Перейменування вулиць – це про пам'ять і просвітництво

У селі Колодяжному, що на Ковельщині, де колись діяв один із найпотужніших осередків УПА, сільська рада відмовилася прибирати з місцевої топоніміки прізвище російського радянського військового Смирнова. Припускаю, вулицю Колодяжного нарекли його іменем у радянський час, бо товариш Смирнов героїчно воював у цих краях з українськими повстанцями. Моє припущення може бути вірним, бо якби невідомий мені товариш Смирнов служив деінде, наприклад, у Сарненському районі чи взагалі у сусідній області, десь під Здолбуновом (Рівненщина), його прізвище увічнили б у назві котроїсь із тамтешніх вулиць. Наприклад, у рідному Ніжині я жив на вулиці імені генерала Корчагіна, котрий брав участь у повторній російсько-радянській окупації міста, офіційно названої "звільненням від німецько-фашистських загарбників".

Проте товариша Корчагіна з ніжинської топоніміки прибрали без шуму й пилу. Натомість товариша Смирнова не змогли, і це спричинило скандал через намір дати вулиці ім'я Ізидори Косач, рідної сестри Лесі Українки. Дровець у вогонь скандалу підкинув той факт, що в Колодяжному не далі, як 12 липня, презентували відреставровану садибу родини Косачів. Подію присвятили до 75-річчя від часу відкриття Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та 175-річчя від дня народження Олени Пчілки. Отже, музей був і йому далі бути. Третій рік на його території проходить фестиваль "Літо в садибі Косачів". Портрет Лесі Українки, вона ж Лариса Косач, надрукований на українській грошовій купюрі. Тобто, все це можна – а вулиця імені однієї з  Косачів на малій батьківщині всіх Косачів – зась.

Читайте також: Росія прагне занурити світ у непередбачуваний час

Для Волині подібний прецедент усе ж таки швидше виняток. Натомість на Слобожанщині, а конкретно – в Харкові, який щодня страждає від російських КАБів і ледь не щодня Росія в місті вбиває людей, ситуація швидше типова. "Категорично проти нових іменованих назв і повністю за назви нейтральні, а ще бажано повністю не пов'язані із воєнними...". А далі ще про те, що через перейменування і "заскладні" нові назви харків'яни буцімто не захочуть у місті жити. Тобто не знищення міста росіянами, а саме перейменування створюють дискомфорт ваті", - пише 25 липня на своїй Facebook-сторінці Вахтанг Кіпіані. 

Це не перша його і не його єдиного реакція на свіже рішення Харківської ОВА Олега не називати окремі вулиці на честь відомих українців, причому – не завжди загиблих у нинішній війні. Пан Кіпіані цитує заступника харківського мера Олега Новикова, якому значно ближче назви на кшталт "провулок Привітний" замість "провулок Михайла Барбари". Нагадаю: відомий український музикант, народжений у Львові, двадцять із п'ятдесяти своїх років жив та творив саме в Харкові.

"Знаєте, що люди хотіли? Вони думають: якщо прийде зміна назви вулиці, то будуть якісь проблеми з документацією", - пояснює прецедент довкола місцевого перейменування секретар Колодяжненської сільської ради Павло Кухта. Хоча насправді чиновник при прикривається людською думкою. Бо, як дізналися місцеві медійники, більшості мешканців Колодяжного ідей з перейменуванням подобається, а меншості – все одно. Натомість озвучений острах проблем із документацією – страшилка, яка є  ровесницею російсько-української війни, котра й дала старт невідворотній декомунізації та подальшій дерусифікації.

У Харкові з цим історично складніше. Чого варті вікопомні вже каруселі з перейменування проспекту Жукова. Коротко нагадаю. У травні 2016 року міська влада своїм рішенням переназвала проспект маршала Жукова на проспект генерала Петра Григоренка, правозахисника, політв'язня, однієї з жертв радянської каральної  психіатрії. Але у червні 2019-го влада відіграє назад, повертаючи проспекту радянську назву. "Радянізацію" довелося скасовувати в залі суду. Проте три місяці потому, в лютому 2020-го, влада робить третю спробу повернути Жукова в міський простір. Це рішення знову довелося анулювати в суді лише в червні того ж року. І весь цей час у місті був, є та й досі лишається чималий прошарок містян, кому щиро подобається Жуков та, відповідно, проспект його імені.

"Проспект Гагаріна, одна із ключових артерій міста. Замість того щоб отримати назву на честь Героя України Левка Лук'яненка, автора тексту Акту проголошення Незалежності України, це тепер проспект Аерокосмічний. При тому, що в Харкові вже є вулиця Космічна. Вулиця Труфанова. Замість нової назви на честь українського Пласту, це буде вулиця Дегтярна. Вулиця Героїв Праці замість того аби мати ім'я Симона Петлюри, отримала абстрактну назву Нескорених", - обурено пише Роман Лозинський.

Читайте також: Епоха дискусій про "цінності" минає

І з цього місця варто наголосити: згадані абстрактні й нейтральні, точніше, нейтрально-героїчні назви починають домінувати, коли йдеться про зміни топонімічних назв.

Знову згадаю мою рідну ніжинську вулицю Корчагіна, яка тепер – імені Захисників України. На перший погляд, жодних ознак владного саботажу. Захисників України треба вшановувати. Але є нюанс: захисники України – не узагальнення, не абстракція. Цим ви разом визначаються десятки тисяч українців, і серед полеглих, є також чимало ніжинців. Питання просте: чому влада, і не лише ніжинська, в подібних випадках зазвичай уникає персоніфікації?

Аналогічна ситуація – в Києві, коли станцію метро "Площа Льва Толстого" переназивають на "Площу Українських Героїв". Завжди можна відповісти на питання, хто вони, герої України та що героїчного вчинили. Проте це дуже широке поняття, в яке вкладається не лише нинішнє й минуле століття, але також – козацька доба та навіть діяльність українських просвітників століття позаминулого. Коли лише за друк та поширення видань українською мовою загрожували тюрма, тортури, неправий суд, заслання або каторга.

Прихильники так званих нейтральних назв на кшталт Квіткова, Персикова, Ромашкова, Сонячна тощо, або деперсоніфікованої героїки не завжди свідомо опираються декомунізації, деколонізації та дерусифікації. І не завжди вони раби звичок: мовляв, народилися на вулиці Пушкіна – на ній і помремо. Є аспект, який чомусь не розглядається. А саме: вперте небажання позбутися російського контексту історії та сучасності власної країни.

Адже мало назвати який-небудь провулок Лермонтова іменем українця чи симпатика України, як ось у Києві з'явилися вулиці Джона Маккейна та Джохара Дудаєва. Так само мало переназвати київську вулицю імені чеського журналіста Юліуса Фучика на ім'я чеського ж письменника й драматурга Карела Чапека. За кожною назвою найчастіше стоїть людина, особистість, більш чи менш знайома широкому загалу, але завжди – достойна, аби на її честь назвали провулок, вулицю, проспект, сквер, парк, площу. Говорячи "достойна", маю на увазі передусім український контекст. У який однозначно вписуються і Петро Григоренко, і Джохар Дудаєв, і Михайло Барбара, і Роман Ратушний, і сотні тисяч інших достойників. І який нівелюють ботанічно-географічно-синоптичні назви. Які не дратують тих, кому досі байдужа Україна як держава. І не змушують підняти зад, напружитись та поцікавитись, чим же саме та чи інша постать заслужила, аби пам'ять про неї увічнили в такий спосіб.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.