"Перестаньте дивитися на диригентську паличку Москви"

Несподівано для себе захопилася цією темою (знову безсоння, скотиняка), читаю коментарі шанованих мною людей, усі з яких по різні боки й дивуюся собі тихенько.

Дійшла до кількох висновків.

Найперше, здебільшого люди мого покоління і молодші (що прикметно, часто вчорашні затяті ліберали) виявилися, на мій величезний подив, радше консерваторами у цьому і подібних протистояннях від початку війни (десь давніше вже озвучувала цю думку з іншого боку, не можу пригадати контексту, на жаль). Це група, яка рішуче проти будь-яких спільних майданчиків з ворогом, площин дотику, перетинів, навіть з такою благою метою, як видимість для західного споживача і світу, загалом.

Тоді як покоління старше — у цьому випадку ліберально налаштоване, себто, проти кенсилинґу, за гнучкість і пошук цих власне майданчиків, глибинно за пошук розуміння (як мені видається). Це гарно видно в літературному зрізі чи мистецькому. Представники цієї групи часто порівнюють, наприклад, Забужко з Фаріон (що окрема цікава тема: чому кожне відстоювання свого національного інтересу вважається фаріонщиною і має негативну конотацію)

Друге - це рефлексія вже особиста, навіть інтимна. Зрозуміла про себе дещо цікаве, за нормальних безвоєнних розкладів я була б у ліберальній когорті, ба більше, до війни я дійсно затято і переконано відстоювала право кожного, плюралізм і була противницею будь-якого кенсилинґу. Віра у ці принципи була залізобетонною. Мене часто таврували за це лівачкою, грантоїдкою (де, ку*ва, ті гранти) і ліберасткою.

Війна (я про 10 років зараз) дала мені зрозуміти, що це все розкіш, яку я не можу собі дозволити. Не можна одночасно любити людей і ненавидіти, нехай інших, але такою лютою ненавистю, що не тямиш себе.

Читайте також: Карл Маркс підтримав би російський Telegram

Принаймні, я не вмію так. Зʼясувалося, що оте усе, що вважалося залізобетонним є набутим і штучним у порівнянні з основним, первинним інстинктом виживання України й позбавлення (знищення) усього ворожого. Російська мова, культура (зокрема те в ній, що я вважала цікавим, як от Шостаковича чи Прокоф'єва, скажімо), усе оце разом з їхніми найбільшими лібералами, зоозахисниками, феміністками та усіма, з ким за нормальних умов я б знайшла, ймовірно, світоглядно більше спільного, ніж з деякими українцями, пішло на*уй.

Це усвідомлення не раптове, звісно, але глибина цього переживання мене якось струснула до самих нутрощів. Україна понад усе, от у найбільш непатетичному можливому сенсі, знаєте, як в Шевченка, "проклену святого Бога. За неї душу погублю!". От я саме так.

Фанатизм? Ймовірно. Романтизм, інфантильність? Не виключено. Але так мені відчувається. Я зробила повне коло і повернулася до витоку. Чи мені соромно за цей шлях ? Ні, навіть до певної міри пишаюся тим, що можу про це вголос говорити. Я більше українка, ніж будь-що інше, часом думаю, що може більше, ніж людина. Бо хіба людина може вмістити стільки ненависті?

Трохи сумбурно, але годі про мене. Дай Боже, ми здолаємо ворога і я зможу знову собі дозволити такі люксуси як людинолюбство і ліберальність.

Повертаючись до дискусій, у тому числі літературних, на згадану тему, їхня основа вартість в тому, що вони є. Примітно ще те, що вони в нашій історії також зʼявляються з певною періодичністю, візьмімо, наприклад, 1920 рр., там також були свої Забужко і Линіви.

