Істеричне чіпляння за владу замість коаліції Перемоги

І при всьому цьому влада як ніколи активно провокує внутрішні розбрати, породжуючи скандал за скандалом. Лише за останні дні маємо:

• атаку Безуглої на Залужного;
• атаку на провідні центри аналізу українського медіапростору - "Детектор медіа" та Інститут масової інформації;
• атаку на місцеве самоврядування, зокрема в Чернігові;
• регулярні скандали з відмовами відрядити за кордон депутатів від "опозиційних" фракцій (тобто всіх, крім "слуг").

Список, певна річ, можна продовжити.

Читайте також: Головною ціллю Безуглої був не Залужний, а військовики

Аби зрозуміти, що з цим робити, треба зрозуміти, чому це відбувається.

Невже справді на Банковій програшу на виборах стали боятися більше за програшу війни?!

На мій погляд, зараз українську владу "наздогнали" ті її довоєнні рішення, яким свого часу українці масово аплодували, а з тих, хто не аплодував, більшість промовчали — включно з абсолютною більшістю провідних українських ЗМІ.

Поворотний момент стався в неділю 4 квітня 2021 року, коли президент своїм Указом №140/2021 запровадив санкції проти громадян України, тим самим порушивши низку статей Конституції та дві статті Кримінального кодексу. