Що не так із "культурним резервом" для визволеного Донбасу
Ось така новина незаслужено пройшла непоміченою
Поки ви це читаєте, Міністерство культури та інформаційної політики формує кадровий резерв людей, готових долучитися до виконання державної місії — повернення наших громадян з окупованих територій в усіх зрозумілих сенсах. Починаючи від права, українського законодавства і завершуючи наративами української етнічності, української ідентифікації. "Ці люди будуть за завданням МКІП працювати у сфері культури, у сфері медіа — прийдуть за покликанням на деокуповані території та будуть проводити роботу з людьми, — пояснив чинний очільник МКІП Ростислав Карандєєв, і додав, що розуміє всю складність майбутньої місії. - Уявімо собі, наскільки складно буде достукатися до людей, які вже дуже багато років проживають в окупації, стати для них зрозумілими та прийнятними".
Була цілком реальна практика в радянській армії, яка перейшла як в анекдот, так і в один із сумних спадків для армії української й не лише для армії. Йдеться про фарбування в зелений колір трави на території військової частини напередодні візиту якогось чергового штабного товариша генерала. Автор і виконавець, нині покійний Андрій Панчишин, в одній зі своїх сатиричних пісень згадав реальний факт, коли у Львові наприкінці 1980-тих мили центральні вулиці мийними засобами в очікуванні візиту генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.
Читайте також: Проросійські сили повертають собі порядок денний в Україні. Чому?
Все згадане – референс до ініціативи Мінкульту. Показова, навіть показушна, декларативна й декоративна активність із наперед негативним результатом. Хоч цитувати російські радянські фільми – згоден! – сьогодні є поганим тоном, все ж таки дозволю собі процитувати персонажа Георгія Віцина із популярної радянської комедії: "Вы даёте нереальные планы!". Сюди ж цілком лягає згадка про ще одного персонажа – афериста Остапа Бендера, який пудрив мозок лекцією про "Нью-Васюки", красиво розписуючи нездійснену для провінційного російського містечка Васюки перспективу стати мегаполісом та на якомусь етапі замінити в статусі Москву. Гаразд, українська сміхова культура теж дала схожого персонажа – Свирида Голохвастова, перукаря – банкрута, який вішав локшину на вуха потенційному заможному тестю Сіркові.
Чому така реакція? Адже про необхідність реінтеграції деокупованих територій, включно з Кримом, спікери різних рівнів та різної компетенції говорять на різних майданчиках дуже давно. І всі слова правильні, наміри благородні, мета гідна: боротися за уми та серця жертв російської пропаганди.
Але є одна проблема: успішною, ефективною й результативною подібна робота, передусім у царині культури й освіти, буде лише в тому разі, якщо нею займатимуться вихідці зі згаданих регіонів. Без знання особливостей, специфіки, поглядів та загалом історії краю, до мешканців треба достукатися, не буде не лише успіху – навіть поступу.
Трошки історії, не аж такої далекої. Працюючи над низкою творів про діяльність УПА на західних теренах України в період 1943-1946 роки, я, в чиїй родинній історії нема подібних спогадів, за допомогою істориків та інших консультантів зрозумів одну річ, котра насправді на поверхні. Пізніше таке розуміння підтвердили литовські дослідники визвольного руху, коли я працював над романом про "лісових братів". Йдеться про те, що попервах російські окупанти у своїх спробах душити партизанський рух та домовлятися з місцевим цивільним населенням, натикалися на абсолютне незнання навіть не мови – цю проблему вирішували колаборанти, — а регіональної, місцевої специфіки.
Українці зі Сходу, Центру, Півдня та Півночі в силу різних обставин дуже погано або зовсім не знали, чим живуть такі ж самі українці на Заході. А незнання особливостей місцевості, на якій працюєш, і яку хочеш навернути до своїх ідей, завжди послаблювальний фактор. Який не сприяє ефективності. У результаті росіянам та їхнім поплічникам удалося частково знищити повстанців фізично. Частково – надовго запроторити в концтабори з подальшим розселенням далеко від рідного краю, місця сили. А частково – купити ілюзією стабільності, певними соціальними благами й преференціями, певним статусом. Що не заважало упокореним регіонам тримати дулі в кишенях весь час підрадянського періоду й першими за зручної нагоди почавши режим хитати й валити.