Читайте також: Жандарми й профурсетки

Київська Олександрія і парнасівці, найгарячіші дискусії того часу. Одна з них, і певно, найважливіша, яка була частинно наслідком визвольних змагань, а частинно - сплеску націонал-комунізму, який намагався примирити ідеологію комунізму з національним відродженням, дискусія про те, в якому напрямку рухатися Україні. Починалася вона більш-менш як літературна і відбувалась у формі полеміки стосовно естетики та стилістики, переваг масової народної (Пилипенко і ПЛУГ) чи олімпійської високої літератури (Хвильовий, неокласики, Зеров)

Пролетарський письменник, комуніст, марксист Хвильовий займає в цій дискусії провідну роль, і очевидно, другу позицію, можливо, через відчутне тяжіння плужан до проросійської орієнтації чи мо, через їхнє графоманство. Хвильовий, провідною ідеєю творчості й усієї життєвої діяльности якого завжди була боротьба з психічним комплексом рабства, колоніальною свідомістю, насамперед українською писав: "Річ у тім, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування". І так довго, як існує зв'язок з Росією (Хвильовий ґречно підкреслив, що йдеться саме про ділянку літературну), так довго нам ніколи не стати самодостатніми. "Не на російську. Рішуче і без жодних застережень", - підсумовує Хвильовий щодо орієнтації (літературної).

Весною 1926 року з'являється памфлет Хвильового "Апологети писаризму" 13 частиною якого є "Московські задрипанки" - вмістилище вище означених ідей. Там він висловив ідеї, які врешті були сформульовані у гасло (яке самим Хвильовим не виголошене ніде) "Геть від Москви". Думки викликали шквал критики оттудава і реакцію Сталіна та Кагановича, звинувачення Хвильового в буржуазному націоналізмі (чим то врешті закінчиться усім відомо).

Проте цікаво, що десь з того моменту саме гасло набуло ширшого значення і вжитку, а дискусія перейшла в площину онтологічну, об'єднавши довкола ідеї літературного, ментального, духовного, евентуально політичного від'єднання від Росії правих і лівих.

Бути чи не бути українській літературі, культурі, Україні, питання постало так. “Геть від Москви", гасло знане, але таки трохи заїжджене, настільки, що не всі замислюються над його сенсом. Можна, звичайно, себе дурити й раціоналізувати про добрих росіян, які прихильні, про бравого культурного дипломата Лозницю і Ко, про опозицію, врешті решт.

Читайте також: Київські відьми читають Булгакова

Але питання стоїть так (бодай для мене): або Україна, або зв'язки з Росією. Бо якщо кожен собі раціоналізуватиме зв'язки з Росією просвітницькою місією, культурною експансією, можливим позитивним ауткамом роботи розкручених "українських культурних агентів" типу Линів, то ми ризикуємо довіку борсатися в болоті русского міра, про що власне писав Хвильовий.

Отак несподівано для себе з толерастки, ліберастки і запроданки я перетворилася ледь не в поплічницю пані Фаріон. Насправді мені сумно спостерігати в кількох важливих дискусіях останнього часу, як раптом усі, хто займають безапеляційно проукраїнську позицію, безвідносно до їхніх ідеологічних, релігійних, світоглядних, статевих і будь-яких інших преференцій, тавровані якщо не фашистами, то обмеженими, затягнутими товстолобами, які поза своєю “містечковістю” не бачать ширшої картини, а усі, хто за "ширшу картину", так би мовити, за діалог (якою б не була його мета) - прогресивні, глобальномислячі.

І на завершення. У своєму доносі на Хвильового один із сексотів напише, що його "Московські задрипанки" майже вторують ідеям Донцова.

Керований своїм національним інстинктом вчорашній комуніст Хвильовий зумів побачити єдиний можливий шлях для України, єдино можливе "або". От і я бачу лише так. Його "перестаньте дивитися на диригентську паличку Москви" тут не просто влучне, а якось аж комічно влучне.

Джерело

Про авторку. Устя Стефанчук, журналістка, блогерка, дослідниця історії української діаспори в Північній Америці

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.