Жоден окупаційний режим не полегшує життя. Російський – найважчий

Днями мовний омбудсмен Тарас Кремінь заявив про більш як 200 випадків лінгвоциду на тимчасово окупованих Росією територіях. Простіше кажучи, переслідування громадян за вживання української мови. Мовний терор – це складова загального великого терору, котрий окупанти практикують в захоплених містах і селах України. Причому регулярно посилюють його. Хоча, здавалося, куди вже сильніше: виявлені на звільнених територіях катівні та масові поховання цивільних та військових українців мали б не лишати ілюзій.

Проте, на жаль, ілюзорне ставлення до окупанта існує дотепер. У мережі з`являються професійні та аматорські відеоролики з коментарями тих, хто пережив окупацію. Виявляється, звільненню радіють далеко не всі. Вік респондентів зараз не важливий. Серед них є чоловіки й жінки, літні та молоді. Говорять вони однаково: ну пожили під Україною – потім жили під Росією. Росіяни ввели рублі, за них можна було щось купити, відбудовували потроху будинки, роздавали гуманітарку. Словом, жити можна. І неодмінно додається прямо чи непрямо: війн почалася, бо політики не домовилися.

Активних українців із чіткою громадянською позицією, як ось згаданий пан Кремінь, переслідування за українську мову в публічному просторі справедливо обурюють – але водночас трохи дивують. Те саме сприйняття насильства, репресій, терору. Мовляв, захопили території незаконно, осіли там, так навіщо ж іще цивільних, звичайних собі людей хапати на вулицях, грабувати, гвалтувати, розстрілювати. Вони ж нічим не завинили, кому вони заважають.

Пані Богуцька щиро не зрозуміла, що саме ляпнула. І так само щиро не хочеться, аби вона на власній шкурі відчула крах подібних ілюзій. Як це сталося трохи понад сто років тому на Західній Україні, зокрема – у Львові

Помітно певне нерозуміння стану справ. Причому – навіть українськими посадовцями. Йдеться про народну депутатку від "Слуги народу" Лізу Богуцьку, яку дивує, чому Росія бомбить питомо російськомовні, а отже – нібито дружні їх регіони України й при цьому не атакує "бандерівський" Захід. На дивний пасаж звернули увагу її колеги, серед них – Микола Княжицький. Проте пані Богуцька все одно щиро не зрозуміла, що саме ляпнула. І так само щиро не хочеться, аби вона на власній шкурі відчула крах подібних ілюзій. Як це сталося трохи понад сто років тому на Західній Україні, зокрема – у Львові.

Ось короткий екскурс в історію. Наприкінці ХІХ століття в Східній Галичині та на Буковині розквітнув та набув сили русофільський або москвофільський рух. Чверть століття Російська імперія інвестувала з царської скарбниці чималі суми передусім на пропагандистську діяльність. Масово видавалися проросійські газети, книжки, створювалися читальні, влаштовувалися заходи, подібні до знайомих нам "вечеров русской культуры". Русофільська спільнота вела також підривну діяльність. Російська агентура чимало зробила для легітимізації вторгнення царського війська на галицькі землі вже в перші місяці Першої світової війни. Москвофіли винесли царським генералам символічний ключ від Львова й підняли над ратушею триколор. Й почали потирати руки, очікуючи від окупантів для себе чималих преференцій.

Висновок один: окупація ніколи ніде не бувала вибірково доброю для одних, і поганою для інших

Але не так сталося, як гадалося. Прихильники "русского мира" спіймали облизня. Бо керівні посади на окупованій території посіли завезені з Росії чиновники. Навіть поліцейських привозили з віддалених російських губерній. Русофілам дозволяли хіба служити на малозначущих посадах. І загалом прирівняли до решти людей, що жили під окупацією. Вони однаково страждали від голоду, холоду. Їх виселяли з власних помешкань на користь окупанта. Могли заарештувати за криве слово. Словом, позбавили громадянських прав, якими вони чудово користувалися до окупації, за австрійської влади.

Подібних прикладів історія не лише російського, а й інших окупаційних режимів дає десятки, якщо не сотні. Висновок один: окупація ніколи ніде не бувала вибірково доброю для одних, і поганою для інших. Російська ж окупація в усі часи славилася гіпертрофованою жорсткістю та жорстокістю. Адже росіяни – єдині окупанти, котрі не озброєні жодною ідеологією, окрім як на кожному кроці стверджувати своє право сильного. Вбивати, гвалтувати, грабувати – правило для всіх.

Тож не варто надіятися на те, що лояльність до окупанта полегшить життя. В кращому разі лояльного ідеаліста просто покарають за щось не в першу, а в другу чергу. А в гіршому – відразу. Бо це ж вони першими почнуть обурюватися діями окупантів відносно себе: мовляв, не такого ми від росіян, носіїв російської культури, чекали. Якщо це когось заспокоїть, нагадаю: чекати від російського окупанта слід саме такого. Ба навіть гіршого.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.