Ефект впізнавання: як новий виток палестино-ізраїльського конфлікту сприймається в Україні

Ось уже кілька тижнів увага всього світу прикута до Близького Сходу. Нелюдська, безпрецедентна за масштабом, терористична атака ХАМАСу проти жителів Ізраїлю 7 жовтня  та воєнна операція, що почалась у відповідь у секторі Гази, змусили міжнародну громадськість на якийсь час забути про малорухливий фронт російсько-української війни. Телевізійні новини та соціальні мережі донесли до кожного європейця жахливі сцени, які нікого не залишили байдужими.

Щоправда, очікувано, залежно від особистих зв'язків, політичної орієнтації та вже сформованих раніше переконань, найгостріше емоційне переживання співчуття у зовнішнього спостерігача пов'язане з певною стороною конфлікту. Хоча однаковий ступінь співчуття одночасно і єврейським дітям, убитим терористами в кібуці, і їхнім палестинським одноліткам, які гинуть від ізраїльських бомб, часто декларується, на емоційному рівні в більшості випадків у спостерігача все ж таки є "своя" сторона, страждання якої викликають боліснішу реакцію, а жорстокі дії якої, навпаки, виправдовуються. Як часто буває в таких випадках, дискусії навколо конфлікту, що розгортається на наших очах, зводяться до нескінченного перераховування взаємних образ та прикладів насильства в минулому.

Звичайно, громадська реакція на близькосхідний конфлікт у кожній європейській країні є унікальною. Однак якщо в узагальненому європейському суспільстві артикуляція симпатій до обох сторін протистояння в різних пропорціях зустрічається практично скрізь, від Мадрида до Варшави та від Афін до Стокгольма, то в українському публічному просторі практично домінує позиція, яку на заході визначили б як "проізраїльську".

Читайте також: "Теологія заміщення" та інші російські наративи щодо Голокосту

Емоційна заява президента України Володимира Зеленського, оприлюднена 7 жовтня, може бути характерним прикладом. Згідно з українським лідером, "право Ізраїлю на самооборону є незаперечним". Володимир Зеленський також постулював упевненість, що "терористів буде знищено". Міністерство закордонних справ України в дещо стриманіших тонах також висловило безумовну підтримку Ізраїлю та постулювало право єврейської держави захищати себе. За кілька днів керівник Офісу українського президента Андрій Єрмак опублікував у провідній ізраїльській газеті "га-Арец" колонку з промовистою назвою "Ось чому Україна підтримує Ізраїль".

Звісно, це була не лише формальна позиція керівництва країни. Українське суспільство просто захлеснула хвиля щирої солідарності. Сотні рекламних екранів у Києві демонстрували ізраїльські прапори, що розвиваються; маген-давиди додалися на фотографії профілів багатьох українців у соціальних мережах. Прапор Ізраїлю з'явився навіть на фасаді районної бібліотеки поряд з моїм домом. Навіть тривале бомбардування сектору Гази після терористичної атаки не призвело до скільки-небудь помітних проявів солідарності з Палестиною.

Антиізраїльські випади в Україні можна було зустріти лише з боку або зовсім маргінальних політичних груп ліворадикальної спрямованості, або вони виходили з радикальних кіл мусульманської громади. Загалом це очікувано, але слід підкреслити незвичайну для Європи маргінальність подібних заяв. Якби я не шукав їх спеціально – випадково вони навряд чи впали б мені в очі.

Варто нагадати, що лівий рух не відіграє скільки-небудь істотної ролі в політичному житті країни. Ліва ідея асоціюється в українців не з прогресивними університетськими інтелектуалами та боротьбою за покращення соціальних умов, а з радянським минулим. Ліві політичні сили було дискредитовано в очах українців підтримкою, яку комуністи та деякі їхні попутники надали російській агресії 2014 року. Власне, "антисіоністська" риторика, яка на практиці часто буває просто лицемірним прикриттям антисемітизму, асоціюється з офіційною пропагандою часів Радянського Союзу і відторгається суспільством. Мусульманська ж громада України відносно нечисленна, до того ж більша частина кримських татар, які сповідують іслам, мешкає на території окупованого Росією півострова. Крім того, з низки причин традиційно радикально-ісламістські погляди не користуються популярністю в українських мусульман.

Читайте також: У нас неможлива публічна агресія проти євреїв

Проте, гадаю, що справа не так у відсутності в Україні серйозних пропалестинських настроїв, як саме в усвідомленій симпатії до Ізраїлю.

В Україні й раніше набирали популярності проізраїльські настрої, пов'язані з численними паралелями між ситуацією двох країн. Звичайно, насамперед у Ізраїлі приваблював імідж демократичної держави з ефективною армією, здатною постояти за себе. Українцям хотілося бачити в Ізраїлі приклад успішного економічного, культурного та соціального розвитку в умовах екзистенційної боротьби за існування з противником, який багаторазово перевершує територію, кількість населення та ресурси.

Симпатії до Ізраїлю в деяких проявах сягали абсолютно некритичного екзальтованого захвату. Україні хотілося б асоціювати себе з цим частково вигаданим дивом, яке стало можливим завдяки мужній боротьбі, титанічній роботі та фанатичному бажанню створити гідні умови для життя наступних поколінь.

У останні півтора року, щоправда, у відповідь на більш ніж стриману, м'яко кажучи, позицію ізраїльського уряду щодо українсько-російської війни, в українському суспільстві поступово визрівало певне розчарування. Небажання псувати відносини з Росією утримувало керівників єврейської держави від підтримки України, попри те, що ізраїльське суспільство загалом зайняло досить чітку проукраїнську позицію. Однак, коли Ізраїль зазнав терористичної атаки, всі образи українців та політичні претензії відступили на задній план, їх було просто змито потужною хвилею солідарності та співчуття.

До цього варто додати, що значна частина українців отримує інформацію про Ізраїль не з медіа, а безпосередньо від знайомих, друзів та родичів. Українське суспільство має значну кількість особистих зв'язків з ізраїльським. Це, безумовно, перетворює ідейну чи геополітичну підтримку на емоційне переживання, по суті, робить позицію частиною ідентичності.

Читайте також: Хто хоче побачити, як народжується фашистська держава, може придбати собі квиток до одного з аеропортів РФ. Колонка Віталія Портникова

В українському суспільстві спрацював певний ефект упізнавання ситуації. Ізраїльське 7 жовтня викликало в пам'яті українців 24 лютого. Українці дуже добре знають, що таке прокидатися від вибухів та свисту ракет, що пролітають над головою. Фотографії розстріляних на дорозі легкових автомашин та вбивства цивільних осіб в ізраїльських кібуцах буквально відтворювали у свідомості українців візуальні образи з Житомирської траси біля Києва та Бучі, які врізались у пам'ять минулої весни.

Відповідно, в масовій свідомості дуже легко відбулося ототожнення Кремля та ХАМАСу. Власне, вже давно нормативним в Україні стало слововживання "терористична держава" стосовно сьогоднішньої Росії. Коли дії російської армії цілеспрямовано та свідомо не мають іншого сенсу, крім убивства максимальної кількості українців, не важливо, військовослужбовців чи цивільних осіб, це справді складно назвати інакше, як тероризмом.

Крім того, ісламістські фундаменталісти та російські імперіалісти мають схожі кінцеві завдання. Вони кидають виклик чинній системі міжнародного права та порядку, заснованому на правилах. "Колективний захід", частиною якого, безумовно, є Ізраїль, і частиною якого прагне стати Україна, є їхнім суперником у глобальному масштабі.

Недарма і Росія, і терористи в Газі є частиною цілком реального альянсу агресивних режимів-ізгоїв, від Ірану до Північної Кореї (а за спиною цього союзу, який підриває світовий порядок, маячить Китай, зацікавлений з власних причин у дестабілізації ситуації на Близькому Сході та ослабленні "колективного заходу" у численних конфліктах середньої інтенсивності). Зрештою, Кремль і ХАМАС однаково щиро ненавидять сучасну ліберальну демократію. Сцени публічних страт геїв у Газі явно приємніші оку кремлівської еліти, ніж сцени прайда в Тель-Авіві. Росія стала єдиною країною, що прийняла делегацію ХАМАСу після 7 жовтня – ситуація, яка виглядає просто фантасмагорично. Навіть Реджеп Ердоган, який не цурається експлуатації хвилі пропалестинської солідарності з власною метою, при цьому вислав із Туреччини представників ХАМАСу, які раніше перебували в країні.

Словом, українці небезпідставно схильні розділяти глобальну картину, намальовану президентом Сполучених Штатів Джо Байденом у його зверненні 20 жовтня: ХАМАС і російський президент Володимир Путін "представляють різні загрози, але їх об’єднує те, що вони обидва хочуть повністю знищити сусідню демократію".

Звісно, в глибині душі українці сподіваються, що після страшного шоку терористичної атаки ізраїльський уряд перестане загравати з Москвою і займе, нарешті, правильний бік у протистоянні демократії та тероризму, яке дедалі більше набуває глобального характеру. Очевидним є також те, що в найближчій перспективі не лише Ізраїль, а й більшість західних партнерів України будуть змушені приділяти більше уваги Близькому Сходу. Навіть якщо це й не призведе до скорочення допомоги Україні в найближчому майбутньому, у середньостроковій перспективі дестабілізація ситуації в регіоні з великою ймовірністю не найкращим чином вплине на баланс сил у цьому глобальному протистоянні.

Джерело

Про автора. В'ячеслав Ліхачов, дослідник ультраправих рухів, правозахисник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.