Війна і особистий досвід

Один мій давній приятель перестав мені писати, після того, як я зробила йому зауваження, що засуджувати будь-яке вбивство зараз може тільки той, хто пожив бодай трохи після 24 лютого в Україні. Війна застала того чоловіка на роботі за кордоном і він не повернеться в Україну, доки все не закінчиться. Я нічого такого не мала на увазі. Тому чоловіку за 50,свого часу він відкосив від армії, постійно жертвує на ЗСУ, волонтерить. Але  в Україні залишилась його мати, а сестра втратила житло в Бучі. Я теж була пацифісткою, авжеж, і вважала, що забирати чуже життя неприпустимо. Доки не розстріляли на Майдані Небесну Сотню з дерев’яними щитами. Я кожного разу згадую  "мінус карми", коли  опиняюся в центрі Львова і застаю похоронний кортеж, який від’їжджає від Гарнізонного храму, зупиняється навпроти Ратуші, де з ним прощається старший чоловік у червоній мантії. Щодня. Я бачила, як він витирає сльози, попри те, що міг би вже звикнути. З Польщі чи Чехії тих сліз не видно. І співчуття від українців, які бояться втратити роботу і спостерігають війну онлайн, я не можу прийняти. Я їх  не засуджую – вони не з мого табору.

Я теж була пацифісткою, авжеж, і вважала, що забирати чуже життя неприпустимо. Доки не розстріляли на Майдані Небесну Сотню з дерев’яними щитами

На всіх українських цвинтарях, певно, не залишилось такого села, де б їх не було видно прапорів. Вони позначають могили тих, хто поліг, захищаючи Україну. Їх  стає щораз більше. А я тішуся смертями окупантів – чим більше, тим краще. Наче лихвар скринею з грішми. Мені байдуже, що їхні діти залишились сиротами, бо ці нелюди вбивають і гвалтують українських дітей. Це теж новий досвід, бо раніше я вважала, що діти не відповідають за батьків.

Читайте також: Будьте готові, завжди готові

Я викинула на смітник всіх російських класиків, хоча раніше не могла собі уявити, що так можна. І дисидентів теж, бо всі вони, якби були живі, були б не нашім боці. Хай гниють у контейнері, вони навіть не варті того, щоб піти на переробку.

Питання "Як ти?" з-за кордону мене напружує. Зі щойно обстріляної рашистами території – приносить полегкість. Значить, живі.  Колись у дитячій книжці я написала про крота, який відкопав блакитний сяйнистий камінь і дуже стривожився, бо його там не повинно було бути. Коли йому радили про це забути, він хитав головою: "Ти не можеш мене зрозуміти, бо цього не пережив." Так-от, війна – це те, чого не повинно бути, але воно є. І від усвідомлення цього небеса не падають на землю. Ти вчишся жити зі страхом, борешся з панічними атаками, проклинаєш ворога і готова приєднатися навіть до чорної меси, аби тільки знищити ворога.

Війна – це те, чого не повинно бути, але воно є. І від усвідомлення цього небеса не падають на землю. Ти вчишся жити зі страхом, борешся з панічними атаками, проклинаєш ворога і готова приєднатися навіть до чорної меси, аби тільки знищити ворога

Читайте також: "Я воюю книгами"

Мені не потрібно знати усієї правди.  Вона мусить бути дозована. Іноді хочеться, аби тебе взяли на ручки й нашептали на вушко, що війна закінчиться скоро, треба ще трохи потерпіти. Це дає змогу перепочити й не думати, що там, де ти живеш, нема укриття. Я б не витримала кілька годин сидіти в коридорі, реагувати на кожну повітряну тривогу, та й тривожного наплічника у мене немає. Мої пріоритети цілком змінились. Колись я уявляла що візьму з собою, якщо доведеться втікати від війни. Тепер зрозуміла, що мені не хочеться взагалі нічого брати, щоб прожити ще якийсь час. І це не відчуття приреченості. Це щось інше – коли в тебе немає взагалі нічого, ти стаєш невидимою і в тебе нічого, крім життя вже не можна забрати. А в такому житті нічого  цінного немає. Колись я читала про гурт сомалійських підлітків,  які скинули з себе одяг і так йшли через  усю країну, бо навіть за одяг могли вбити.

Я бачила, як повертаючись з-за кордону наші біженки ставали спокійніші. Вони швидко призвичаювались до сирен, вимкнень світла, комендантської години, і в їхніх очах поступово згасало почуття провини. Можна сказати, що вони заново відкривали для себе Батьківщину

Я бачила, як повертаючись з-за кордону наші біженки ставали спокійніші. Вони швидко призвичаювались до сирен, вимкнень світла, комендантської години, і в їхніх очах поступово згасало почуття провини. Можна сказати, що вони заново відкривали для себе Батьківщину. Усвідомлення того, що вони тепер з нею одне ціле, дарувало їм енергію і радість.

Читайте також: Лікар і вбивця

Війна навчила нас не казати зайвого, не поширювати паніку, не відкладати нічого на потім, бо того "потім" може не бути. Тобто привчила до самоконтролю і дисципліни. Мені здавалось, що  варто вести щоденник і записувати свої відчуття,  але через кілька днів я зрозуміла, що  це більш травматично, ніж не писати зовсім. Колись мене дивувало, чому в Другу світову люди не вели щоденників, а потім не писали спогадів. Ветерани нічого не розповідали, навіть, коли вже було можна. Очевидно, це один з проявів посттравматичного синдрому.

Мій знайомий зізнався, що коли почалося повномасштабне вторгнення, він відчув полегкість, наче прорвався гнійник. Бо очікування війни страшніше, ніж сама війна. До війни звикаєш і рахуєш дні. Кожен день наближає до її закінчення, тобто до перемоги.

Війну легше пережити, коли ти сам, бо люди, що оточують тебе, наче дзеркала.  Ти боїшся побачити в них себе втомлену, налякану, хоч начебто не почуваєш ні втоми, ні страху, тільки надмір адреналіну

Читайте також: Зречення

Війну легше пережити, коли ти сам, бо люди, що оточують тебе, наче дзеркала.  Ти боїшся побачити в них себе втомлену, налякану, хоч начебто не почуваєш ні втоми, ні страху, тільки надмір адреналіну.

У цій війні нема тилу. Ракета може дістати тебе всюди. А де не дістане ракета, там знайдуть тебе зрадники, які  зачаїлись у кожному селі й кожному місті. Їх готували багато років. Гауляйтерів і колаборантів. Тому найгірше, що може чекати українців, це окупація. Пекло – це не поле бою, це – окупація.

"Ти цього не пережив, тобі цього не зрозуміти". Певно, це основний досвід війни, який ще довго розділятиме людей. Не для того, щоб когось принизити, засудити, а для того, щоб віддавати перевагу в спілкуванні з тими, хто здатний тебе зрозуміти.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.