Що відбувається довкола українського Арлінгтона?

Щоб зрозуміти ситуацію, спочатку трохи хронології.

Саму ідею того, що Україні потрібен власний Арлінгтон, почали відносно серйозно проговорювати ще років дванадцять тому. Власне, більшу частину часу з того моменту відбувалися тільки розмови в різних форматах.

Активізація ідеї почалась з 2014 року зі зрозумілих причин. У країні в принципі відсутні сакральні місця для поховань, окрім київських Байкового кладовища та Аскольдової могили (дуже маленької за площею), і Личаківського кладовища з Марсовим полем у Львові. Ну і Тарасова гора у Каневі, але там вже зайнято Тарасом Григоровичем.

Тоді почали обговорювати думку про те, що потрібен символічний Пантеон героїв всіх часів і окремо – кладовище для військових. Тема перейшла в площину конкретики тільки з початком повномасштабки, хоча і до її початку були деякі рухи й загальне розуміння того, що рано чи пізно будувати таке буде треба.

У 2022 році процес зарухався, що не дивно, і почалися вже конкретні дії. Ці дії характеризувалися в першу чергу абсолютною безтолковістю тодішнього міністра ветеранів Лапутіної й не менш абсолютним нерозумінням парламенту і Кабінету міністрів на тему того, що взагалі відбувається.

Спочатку кинулись шукати місце в Києві, хоча з самого початку було зрозуміло що це приречена історія. Для порівняння: площа Арлінгтонського кладовища під Вашингтоном — 600 з чимось акрів, понад 250 гектар. Знайти таку територію в Києві – неможливо, з урахуванням інших ввідних (хоча б відносно рівна територія, відсутність інших асоціацій з цією територією, відсутність інших памʼяток). Але всі бігали, метушилися, знайшли Лису гору, виділили землю, зрозуміли що не підходить, стали шукати далі, обговорювали ВДНГ (ага, ідеальний план – поховання в місті з назвою Виставка досягнень народного господарства), обговорювали Співоче поле (ще краще), потім ще одна ідея геніальніше іншої…

Читайте також: Диявол дрібниць, культура пам’яті та тонке відчуття стилю і доречності формату

В результаті восени 2022 року було створено держустанову "Національне військове меморіальне кладовище" і почали шукати місця поза Києвом, у ближніх передмістях. Зрозуміло, що майже першим же рішенням було будувати біля уже наявного меморіалу – поряд з Биківнянськими могилами, де поєднані заповідник і меморіальний комплекс загиблих від радянських репресій. Логіка казала, що все сходиться, і загальна атмосфера, і місцевість.

В травні 2023 року Верховна Рада прийняла закон №9240 про розташування Національного військового меморіального кладовища у Биківні. Цей закон не підписаний президентом і ніколи не буде підписаний. Тому що вже в цей час стало зрозуміло, що у Биківні можна легко розворушити поховання жертв репресій під час будівництва, а це – робота археологів, розкопки, багато часу і фактичне блокування будівництва. У кращих традиціях менеджменту тодішньої міністерки ветеранів Лапутіної всі вже все фактично знали, але родинам загиблих продовжували розповідати, що все окей і робота над кладовищем іде за планом.

Тим часом (м — менеджмент) похапцем шукали нове місце для кладовища на заміну Биківні. І знайшли землі НУБіП (аграрний університет) неподалік Гатного, на іншому краю від Києва. І в якийсь момент, через декілька місяців, міністерство ветеранів поставило родини загиблих перед фактом: у Биківні не буде кладовища, а воно буде у Гатному. А це, на хвилиночку, означало що потрібно переробити всі експертизи, зробити всі дослідження, землевідведення (точніше, передачу власності на ділянку), дослідити ґрунти й так далі. Тобто це ще багато часу. Який можна було б зекономити, якби тогочасна міністерка трохи менше гальмувала.

Але процес з горем пополам пішов. Наприкінці 2023 і напочатку 2024 років було прийнято нову версію закону, потім постанову Кабміну і розпочалися підготовчі роботи. Суттєво допомогло процесу і те, що в лютому 2024 року нарешті вийшла на мороз з теплого кабінету пані генерал Лапутіна і посаду міністра ветеранів (з припискою "тимчасово виконувач обовʼязків") зайняв майор Олександр Порхун. Але про**бане було вже не разпро**бити.

Читайте також: Військове меморіальне кладовище. Говорили-балакали…

На момент приходу на посаду Порхуна і початку робіт злі були вже абсолютно всі. Родини загиблих – тим, що їм місяць за місяцем обіцяли поховати їхніх героїв ось-ось і все відкладали на потім.

Ветерани – тому, що рівень комунікації й менеджменту міністерства ветеранів яскраво продемонстрував всю глибину глибин. Уряд – тому, що все відбувалося через ж*пу, депутати Верховної Ради – тому, що вони виглядали як кретини, голосуючи поспіль за два майже однакові закони, які розміщували кладовище в абсолютно різних місцях, УІНП – тому, що вони попереджали, місцеві – тому, що їх не попередили, і так далі.

Процес у 2024 році худо-бідно пішов, і вже було можна розраховувати на перші поховання цього року, але зʼявилася нова проблема. Місцеві мешканці почали протестувати проти будівництва як такого. І під "протестувати" я не маю на увазі тільки мирні акції, бо були й блокування техніки, і не дуже мирний тиск на будівельників.

Я з величезною повагою ставлюся до права на протест. Плюс я чудово розумію відсутність нормальної комунікації торік, коли приймалося рішення. Я взагалі все розумію. Але мені видається що це вже бляха занадто.

Всі аргументи місцевих мешканців зводяться в цілому до простої фрази: не тут. Тіла мертвих отруять ґрунтові води. Випиляють всі дерева. Там болото і не можна ховати. Там красиво і ми там гуляємо. І загалом – ми не проти кладовища, ми за кладовище, але не тут.

Слухайте, це несерйозно. Читати про "екоцид" в країні, де відбувається геноцид – тут, справжній, зараз, щогодини – і що цей "екоцид" розпочнеться через поховання військових – це за всіма межами.

Ви могли б домовлятися з міністерством про конкретні речі. Не будуйте ось тут і ось тут, на цих ділянках. Давайте отут залишаться дерева. Зафіксуймо наші домовленості письмово. Але ви хочете, за великим рахунком, щоб на землях, які вам не належать, було так, як вам хочеться. Ці землі належали державному інституту і перейшли до державної установи. І глобально держава – з усіма властивими їй недоліками й помилками – вирішила, що меморіальне військове кладовище буде там. І воно буде, щобільше – воно мало бути вже давно. Воно потрібно державі – не політикам, а Україні.

Читайте також: Хрест на військових могилах. Кому "заважає"?

Тому моя порада місцевим мешканцям проста. Домовляйтесь про конкретні деталі, фіксуйте їх і слідкуйте за виконанням домовленостей. І це все. Кладовище буде там, бо вже час. Це далеко не ідеальний варіант, але в житті мало ідеальних речей. Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить

P.S. Відповідаючи на питання "А хто ти взагалі такий"? Історик за освітою, молодший сержант ЗСУ у відставці, автор ідеї Дзвону памʼяті біля будівлі Міністерства оборони, який відкрили у 2018 році. І так, повірте, якби у мене було своїх 200 гектарів, я б віддав їх під кладовище. Занадто багато вже вулиць, названих на честь товаришів.

Джерело

Про автора. Юрій Гудименко, військовослужбовець, голова ГО “Українське об’єднання "Мрія", та експерт Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по роботі з поневоленими народами РФ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.