Чому Китай ворогує з Тайванем та чи варто очікувати війни, в яку вступить США

Площа Тайваню трішки більша за площу Одеської області і становить 36,1 тис. км². Та на цій території проживає близько 24 млн осіб. Еспресо розповість про історію Тайваню, чому Китай останні 70 років хоче його захопити та що очікувати після перемоги на виборах політика, якого КНР називає "підбурювачем війни".

Про що у статті:

• Коротка історія Тайваню: від часів аборигенів до захоплення Японією
• "Два Китаї": як Тайвань став останнім форпостом легітимного уряду китайців
• У чому проблема теперішніх стосунків КНР та Республіки Китай
• Чи можлива війна між Китаєм та Тайванем та чи заступляться за них американці

Коротка історія Тайваню: від часів аборигенів до захоплення Японією

Фото: Вікіпедія

Насправді Тайвань впродовж тисяч років жив окремим життям від материкового Китаю. Адже цей великий острів відділяє близько 200 км тайванської протоки. Перші люди заселили Тайвань 20-10 тис. років тому, та це були не китайці, а аборигени з Філіппін та навіть з далеких островів Полінезії. На сьогодні в Тайвані збереглися десятки різних етносів, що відмінні від китайців, однак їхня кількість дуже мала – близько 2% теперішніх тайванців відносять себе до так званих аборигенів Тайваню (гауошань), а це близько півмільйона людей, а 84% – тайванські китайці, натомість 14% – материкові китайці.

Довгий час китайці, що жили на материку, не звертали уваги на цей острів. Вони називали його Ічжоу (Острів варварів) і не мали до нього діла. До речі, вперше острів почали називати теперішнім іменем аж у кінці XVІ століття, коли там з’явилися європейці.

На території материкового Китаю століттями точилися війни між різними царствами та царськими династіями, та у ІІІ столітті до н. е. династія Цінь вперше об’єднала Китай в одну імперію. Її справу продовжила династія Хань, яка проводила войовничу політику і значно розширила свою імперію. Тоді китайці почали дивитися і в бік моря.

Перша воєнна експедиція китайців на Тайвань відбулась у 230 році. Однак воєнна кампанія не мала успіху. Саме у III столітті китайці стали писати у своїх хроніках про цей острів, тобто з цього періоду починається їхній інтерес до Тайваню. Наступна велика воєнна експедиція китайців мала місце аж у 610 році, коли 10-тисячна армія здійснила новий похід. Ця війна з місцевими князями була успішна, бо після цього зв'язки між Китаєм та цим островом стали регулярними. Однак ще 600 років Тайвань був самостійним.

У XII столітті Тайвань офіційно включили до складу Китаю як частину провінції Фуцзянь. У 1360 році у зв'язку зі зростанням військового значення острова на ньому було засновано велике управління з нагляду, яке стало першим китайським органом місцевої влади на Тайвані. У цей період посилився потік імміграції на острів з материкового Китаю. Частина корінних мешканців була витіснена в гірські райони, а китайські переселенці на західній частині острова почали все більше освоювати прибережну родючу землю.

Фото: Вікіпедія

Життя на острові почало змінюватися, коли європейці, які стали плавати від Америки до Японії, примітили Тайвань. З того часу острів був поділений на кілька зон впливу. Першими були португальці. Вони завітали сюди в 1544 році і назвали його Формоза (Прекрасний). Та на початку XVII ст. частину острова захопили іспанці. Однак правління іспанців було коротким, їх швидко витіснили більш потужні голландці. Голландське колоніальне правління призвело до підйому економіки Тайваню. Уряд також доклав зусиль до того, щоб навернути тайванських аборигенів у християнство і "цивілізувати" їх, зокрема, заборонивши їм ходити оголеними. Однак на сьогоднішній день лише 4-5% тайванців сповідують християнство, основною релігією є буддизм і даосизм. 

Тим часом китайці також не марнували часу. Воєначальник та колишній пірат Коксінґа у 1662 році захопив острів, змусив голландців капітулювати і заснував тут власну династію. Коксінґа створив на Тайвані свою державу, столицею якої було місто Тайнань. Однак ця авантюра проіснувала лише 20 років. У 1683 році центральні війська імперії Цін встановили свою повну владу над островом. Тоді Тайвань знову почали активно заселяти китайцями з материка. Аж у 1886 році його виокремили в окрему провінцію Китаю з центром в місті Тайбей (теперішня столиця держави).

