Герої України. "Росіяни тікали стрімголов, на деяких позиціях навіть їжа ще була гарячою": воїн Святий про звільнення Харківщини

Історію воїна розповідає Еспресо. 

Воїн Святий на фронті з 2016 року. У 18 років підписав контракт зі Збройними Силами України та вирушив захищати Батьківщину. Воював на Донеччині, у 36-й бригаді морської піхоти. А під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну боровся з росіянами у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Разом з побратимами звільняв Донеччину та Харківщину. 

Залишив навчання, щоб обороняти Україну 

Святий переживав за долю України ще з 2014 року, в часи Революції Гідності. Тоді йому було лише 16. Хлопець навчався у Коледжі нафти й газу, що на Львівщині. У Києві на Майдані не був, але активно долучався до українського спротиву на місцевих акціях. 

"Коли мені виповнилося 18 років, перевівся на заочну форму навчання і підписав контракт зі Збройними Силами України, – розповідає воїн 80-ї десантно-штурмової бригади Святий. – Це був 2016-й. Я нікому не говорив, що йду у військо. Почав збирати документи, проходив медогляд, і вже коли потрібно було їхати в частину, сказав про своє рішення батькам. Дуже хотів служити й захищати Батьківщину". 

Читайте також: Герої України. Вивів з оточення понад три сотні воїнів свого батальйону: комбат 24-ї ОМБР Сергій Мазорчук (Ірис)

Перший військовий досвід Святий отримав у 36-й бригаді морської піхоти ЗСУ. За словами чоловіка, обрав морських піхотинців через те, що вони вважаються елітним підрозділом. Тоді потрапив на маріупольський напрямок – обороняв Широкине, Павлопіль, Водяне та Лебединське. 

"Тоді була позиційна війна, – пригадує воїн. – Обстріли були невеликі, всі окопані, інколи дооблаштовували позиції. У той час я отримав досвід, який знадобився під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Став оператором "стугни" й уже знав, що мої навички знадобляться у війні. Я хотів захищати Україну, тому що люблю її. Знав, що маю бути на фронті".

На околицях Маріуполя чоловік відслужив чотири роки. А далі звільнився із ЗСУ. Хотів створити власну сім'ю.

"У мене на той час була наречена, – каже Святий. – Вона мене чекала багато років. Потім ми жили у Львові, на початку лютого одружилися. 6 лютого поїхали на медовий місяць у Польщу до друзів. А 24-го вранці мене розбудив друг і сказав, що почалася війна. Звісно, в мене й сумніву не було, що робити. Почав зідзвонюватися зі своїми побратимами й домовлятися про зустріч. У свою бригаду морської піхоти не встиг. Тому почав шукати інший підрозділ, де був би корисним".

На відстані 300 метрів з ручного гранатомета поцілив у кадирівців

Через чотири дні після початку повномасштабного вторгнення воїн уже повернувся в Україну, а 1 березня був у частині. Пішов захищати Україну у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Спочатку обороняли Південь. На позиції приїхав у день свого народження, 17 березня.

"Бригада виконувала бойові завдання під Новою Каховкою, – розповідає Святий. – Ворог мав величезну перевагу в авіації. Дуже бомбили позиції та не замовкала артилерія. На позиції заходили колони по кілька сотень ворожої техніки. Зброї було достатньо, але тоді ворог мав ініціативу й використовував її сповна. Фактично зараз ми атакуємо майже з такою ж технікою, яку мали на початках. Проблема, мабуть, була в тому, що не було хорошого бойового злагодження. Тому й втрати були чи не щодня. У нас був важкий бій під Зеленодольськом, потрапили в засідку. За даними розвідки, там мало бути значно менше росіян і ворожої техніки. Але вони добре окопалися і чекали на нас. За дві години бою в нас було десять "200-х" і триста "300-х". Тоді загинув головний сержант десантно-штурмової роти Балу. Він ще встиг знищити кілька одиниць ворожої техніки, але сам не вижив. Це була дуже болюча втрата для бригади".

Першим полоненим на Харківщині був прапорщик зі Смоленська

Далі воїн обороняв українську землю в усіх гарячих точках на Донеччині. Околиці Бахмута, Краматорськ, Білогорівка, Лисичанськ, Спірне – позиції, де тривали активні бої. Святий пригадує, що перше складне завдання було в Білогорівці, коли росіяни зводили переправу через річку. Тоді воїни нарахували близько тридцяти одиниць техніки, яка перейшла на їхній бік. А найуспішніше – у Соледарі.