Деокуповані території, по-перше, треба ще звільнити. Це не зроблено за вісім років гібридної та майже два роки масштабної російської агресії. І навряд буде зроблено в середньостроковій перспективі. Тож формувати "культурний резерв" зарано.
Читайте також: Що не так з Іриною Фаріон? Чому варто припинити хейт піхотинців і зайнятися тилом
Хоча виправдання тому є: Мінкульт мусить якось показувати діяльність та звітувати про якісь проміжні результати. Але є й по-друге: самі вихідці з окупованих нині територій, передусім Донбасу, останнім часом дедалі частіше генерують скепсис. Мовляв, там уже все зруйноване, випалене, повертатися нема сенсу взагалі. Ліпше розвиватися з нуля там, де вже осіли й пустили коріння.
Тобто, перспектива деокупації зовсім не означає перспективи звільнення культурного й медійного просторів. Після 2014-го року часто на адресу проукраїнських вихідців із Донбасу звучить висновок: "Ті, хто хотів, уже давно виїхали. Там уже нема, з ким і для кого працювати". Проте й до 2014-го року проукраїнські діячі були там у математичній меншості. Звичайно, слід високо оцінити їхню послідовну проукраїнську позицію та визнати: навіть до Революції Гідності, в мирний час, вони у своїх містах, селах і селищах не мали широкої підтримки чи бодай розуміння, а то й ризикували здоров`ям та життям. Разом із тим очевидно – вони боролися. Але програли боротьбу за уми, втратили домівки, малу Батьківщину. Не так поміняли місце проживання, як набули статусу внутрішньо переміщених осіб.
Тож припущення щодо "патріоти виїхали, вата лишилася" часто-густо сприймаються цими самими патріотами й активістами в діапазоні від образи до роздратування. І водночас навряд чи знайдуться охочі після деокупації повернутися на малу Батьківщину назавжди чи бодай на тривалий час. Назва книги Дениса Казанського, журналіста й блогера, уродженця Донецька "Як Україна втрачала Донбас", виглядає цілком суголосною не надто оптимістичному реальному стану справ.
Щоб втілити задум Мінкульту й почати процес повернення мешканцям нині окупованих територій української ідентичності, на Донбасі треба або народитися, або стати там своїм. Нічого нового. Регіональна ідентичність існує всюди, навіть у значно менших за нашу країнах. Різниця в тому, що, наприклад, у Франції мешканці Провансу, Нормандії та Гасконі попри регіональні відмінності все ж лишаються французами. Тоді як в Україні мешканцям не лише Донбасу до 2014 року нав`язували чужу, російську ідентичність культурно, конфесійно й економічно. А після 2014-го засобами збройної агресії та окупації територій прищеплюють політично.
Читайте також: Чому "какая разница" підіймає голову у воюючій країні
Донбас виявися для світоглядної експансії найвразливішим. Як наслідок, усі процеси, яким регіон стає свідком та учасником, він розуміє й сприймає дзеркально. Антимайдан був облаштований за принципом та устроєм Майдану. За інтеграцію з Росією вигукувалися ті самі гасла, що й за інтеграцію з Європою. Окупацію там щиро сприймали звільненням від "фашистов", "бєндеровцев" і "правосєков". Тому вигнання Росії, коли б воно не сталося, тамтешні мешканці сприймуть не інакше, як… окупацію. А українського військового, письменника, актора, вчителя, політика – окупантом.
Тому Мінкульт на цьому етапі підготовки "культурного резерву" мав би відзвітувати собі: посланців доброї волі, визволителів, борців за уми й серця на деокупованих територіях прийматимуть десь так само, як росіян на Київщині, Чернігівщині, Черкащині до початку 1930-х. А на Західній Україні – від другої половини 1940-х. Тобто, як зайд-окупантів, яким треба чинити опір.
Тільки якщо тогочасним повстанцям ніхто ззовні особливо не допомагав, тепер Росія неодмінно включиться і впишеться. Не надто приховуючи свою участь у так званій боротьбі "окупованих київським режимом" за якусь "незалежність". Повірте, якщо фарби й згущаються – то дуже трошки.
Спеціально для Еспресо.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе