Руки, що не крадуть

У неї артрит, часом їй боляче, з’явилися мозолі, але так їй легше думати про дочку, яка кожної ночі сидить з дітьми у коридорі київської квартири. Її сусідка день у день вже другий рік плете маскувальні сітки: то для зими, то для літа.

У  стресовій ситуації руки вимагають роботи. До щоденних військових зведень невдовзі додадуться наші спогади про Небесну Сотню і 24 лютого.

Я згадала блокування військової частини у Львові, як у перший день ми набирали сніг у мішки, хтось лопатами, хтось руками. Сніг був у дефіциті, треба було відходити щораз далі, зішкрібати лопатою із землі. Якісь хлопчики, років десяти покидали ранці й набирали сніг голими руками, і я намагалася їх зупинити. Ці діти мали б кидатися сніжками, ліпити сніговиків, а вони набирали в жмені сніг почервонілими руками, намагалися котити шини й приносити дошки.

Читайте також: Як сфальшувати історію

Сніг міг розтанути в тих мішках, краще б пісок, але пісок то була розкіш у січні 2014-го. Мокрий сніг вночі підмерзав і ставав, як бетон. Нашу барикаду так і називали "Бетон". Вона була найдисциплінованіша. Там було дві матері, чиїх синів-строковиків могли в будь-який момент відправити на Майдан стріляти по демонстрантах, аспірантка філософії, вчителька, ще одна мати зі Стебника, яка могла приїжджати тільки на вихідні, хвороблива художниця — здебільшого жінки. Увечері нас змінювали чоловіки. Ми або сиділи на імпровізованій лавці, або стояли довкола залізної іржавої бочки, в якій підтримували вогонь. Оскільки наш блокпост був крайній, то по дрова доводилось ходити до штабного намету, а чай і каву нам приносили в термосах, бо поки донесеш від штабного намету, все охолоне. До нас щодня приходив поет Володимир Вакуленко зі своїм шестирічним сином, коли не було на кого залишити. Він весь час тримав його за руку. Час від часу Володя  зривався і їхав на Київ. Коли на Майдані почали розстрілювати людей, його побили й через травми він не зміг піти воювати, про що дуже шкодував.

Але я про руки. Десь рік я не могла байдуже дивитися на шини, вони в мене асоціювалися винятково з барикадами – я розуміла їх цінність. На самому початку облоги я десь пів кілометра котила шину з гаражів. Десь через тиждень руки так стали замерзати, що я купила собі жорсткі рукавиці, дуже теплі, це єдина річ, яка залишилась у мене від Майдану. Стара шуба так пропахла димом, що довелося її викинути.

Не пам’ятаю обличчя худющого мандрівного ченця, який з’явився на Стрітення на наших львівських барикадах, але руки в нього були червоно-сині від холоду й стирчали з коротких рукавів. Він розмахував ними, вилізши на присипану снігом барикаду, і розповідав, що діється в Україні.Чернець покинув свій монастир і мандрував від міста до міста, закликаючи українців до боротьби зі злом. Він був пророком у своїй Батьківщині, бо його покликав голос Бога. А не одним з тих ворожбитів, що називають себе аналітиками та експертами. Я не знаю, що сталося далі з тим ченцем, чи повернувся він до свого монастиря під Києвом, звідки пішов без дозволу, чи може потонув у снігах.

Читайте також: Зближення з історією

Я пам’ятаю руки своєї дочки-волонтерки на фото з Майдану. Як вона вчепилась ними у тацю з канапками, наче у штурвал корабля, що розгойдує буря. Руки художника Ігоря Біликівського, які змайстрували цілу хатинку під носом у "Беркута", найкомфортніший з усіх наших блокпостів, де він пробув увесь час з дружиною, а під кінець розмальовував дерев’яні щити та каски й передавав до Києва. Їх брали для захисту від кийків Беркута наші Давиди й вони б здолали Голіафа, якби по них не стріляли снайпери.

Утім, вони здолали Голіафа у собі, і тому Україна вистояла в наступні роки. І мусить вистояти тепер. Окрадена, покинута, скалічена, яка вже є.

Ми мріяли, що коли закінчиться війна, то зберемося десь поблизу на пустирі, розпалимо багаття і будемо їсти смажені ковбаски й пити вино. Нам здавалося, що перемога буде скоро. Але її все не було й не було. Якщо ми й зберемося колись, то вже без Володі Вакуленка, вбитого  окупантами у 2022-му.

Сумувати – нормально. Та коли у вас опускаються руки від зневіри, згадайте ті дитячі, посинілі від холоду руки, які набирають сніг у мішки для барикад, на яких будуть стояти дорослі. Руки, які ростуть від серця, не можуть красти.  

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.