У другій половині XIX століття Японія вийшла з летаргічного сну і включилась у боротьбу за сусідні острови та ресурси. У 1895 році Китай зазнав поразки у війні з Японією і погодився передати їй острів Тайвань. Однак місцеве населення і чиновники не погоджувались з цим і 23 травня 1895 року проголосили незалежну Республіку Тайвань. Та за кілька місяців прибули регулярні японські війська і силою встановили свою владу.

Наступні 50 років, поки Японія не програла у Другій світовій війні, на Тайвані діяло японське генерал-губернаторство. Цікаво, що офіційно Японія визнала втрату Тайваню лише у 1951 році, коли підписала Сан-Франциський мирний договір.

Перші 20 років тайванці вели активну партизанську боротьбу проти японців, однак згодом змирилися зі станом справ. Тому з 1919 року чиновницькі посади змогли займати й цивільні особи, а не лише військові, як це було до цього. Загалом японська колоніальна влада провадила політику масових репресій проти етнічного китайського й аборигенного населення, японізацію освіти й культурної сфери, встановила монополію на торгівлю опіумом і тютюном, займалася продажем тайванської цінної деревини. Тобто Японія розглядала Тайвань як сировинну базу, де хотіла зробити максимально "японським" все населення.

"Два Китаї": як Тайвань став останнім форпостом легітимного уряду китайців

Фото: соцмережі

 

Перша половина XX століття стала часом громадянської війни у Китаї, яка з перервами тривала від 1927 по 1950 рік між республіканськими та комуністичними військами.

На материку Республіка Китай прийшла на зміну імперії у 1912 році. Внаслідок Синьхайської революції було скинуто династію Цін, яка майже 300 років панувала в Китаї.

Однак перші роки були дуже революційними, генерал Юань Шикай навіть встиг себе проголосити новим імператором (щоправда правив він менше 3 місяців). Тоді в Пекіні виникла багатьом відома партія Гоміндан (націоналістична партія), яка також включилась у боротьбу за владу. За іронією долі, саме Гоміндан відповідальний за те, що у Китаї згодом посилився вплив комунізму, який дав абсолютну владу Мао Цзедуну, що сформував основи теперішнього Китаю.

На початку 20-х років минулого століття Гоміндан почав співпрацювати з Радянським Союзом, який допоміг об’єднати сили китайських націоналістів та комуністичної партії Китаю, щоб разом виступити проти військових, які утримували владу у країні. Після успішного Північного походу у 1927 році Чан Кайші (лідера Гоміндану), той поступово став авторитарним лідером Китаю, який намагався пропагувати китайський націоналізм у всіх його проявах та послабити впливи вчорашніх союзників – комуністів, проводячи масовий терор проти них. Кайші мав можливість повністю ліквідувати комуністів, загнавши їхніх лідерів в гори, однак він не дотиснув їх, вважаючи, що ті вже не становлять серйозної загрози.

Фото: Вікіпедія

Натомість, коли Японська імперія почала війну з Китаєм у 1937 році, Гоміндан знову заручився підтримкою комуністичної партії, щоб спільно боротися проти японських окупантів. Це стало фатальною помилкою, яка призвела до перемоги комуністів. Адже коли у 1945 році стало ясно, що японці програють, у Китаї знову почалася внутрішня війна між колишніми союзниками – Чан Кайші та Мао Цзедуном. Чому у підсумку переміг останній, на це є декілька причин. По-перше, на той час комуністи здобули значну підтримку серед численного селянського населення завдяки своїм земельним реформам та обіцянкам соціальної справедливості. У той час як націоналісти більше представляли еліту, дивилися крізь пальці на корупцію та соціальну нерівність. А, по-друге, Мао Цзедуну активно допомагав СРСР зі зброєю. Хоча Чан Кайші також отримував значну допомогу від США, однак структура влади в країні була розхитана.

Тож, Гоміндан маючи перевагу у людях і зброї, контролюючи більшу територію і більшу частину населення, а також маючи міжнародну підтримку й визнання, все ж примудрився програти комуністам, які діяли злагоджено і точно, як годинник.

Наприкінці 1948 Чан Кайші почав втрачати владу в країні. Деморалізовані і недисципліновані війська Гоміндану не хотіли більше протистояти мотивованим і дисциплінованим солдатам з Народно-визвольної армії. Вже у січні 1949-го Пекін було захоплено комуністами без боротьби. До кінця року, основні міста країни перейшли під контроль комуністів з мінімальним спротивом. Тому 1 жовтня 1949 року комуністи оголосили про створення Китайської Народної Республіки.

