано", - написав мені колишній приятель,  відсиджуючись у дружній країні, коли над домом його  матері літали ракети та снаряди, а сестра була в Бучі.

А тепер я розумію, що не потраплю ні в Шамбалу, пропаговану гарними росіянами Рерихами й російськими документальними фільмами про Тибет, ні в місто з "добрими" людьми,  ані у квантову реальність, до якої пропонують прилучитися її адепти. От лихо.  Бо я не прагну розвивати в собі такі чесноти, як відсутність гніву і відсутність співчуття, тобто ховати голову в пісок. Що я з того матиму? Надію, що коли таких доброчесних стане більше, то світ зміниться, а решта просто загине. Дуже справедливий світ, хіба ні?  Виживуть тільки обрані. 

Але! Не можна змінити світ на краще, просто змінюючи сам себе, зайнявшись духовними практиками. Тобто просто втекти від реальності, яка вимагає стійкості й боротьби щодня, щогодини.

Читайте також: Шабля край поля

Зараз перечитую "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, і там є такий момент, коли головний герой Андрій Чумак після нелюдських катувань у сталінській тюрмі питає слідчого: "Чи можуть десять мільйонів бути злочинцями? А двадцять? А тридцять?" А, може, рації не мають ті опричники, які їх судять? Ті мільйони, які померли від голоду, серед яких були немовлята, теж вороги народу? Хто знає сюжет роману, який міг би стати найпромовистішим свідком на суді проти вічного теперішнього московського агресора і який треба перекласти на всі мови світу, той знає, що Андрію допомогли вижити гнів до катів і співчуття до його жертв. Ті, хто не мав цих якостей, "розкололись" - зламались, зрадили й згинули без сліду. Їм не потрібна була справедливість. Їм потрібно було вижити. Вижити – ще не означає  жити. Вижити – це означає існувати.

Ну, якщо брати в менш глобальному масштабі, то зараз  поширюється інший наратив – дисиденти 60-70-х років  наробили більше лиха, бо підставили тих, хто хотів вижити. Не треба було 22 травня їздити в Канів і читати на могилі Шевченка вірші, не треба було поширювати самвидав, не треба було бути Аллою Горською  чи Василем Стусом… Це я читала буквально вчора. А ще раніше - в російської письменниці, яку  в нас вшановували в Україні більше, ніж своїх майстрів слова, Людміли Уліцкої. І в тому, що зараз немає достатньо цілісних, принципових, абсолютно безкомпромісних  особистостей, – не їхня провина. 

Читайте також: "Ця країна"  чи Україна?

Інтелектуальній, творчій, духовній еліті бракує ключових якостей – непримиренності до зла і любові до людей. Свого  часу марксистська і неомарксистська пропаганда зробила все за допомогою освіти й культури, яку контролювала й контролює, аби вони не з’явились. 

А що вже казати про таке "вселенське зло", як партизанська війна УПА, проти чого ведеться вже тридцять років Незалежності інформаційна війна, бо, бачте, "страждали" селяни, замість того, щоб дружно піти в колгоспи й бідувати, чекаючи, поки явиться якийсь Котигорошко-месія.

Гнів і співчуття – це прикмети гідності сучасних українців. Без них не може бути перемоги.

Навіть на суто буденному рівні нам зараз пропонують поради психологів проти безсоння, серед яких є така: вимкніть телефон і проженіть від себе тривогу. Вимкнення телефона, коли той попереджає про повітряну тривогу, збільшує шанси стати жертвою нічних бомбардувань, особливо взимку, коли вікна зачинені й не чути сирени, або вона не працює через вимкнення світла.

"А чого дзвонити до Києва, Полтави, Одеси, Чернігова після чергового обстрілу рашистів друзям чи родичам і питати "як ти"? Ти ж нічим не допоможеш!"  - це я вже не раз чула, як і ви. Йдеться не про вихованість, а про підтримку людей, які можуть бути живі, здорові, але налякані. Боятися – це нормально.

Миру, який нам можуть нав’язати, відібравши у нас гідність, нам не потрібно. Бо то не мир, а капітуляція. Звідти й ростуть ноги у квантових теорій та порад психологів розслабитись, бо ж змінити нічого не можна, все одно ж нас  чекає або нове коло окупаційного пекла,  або цифрове пекло, влаштоване учасниками так званої "світової змови". 

Дорогу до пекла не вимощують добрими намірами. То казочка для наївних людей, яку нашіптує сам диявол. Ми не в тому часі й не в тому місці перебуваємо зараз, аби розвісивши вуха слухати весь отой непотріб з уст проплачених експертів, ім’я яким  - "легіон".

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.