"Бої точилися в місті, біля заводу "Кнауф". Він переходив з рук у руки щодня, — зазначає воїн. – Ми зайняли терикон недалеко. Там сиділи три наші хлопці й два снайпери з 14-ї бригади. Ці позиції не вважалися передовими, тому що перед нами була заправка, де стояла піхота. Але якось мені кажуть: "Святий, до тебе під'їжджають". Тоді почався артилерійський обстріл, росіяни почали "накривати" цю заправку. Хлопці, само собою, поховалися. І під час цього обстрілу росіяни проїхали повз нашу першу лінію й виїхали на нас. Пізніше ми з'ясували, що це були кадирівці. Вони були від нас на відстані 300 метрів. А в нас на той момент було два ручні гранатомети. Це дуже мала відстань для успішного використання, але я влучив із другого пострілу. Тоді вони встигли від'їхати й заховалися за будинок. Втім ненадовго. За допомогою дрона ми їх знайшли, і американська гаубиця 777 їх майже знищила". 

"Російські кадрові військові – смішні, кабанчики вгодовані. Ми їх виловлювали, як дичину"

Це була остання серйозна точка перед нетривалою відпусткою. Після неї Святий поїхав додому, аби похрестити сина. А через три дні почалося звільнення Харківщини. Звільняти область підрозділ чоловіка йшов з боку Донеччини. 

"Я повернувся, і в нас були постійні тренування з розмінування території, – каже воїн. – Ми знали, що підемо звільняти Харківщину. Чекали, поки 25-та бригада проб'є коридор. Ми мали завдання пройти у ворога в тилу. Тобто виявляти противника, знищувати й рухатися далі. Вони навіть не усвідомили, що ми в них за спинами. Все, що ми бачили дорогою, – знищували, а вороги втікали. Порівняно з Донбасом у нас майже не було втрат. Ми просувалися, над нами літали літаки, російська авіація, а вони не розуміли, що ми прорвалися на їхні позиції. Коли відбувалися зачистки населених пунктів, росіян уже не було. Бувало, ми приходили й знаходили гарячі макарони. Поки пройшлися по населеному пункту, стали на блокпості й узяли першого полоненого, який не встиг втекти. Це був російський прапорщик зі Смоленська".

Читайте також: Герої України. Олександр Айдар – світовий рекордсмен по знищенню броньованої техніки за день, якого цитував Байден

Далі був не один полонений, а ще – багато трофейної техніки, яку росіяни поспіхом залишали.

"Кадрові російські військові – дуже смішні персонажі. Це не армія, а кабанчики вгодовані. Бігали, ми їх виловлювали, як дичину, – жартує Святий. – Першим населеним пунктом, який ми зачищали, був Сухий Яр, далі Чистоводівка. Заїхали, виставили на краю міста пости. Уночі туди приїхали три російські КамАЗи. Це була російська морська піхота. Побратим спрацював філігранно. В один КамАЗ влучив у кузов – і всі, хто там сидів, стали "200" і "300". Кілька втекло, то ми їх потім спіймали. Ми знищили ворога, а зараз їхня машина допомагає нам". 

Далі воїни дійшли до передмістя Ізюма, у Липчанівку. Чоловік розповідає, що там було дуже багато російських прапорів, а росіяни навіть між собою не координували свої дії. Вони не знали, що робити: чекати чи втікати.

"Уже підійшло до ночі. Нам кажуть, що на нас іде колона танків. Ми не розгубилися, зайняли позиції, побачили два танки з піхотою, – розповідає воїн. – Хлопці запустили їх у село. Одного танка хлопчина спалив з піхотою, з нього нічого не залишилося, було багато ліквідованих ворогів. А на інший – артилерію навели трошки далі й узяли в полон командира танкової роти. Це серйозний трофей був. Ми ліквідовували росіян сотнями й захоплювали дуже багато техніки. Я ніколи не бачив стільки покинутої техніки в одному місці. Стільки танків, БМП, САУ. Все, що нам було потрібно, ми забирали у ворога. Ми заправлялися з їхніх машин і поповнювали наші запаси".

Читайте також: Герої України. Росіяни обстрілювали по шість-сім годин щодня з усього озброєння, яке мали в арсеналі: артилерист про бої на Луганщині

Найбільше всього набрали на Харківщині під час звільнення Ізюма. За словами воїна, звільнення міста неабияк підняло бойовий дух серед побратимів.

"Постійні бої на Донбасі дуже втомлювали. Ми постійно зазнавали втрат, – каже Святий. – Щодня гинуло по кілька людей і ще більше було поранених. А тут ми так нахабно прорвалися їхніми тилами. Ці події підняли бойовий дух. Тепер спинити важко. Я дуже радий, що зміг взяти участь у цій операції. Тільки зараз розумію, наскільки серйозні події відбуваються навколо. Те, що ми можемо докласти зусиль, щоб швидше звільнити українську землю, – класно". 

Святий упевнений: зараз найкраща можливість покінчити з росіянами на українській землі. Такого об'єднання українців проти ворога ще не було. Тому не може проґавити унікальний шанс. 

Еспресо продовжує серію розповідей про Героїв України, які боронили та боронять країну від російських загарбників. Більше історій читайте в нашій однойменній рубриці "Герої України".