Загрібати жар чужими руками

Як сказав би великий Кобзар, "козак серед мільйонів свинопасів", це провісники майбутньої бурі, яку, можливо, назвуть згодом  звичайним розбоєм, приписуючи  йому корисливість і кровожерність. Експертні оцінки підхоплять ЗМІ, а далі почне формуватись загальна опінія. Та, яка потрібна домінівній політичній силі. Питання в тому, чи варто насильством відповідати на насильство, агресією на агресію. Кожен повинен вирішити це для себе.

Один чоловік просить мене написати про самоуправство та беззаконня на його малій батьківщині, звідки він давно виїхав. Йдеться про всі "приваби" феодалізму, коли один клан повністю контролює все в районі, містечку, селі. Без його дозволу не можна зайнятися бізнесом, знайти роботу, навіть продати нерухомість. Поліція, місцева влада, суд, прокуратура  складаються також зі "своїх людей". Як і преса. 

Це відбувається і в місті, де зараз мешкає цей чоловік, тільки він цього не помічає, бо вже не працює за віком, а тому  відносно незалежний, бо втрачати йому нема що, і дітей він не має.  Я почуваюся трохи незручно, але я не прихильна до тих, хто  хоче  загрібати жар чужими руками, при цьому ховаючись під столом. Я пояснила йому, що існує така річ, як опозиція, і що тільки вона здатна перетягнути канат на свій бік.

Якщо це справжня опозиція, а не конфлікт однієї мафії з іншою.

Читайте також: Не всі приїдуть на Різдво

Ні, він хоче, щоб   я кинулася на амбразуру  задля пасивного натовпу, який чекає, що хтось звільнить його від кайданів. Від письменників завжди очікують публічного самоспалення, чи ще якогось акту протесту. Вони повинні страждати, бідувати й жертвувати.  

Зараз шалений запит на справедливість і, можливо, навіть  визріває бунт, який тільки на позір здається стихійним. Насправді це організована сила, яку хтось завжди очолює. Людина, яка вирішила на беззаконня відповідати самосудом, на насильство насиллям, і готова відповідати за це перед найвищим суддею — Богом, готова нести покарання.

Вам зразу спаде на думку свіжий випадок – гранати, кинуті в сесійну залу, що призвело до поранень кількох присутніх і смерті одного з них. 90 відсотків наших громадян уявили себе чи своїх рідних на місці цих присутніх. 9 відсотків не визначились, чи можна було таке вчинити, тобто зізнались у неспроможності  мислити. І тільки один відсоток намагався  уявити себе на місці чоловіка, доведеного до відчаю, з гранатою в руках.

Це мої особисті висновки. Жоден з блогерів чи незалежних експертів не відреагував на цей випадок, щоб не втратити чи то заробітку, чи прихильників. Не намагався зрозуміти, чому цей чоловік кинув гранату і сам постраждав від вибуху. І бунт однієї людини не переріс у колективний бунт. Тих злодійкуватих депутатів громада могла просто винести з сесійної зали, але громада натомість дочекалася месника з гранатою.

Читайте також: Де Україна?

А закликати до сумління негідників, злодіїв, мародерів, убивць – легше, ніж плюнути їм в обличчя. Бо за плювок у нашій толерантній країні  можна і сісти до в’язниці, а за проповідь – отримати статус морального авторитету. І якби не той один відсоток козаків, то у тиловому Львові зараз усі —  і проповідники, і моральні авторитети сиділи б по катівнях у статусі мучеників, їхні домівки були б розграбовані. А білі пальта повтікали б за кордон. Тобто ті, які не бачать різниці між бандитами та повстанцями, між розбійниками й опришками чи гайдамаками, між терористами та борцями за справедливість.

У такому суспільстві, як наше немає невинних людей, немає мирних мешканців, є натовп, який чекає на тих, хто принесе себе в жертву задля спільного блага.

Наприклад,  подасть у суд на місцевого  феодала. Чи розстріляє впритул кривдника, який відкупився. А оскільки після жертвопринесення нічого не змінюється, готових жертвувати індивідуумів  стає дедалі  менше, а знущання з моралі та закону  стають дедалі нахабнішими. І це свідчить, що  невдовзі доведеться виходити усім знову на майдан. Але вже не у Києві, а в провінції.

Якщо хотіти змін, то вони настануть. Наразі цього немає, бо вилізати з теплого болота українці ще не готові. Вони чекають закінчення війни, коли повернуться "наші хлопці" й "наведуть порядок". Але ніхто не буде наводити за них порядок, як не наводили хлопці, що поверталися з двох попередніх воєн. Ось кому потрібні були теплі хвилі, а не колюче: "Я тебе туди не посилав".

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.