Після цього Чан Кайші та кілька сотень тисяч військ Республіки Китай, а також два мільйони біженців, переважно з уряду і ділових кіл, перебралися з материкового Китаю на Тайвань. 7 грудня 1949 року Чан Кайші проголосив місто Тайбей тимчасовою столицею Республіки Китай. Ось так націоналістична влада, яка володіла мільйонами кілометрів території, змушена була задовольнитися життям на острові, по-суті, у вигнанні з власної країни.

Таким чином Тайвань та кілька прилеглих маленьких островів стали останнім форпостом легітимного Китаю. Адже наступні 20 років світ не визнавав КНР як уряд, що представляє Китай. Влада, що була на острові Тайвань була міжнародно визнаним представником Китаю і як така була членом-засновником ООН і одним із п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Та у 1971 році, через угоду США та Радянського союзу, Республіка Китай змушена була поступитися місцем в ООН Китайській Народній Республіці, яка до того фактично, а не юридично представляла Китай. Власне з того часу ООН і майже вся світова спільнота офіційно визнають юрисдикцію КНР як над материковим Китаєм, так і над Тайванем. Чан Кайші був покинутий міжнародними союзникам і незадовго після цього, у 1975 році, помер. Та його ідея, щоб повернути весь Китай Республіці Китай – не померла.

У чому проблема теперішніх стосунків КНР та Республіки Китай

Фото: Колаж Reurets

По-суті, Чан Кайші сформував автократичний режим, адже по його смерті владу в країні отримав син Кайші. Проте той не мав авторитарних нахилів і почав проводити політику поступової демократизації і "тайванізації". У 80-ті роки минулого століття влада Тайваню та КНР зайнялися політикою діалогу та нормалізації відносин. Тоді Республіка Тайвань перестала заявляти про свої претензій на весь Китай і фактично погодилася з тим, що є частиною КНР.

У 1987 році воєнний стан на Тайвані нарешті було скасовано. Лише  1991 року був оголошений кінець стану громадянської війни з КНР. Тоді і були внесені зміни в конституцію Республіки Китай, що після 40 років відобразили юридичну втрату урядом материкової частини Китаю, а також сформували основи багатопартійної демократії, бо до цього діяла лише одна партія – Гоміндан.  

Так званий Консенсус 1992 року передбачав визнання обома сторонами єдності Китаю — ("Китай і Тайвань – не окремі держави, а одна", мовилося у спільному документі). Хоча розуміння, що таке єдиний Китай у кожної зі сторін залишилося своє, бо не вдалося знайти порозуміння щодо цього, тому так і було записано, що "під єдиним Китаєм кожна зі сторін вбачає свою власну інтерпретацію", тобто виходила формула "одна країна, дві системи".

Наступні роки були часом стрімкого економічного зростання як в Тайвані, так і в КНР, їх об’єднував спільний бізнес та інвестиції. Загалом Тайвань став відомим як один із "чотирьох азійських тигрів", показавши справжнє "економічне диво" у другій половині ХХ століття.

Фото: Вікіпедія

 

Та все ж, після нормалізації стосунків, частина населення і політиків були незадоволені тим, що Тайвань став частиною КНР, почався новий рух – за повну незалежність від материкового Китаю та проголошення тайванської суверенної держави. Цей рух почав виступати проти існуючого статус-кво відповідно до якого існує "два Китаї" і можливість їхнього об'єднання. Власне, перші демократично обрані президенти Тайваню намагалися балансувати в цьому питанні, дотримуючись думки, що Республіка Китай і так є суверенною і незалежною державою, окремою від материкового Китаю, тому необхідності в офіційній декларації незалежності немає.

Важливо також наголосити, що суспільство Тайваню ніколи у своїй більшості не підтримувало ідею або стати частиною КНР, або проголосувати за незалежність. Тому політики Республіки Китай довгий час балансують між цими крайностями.

У 2009 році обрання Ма Їнцзю президентом значно посприяло поліпшенню відносин між Тайванем і материковим Китаєм. З ініціативи Ма було вперше встановлено пряме чартерне авіасполучення, Тайвань був відкритий для туристів з КНР, були послаблені різні економічні обмеження. Цей президент неодноразово заявляв, що основою для конструктивного діалогу між Тайванем і КНР мають бути домовленості досягнуті на початку 90-х років минулого століття.

