Оговтатися

Або як фіксуєш майбутні рими до ненаписаних іще віршів чи ідентифікуєш перелітні образи, що замисленими соловейками з’являються перед заплющеними очима. Саме тоді, коли вже остаточно збираєшся поринути в сон. Часто саме такі, зафіксовані присмерковою притомністю образи, не дають потім заснути аж до ранку. Ні, це не метелик, це риба. Вона надто велика й важка, щоб витягнути її з океану підсвідомості на берег. А жадібність не дозволяє відпустити її назад. Писати? Чи не писати? І як би я переклав назву книжки для українських читачів? "Прийти в норму"? "Оговтатися"? А може, одразу дати підзаголовок: "12 принципів воїна для відновлення і переналаштування життя"? Ні, це схоже на назву мотиваційної словесної пурги якого-небудь Пітерсона...

При слові "воїн" перед очима з’являється фото Тревіса Мілза з обкладинки присвяченої йому книжки. Старший сержант армії США Тревіс Мілз під час третьої ротації в Афганістані підірвався на саморобному вибуховому пристрої. Сила вибуху могла знищити автомобіль. Мілз вижив завдяки могутньому здоров’ю і старанням лікарів, але став одним із п’яти американських солдатів, які втратили на війні чотири кінцівки одразу. Обидві ноги. Обидві руки.

Читайте також: Мовчання моря пам’яті

Ні, я не писатиму про це, надто болюча тема. Надто жива й актуальна. Про тих хлопців, яких на початку 1980-х привозили до мого Бахмача в цинкових трунах з Афганістану і яких проводжали в останню путь усім містом, сьогодні вже ніхто не пам’ятає. А про сьогоднішніх...

Чи маю я право писати про такі речі? Я й досі не забув сповненого ненависті погляду ветерана, який зайшов до вагона метро на Дарниці разом зі своєю дружиною. У нього були посічені вибухами й руки, й ноги, а головне, що давалися взнаки важкі психологічні наслідки посттравматичного розладу. Може, я нагадав йому когось із ворогів. Або безвідповідального командира, який послав їхній взвод на бійню. Хтозна, чого він так дивився на мене – незмигно, вороже, вбивчо. Про що я можу розповісти ось таким ветеранам?

Читайте також: Цей хлопець

Засну я сьогодні чи ні? Моя особиста війна цілком очевидно добігає кінця. Навскісне проміння призахідного сонця ілюзорно подібне до променів світанку життя. Те, що далеке, стає значно ближчим за сьогоднішнє. У молодших поколінь тепер свої пісні й автори, дехто з них отримує престижні колись премії за довжелезні бездарні вірші, і це майже ні в кого не викликає обурення. Тож чому я повинен розповідати їм про справді добру книжку? Не писатиму я про неї. Краще напишу про життя без шкідливих звичок або про самобутні втіхи самозаглиблення...

Ніч із переповненою ось такими думками головою позаду. Долаючи невиспаність, іду до "Фори" по молоко. І тут-таки перед входом до магазину зустрічаю того, чий вигляд змінює моє нічне рішення. Я оговтуюся. Прокидаюся від пітьми невиспаного розуму. Ні, я мушу розповісти про видану торік книжку Тревіса Мілза "Оговтатися" (Travis Mills, "Bounce Back: 12 Warrior Principles to Reclaim and Recalibrate Your Life"). Хоч мені все одно скоро на дембель, але комусь іншому вона може допомогти вижити вдруге й опритомніти, знайти в собі сили та мужність бути. Повернути – хоч як дивно це прозвучить – втрачене почуття гумору.

