Світло темних часів

"День свій починаємо піснею про Сталіна"? Ні-ні, я дуже рада візиту президента Зеленського у США – й тому, як його зустріла Америка, і результатам поїздки. І так, це промінь світла у чорноті переживань. Бо коли вдень робиш потрібні справи, а вночі загрузаєш у думках, що ця війна "на віки вічні, і ти особисто можеш не дочекатися мирних часів" (бо вночі з усіх шпарин вилазять демони сумнівів), то почути ранком новину, що український президент з Бахмута полетів до Байдена й в американський конгрес – це дає полегшення й надію. Гірчить інше – "публічна" радість у телеефірах і пабліках виходить з берегів, переростаючи у величання лідеру і підлабузництво. Давати високу оцінку без запопадливості – це все-таки мати демократичну голову й бути  політично "дорослими".

Читайте також: Як велика війна зруйнувала маленьку "постправду"

…Школяркою я відвідувала літературне об’єднання, де з нами займалася вчителька української мови Марія Тихонівна Шевченко. Не губила з нею зв'язок вже коли працювала у газетах, провідувала її вдома. І от якось показала заборонений тоді "Собор" Олеся Гончара, вірші Василя Симоненка і… книгу у палітурці, зовні схожу на Біблію. Але то була не Біблія. Видання мало епіграф "Українські письменники – Сталіну" і починалася патетикою, якщо не помиляюся, Миколи Бажана: "День свій починаємо/Піснею про Сталіна/Кращої співаночки/В світі ми не знаємо". Так Марія Тихонівна проілюструвала, до чого навіть найкращих доводять людей тоталітарні режими.

Отож дякую президентові України за світло поїздки до американців. Але підбиваючи підсумки страшного 2022-го року, скажу про світло інше – людей, з якими нам випало проходити цю важку дорогу.

Велика війна людей розвіртуалізувала, і ми отримали світло спілкування, відкрили для себе одне одного

Читайте також: Культ чи культура?

…Скажу про моїх сусідів, людей мого мікрорайону, з якими ми пробули не одну годину в укритті. Не раз думала про дивні вибрики долі (чи задум Всевишнього): сучасне життя на стільки загрузло у віртуальності, що можна з людиною роками жити в одному під’їзді й бути заледве знайомими на "добрий день". А потім ковідні роки глухої ізоляції та "замаскованості", і живі зустрічі стали рідкістю. І тут війна, і Бозя каже – гуртуйтеся: ховаючись від ракетних обстрілів, знайомтеся, спілкуйтеся, підтримуйте одне одного. Ми з сусідками згадували: коли були малими й майже всі квартири були комунальними, наші мами спускалися у двір поговорити, тати – сходилися у дворі "на доміно і шахи". Це пішло у минуле. Здавалося, назавжди. А тут велика війна людей розвіртуалізувала, і ми отримали світло спілкування, відкрили для себе одне одного. Як от я для себе сімейну пару, яка маючи трьох дітей, взяла у 2014-ому році з сиротинця ще двох, вивезених з окупованого Донецька… Це лише один приклад. За рік маю таких багато – утворилося солідарне коло.

Сусідські діти – діти війни – це світло надії. Надії на те, що росте покоління, яке знає, що таке терпеливість, любов до ближнього, взаємовиручка. Вони вже багато знають про добро і зло. Про Росію і рашизм. Про героїв України. Я бачила, в які ігри вони грають, яку повагу мають до українських воїнів. Які вони пісні нам тут під вікнами співали влітку. Як вони підтримують дітей вимушених переселенців… На стіні нашого будинку – графіті: "Маріуполь", а поруч велике серце.

Читайте також: Календар війни

…За наших дітей, батьки яких не виїхали за кордон, а залишаються у на рідній землі, велика подяка вчителям. Шкільні вчителі, а особливо вчительки молодшої школи – це окремий фронт. Стільки любові, стільки добра і тепла у такий холодний темний час. От кому потрібна гідна зарплата і наша вдячність!

Сусідські діти – діти війни – це світло надії. Надії на те, що росте покоління, яке знає, що таке терпеливість, любов до ближнього, взаємовиручка. Вони вже багато знають про добро і зло. Про Росію і рашизм. Про героїв України

Цього воєнного року ми маємо в родині першокласницю, ученицю Львівського ліцею міжнародних відносин ім.. Василя Стуса. І я була зворушена, довідавшись, що на старті навчання вчителька Леся Олександрівна Губик заговорила з класом про силу дружби, про вміння підтримати одне одного, про любов до ближнього. Не про конкуренцію і змагальність, як це було в щойно пострадянській школі, а про дружбу, співчуття, єдність. Нова українська школа з перших кроків розставляє пріоритети, які дадуть нову якість українцям як нації, як народу. "Боже, нам єдність подай!" – те, що зараз особливо потрібно, аби перейти гірке поле війни.

Завершуючи цей рік, не лише я, а кожен може згадати добрим словом не одну людину, не одного ближнього свого. А значить ми обов’язково вийдемо на світло, бо сильних духом українців багато

Читайте також: Українське хюґе

Українська школа – це потужне світло у темні часи. Коли по ночах не сплю, буває, згадую ранок 24 лютого. Ще тоді дошкільнятко Софієчку татко з мамою розбудили словами: "Донечко, війна – Путін напав. Збирайся – підемо до дідуся з бабусею, там є підвал" (перед тим дитину підготували, що таке може бути, і дівчинка спакувала свій маленький наплічник з улюбленими маленькими іграшками". Цікавлюся, якою була реакція Софійки? Заплакала, сказала: "Я думала, що Путін вже тут, у нас в під’їзді". Потім в неї було п’ять місяців Польщі, і бажання повернутися додому і "мати українську вчительку". І львівська школа зробила диво: у дуже темному грудні після трьох шкільних днів, насичених світлом подій до Дня Святого Миколая, Софійка зізналася: "Матусю, мені ще ніколи не було так добре".

Світло, наполегливість і цілеспрямованість – мої колеги-політехніки (від керівництва до всіх-всіх), що працюють невтомно і якось затято – попри повітряні тривоги, вимкнення світла. Бо мусять нести світло науки, і добре, що є для кого працювати: Львівська політехніка цього воєнного важкого року вирує молоддю.

Світло – такі як письменниця Ірен Роздобудько. Сильна духом, незламна і водночас дуже людяна – схожа на героїні її свіжого роману про Олену Телігу, на презентації якого я була у Львові. Вона у Києві, і уявляю, як їй важко – добами без світла, тепла… Жодної скарги, жодної сльозливої нотки. Не знаю, чи я так змогла б, але її приклад надихає.

Надихають журналісти, зокрема, "Еспресо", адже знаю, як це важко і як відповідально і день і вночі бути на конвеєрі висвітлення війни.

Впевнена, що, завершуючи цей рік, не лише я, а кожен може згадати добрим словом не одну людину, не одного ближнього свого. А значить ми обов’язково вийдемо на світло, бо сильних духом українців багато. В усякому разі стільки, скільки треба для перемоги України над рашизмом і гідного миру.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Тетяна Вергелес, журналістка, редакторка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.