Та все змінилося з 2016 року, коли миротворець Ма Їнцзю поступився кріслом першій жінці президенту Тайваню Цай Інвень, представнику Демократичної прогресивної партії, що виступає за офіційне визнання незалежності острова від материкового Тайваню. З того часу стосунки між КНР та Республікою Китай почали погіршуватися, а риторика Пекіна все більше ставати мілітаристською. Цай Інвень виступає з жорсткою критикою поточного зближення з КНР, вона прихильник зближення з США та дозволила американським інструкторам перебувати на острові, щоб посилити власні збройні сили.

У січні 2019 року генеральний секретар Комуністичної партії Китаю Сі Цзиньпін оголосив відкритий лист Тайваню, пропонуючи формулу єдиної країни з двома система для можливого об'єднання. Однак Цай відповіла Сі, заявивши, що Тайвань відкидає формулу "одна країна, дві системи" і що, оскільки Пекін прирівнює Консенсус 1992 року до цієї формули, Тайвань також відкидає сам Консенсус 1992 року. Зокрема, Цай Інвень згадала ситуацію з Гонконгом, який у 1997 році перейшов під владу КНР, де за домовленостями мала зберігатися свобода й демократія, однак комуністичний уряд щороку посилює свої репресивні дії на півострові, тому вона відкидає таке єднання Тайваню з КНР.

Тож що ми маємо у підсумку. Сучасна КНР офіційно стверджує, що Тайвань є провінцією КНР. Проте Тайвань та інші острови наразі перебувають під фактичним контролем Китайської Республіки, яка офіційно підтримує дипломатичні відносини лише з 12 другорядними країнами (у січні цього року 13 країна – Республіка Науру розірвала дипломатичні стосунки з ними, а США та інші потужні держави не напряму співпрацюють з Тайванем). Ні одна зі сторін не хоче йти на поступки, більше того, домовленості досягнуті на початку 90-х років тепер, здається, висять на волосині.

Чи можлива війна між Китаєм та Тайванем та чи заступляться за них американці

Фото: news.takungpao.com

 

Ситуація між КНР та Республікою Китай може нагадувати історію, як це було з обома Німеччинами, чи з обома Кореями. Якщо в першому випадку, вдалося мирно врегулювати питання та об’єднати Німеччину в одну державу в 1990 році, то в другому випадку війна забрала мільйони життів і досі Дамоклів меч висить між обома Кореями, які можуть за один день перейти від стану замороженого конфлікту до повномасштабної війни та спричинити справжні хаос у світі, адже КНДР володіє ядерною зброєю. Однак головна проблема цих порівнянь – неспівмірні розміри, особливо у військовому плані.

КНР має в своєму розпорядженні одну з найбільших армій у світі, яка за потугою не відстає від американської. Її чисельність – понад 2 млн професійних військових. Натомість Тайвань може протиставити 165 тис. професійних військових. Бюджет обох армій також далекий від порівняння – близько $300 млрд проти близько $20 млрд. Звісно, що у всіх аспектах військова потуга КНР як мінімум десятикратно переважає війська Тайваню. Однак попри такі, здавалося, переконливі цифри, материкові китайці ні разу не наважувалися провести наступальну операцію на острів. Адже це б означало погіршення стосунків з демократичними урядами, економічними санкціями, падінням економіки, та втягненням у війну США, хоч і не напряму.

США підтримують Тайвань за допомогою різноманітних політичних, економічних та військових заходів, які визнаються в рамках Закону про відносини з Тайванем, що був прийнятий ще в 1979 році, коли президент Джиммі Картер припинив дипломатично визнавати Тайвань, аби зосередитися на активізації зв'язків із КНР. Цей закон надає США право надавати Тайваню військову допомогу і визначає обставини, за яких США може реагувати на загрози чи насильство щодо Тайваню. Закон не є формальним оборонним союзом між обома країнам, але визначає зобов'язання надавати Тайваню "необхідну кількість зброї та послуг" для його самозахисту. Теоретично США можуть вступити у війну на боці Тайваню, однак це має підтримати не лише президент, але й Конгрес США, що є дуже малоймовірно.

Політика США щодо Тайваню є двозначною, бо американці намагаються дружити з обома Китаями. Вона побудована таким чином, щоб жодна зі сторін самостійно не вирішувала силою питання щодо майбутнього острова, вони за збереження статусу-кво. Більше того, попри протести КНР, показовий політ ексспікерки Палати представників США Ненсі Пелосі у серпні 2022 року до Тайваню за чиїм бортом спостерігав чи не весь світ, показує впевненість США в тому, що комуністичний Китай не вдасться до прямої агресії проти Тайваню, поки американці всіляко допомагають Республіці Китай.