Саме гумор Тревіса Мілза підкуповує читача з перших же сторінок книжки. Попри цілком очевидне, моторошне каліцтво, цей хлопець утримує сім’ю, заснував свій бізнес і потужну благодійну організацію, він блискучий оратор, "джерело сміху і світла для всіх, із ким зустрічається", як пише про нього в передмові Джоко Вілінк, колишній "морський котик", із яким ми познайомилися завдяки чудовій книжці "Дисципліна – це свобода". Проте цей тріумф замість трагедії, ці суто американські, суто чоловічі жарти не в усіх викликають довіру. "Ти що, справді залишив усе позаду? – понуро запитує в Тревіса на одній із презентацій у Колорадо інший ветеран із виразними ознаками ПТСР. – Ти напевно постійно про це думаєш". – "Ні, не думаю, – відповідає Тревіс. – Я прийняв те, що сталося, і мушу рухатися далі". – "Ти брешеш мені. Цього не може бути". Він вдруге і втретє називає Тревіса Мілза – безрукого й безногого – брехуном, а я, читаючи цю розповідь, чомусь пригадую того озлобленого ветерана з метро. І все ж Тревіс наполягає на своєму, пояснюючи вже не зраненому чоловікові, а нам: "Якби я далі думав про той день, я переживав би травму знову й знову. Неможливо рухатися далі, якщо ти продовжуєш переживати це без кінця. Я повинен був думати про свою дружину і дітей, і я зробив цей вибір, щоб рухатися далі. Я вирішив не залишатися пораненим".

Читайте також: Війна як піст

Тревіс формулює дванадцять принципів для тих, хто вирішив жити далі, свідомо не залишаючись пораненим. Немає сенсу переповідати їх тут побіжно – кожен розділ пов’язаний із конкретними історіями й міркуваннями, які при переказі блякнуть і втрачають силу. Можете повірити мені на слово, що ці принципи по-армійському чіткі, зримі та зрозумілі. Як, скажімо, третій: "Вказуючи пальцем на когось, ти трьома пальцями вказуєш на себе. Не звинувачуй інших і будь до себе милосердним". Розповідаючи про людей, які внаслідок війни почали пиячити або потрапили в залежність від наркотиків, людей, які збиралися покінчити життя самогубством (а дехто й покінчив), Мілз не приховує жорстокої правди про моторошні речі, що кояться з тими, хто повернувся з війни або ж так і не повернувся, хоча живе вдома і справно ходить на роботу. Деякі люди здаються і ламаються, пояснює в передмові Вілінк, упокорюються долі й подіям, які розгортаються довкола. Їх розчавило, тому вони дозволяють обставинам диктувати їм емоційний стан, керувати їхніми думками. Такі люди згортаються у клубок і чекають, коли все це закінчиться. Вони здаються, з ними квит.

Але є й інші люди. Саме таку іншу людину я побачив у зовсім не героїчній і не романтичній обстановці біля "Фори". Він вийшов зі свого автомобіля на двох протезах, без милиць, і, злегка похитуючись, самостійно попрямував до входу. Йому довелося вдруге навчитися ходити. За віком цей чоловік міг би бути моїм сином. Або сином того робітника з Деснянського ШЕУ, який саме виходив із магазину, і побачивши, хто йде йому назустріч, заціпенів... а потім шанобливо і якось по-особливому урочисто, наче перед королем, притримав двері. "Спочатку всі глядачі звертають увагу на мої травми, – каже Тревіс, – і нічого іншого бачити не можуть. Але я розмовляю з ними, жартую, і вони потроху починають оговтуватися...".

Цей чоловік сам водить машину. Він сам приїхав по продукти для сім’ї. Так, вираз його обличчя навряд чи був безтурботним, до того ж його цілком очевидно напружували наші співчутливі погляди. Але він уже все подолав і залишив позаду, зрозумів я. Цей – не здався. Дякую тобі, незнайомий герою. Дякую тобі за науку, Тревісе Мілз. За те, що покаліченим хлопцям і дівчатам, які зараз переживають немилосердно бездонну ніч страждання, завжди буде орієнтир для виходу з неї. За те, що ви показали нам, як треба жити по-справжньому.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.