Однак мілітаристські настрої в КНР зростають. Адже ті все частіше проводять різноманітні військові навчання в Тайванській бухті, фактично, займаючись облогою острова, військові літаки комуністів порушують повітряний простір Тайваню та загалом відчувається напруга у політичних стосунках двох сторін. А в такій ситуації кожен "випадковий постріл" може мати глобальні наслідки.   

Фото: gettyimages

 

Лідер КНР Сі Цзиньпін не втомлюється повторювати, що Тайвань – невід’ємна частина Китаю, відповідно, возз'єднання острова є "неминучою перспективою". Звісно, що Сі Цзиньпін хотів би "повернути" Тайвань ще за його каденції на посаді. А тому Пекін демонструє готовність вирішити "тайванське питання" способом сили, кажучи, що має "законні права" на військові методи. Для українців ця риторика знайома, адже перш ніж відкрито напасти, президент РФ Володимир Путін багато років звинувачував українську владу у всьому, що здатна була придумати його пропагандистська машина.

Якщо коротко, то у КНР вважають, що можуть почати війну з Тайванем, якщо хоча б одна з п’яти перелічених умов буде порушена:

1. Республіка Китай (РК) офіційно проголошує незалежність;

2. РК вступає у військовий союз з будь-якою іноземною державою;

3. на території Тайваню стануться внутрішні заворушення;

4. РК отримує зброю масового знищення;

5. (найбільш спірна теза) Коли Тайвань не виявлятиме бажання вести переговори на основі "єдиного Китаю", тобто формули, яку пропагує КНР.

Ситуація у Тайвані загострилися з новими президентськими виборами. КНР прагнула, щоб перемогу здобув член Гоміндану, з якими комуністи раніше мали робочі стосунки, поки ті були при владі до 2016 року. Однак 13 січня 2024 року перемогу здобув лідер керівної Демократичної прогресивної партії Лай Чінте (вступить на посаду у травні), який планує продовжити політику своєї попередниці, тобто не шукати компромісу на умовах КНР. Він, описуючи себе як "прагматичного борця за незалежність Тайваню", та водночас виступає за збереження поточного статус-кво. Тобто він проти формули "одного Китаю з двома системами", але не готовий відкрито проголосити незалежність, бо розуміє наслідки такого рішення.    

Фото: reuters

Натомість, Лай Чінте хоче ще більше посилити співпрацю з США та іншими демократичними країнами. Напередодні виборів, президент США Джо Байден запевнив, що американці будуть допомагати Тайваню і далі розбудовувати демократію та посилювати їхню оборону, але в межах чинних домовленостей. А це значить, що адміністрація Білого дому не підтримує проголошення незалежності Тайваню. Про це прямо сказав Джо Байден. Бо це може спровокувати КНР на відкриту війну. Однак у Вашингтоні готові й далі виділяти гроші і зброю Тайваню, як це робили впродовж останніх 50 років, щоб зберігати цей статус-кво. Наприклад, влітку 2023 року США виділили Тайваню майже 350 млн доларів військової допомоги. Показово, що цьогорічний пакет військової допомоги США у $106 млрд, який ніяк не можуть прийняти конгресмени, включає крім допомоги Україні та Ізраїлю, також і Тайвань. 

Тож, загалом ситуація виглядає дещо патовою. Бо ні КНР, ті Республіка Китай не готові йти на поступки. Однак перші роблять натяки, що готові силою схилити Тайвань до своїх умов. Чи лякають вони, чи дійсно готуються до великої війни, покаже час. Натомість у самому Тайвані готові почекати з проголошенням незалежності, оскільки розуміють фатальність ситуації, тобто займають вичікувальну позицію. Бо, як і у випадку з війною РФ проти України, США та інші демократичні уряди не будуть готові вступити у війну з країною, що має ядерну зброю та одну з найбільших армій у світі. Натомість вони будуть підтримувати її військово і фінансово та намагатися втримати цю хитку рівновагу, яка вже десятки років відвертає "одну країну, дві системи" від катастрофічної війни, яка може забрати життя тисяч, коли не мільйонів людей та матиме великі наслідки для глобальної економіки. До того ж, з точки зору України, будь-яка велика війна не на користь нашим прагненням перемогти режим Путіна. Це показала війна в секторі Гази, коли увага всього світу кілька місяців була пильно прикута до Ізраїлю і нам було складніше заручитися підтримкою в міжнародних партнерів.

Читайте також: У Тайвані заявили про першу велику військову активність Китаю після виборів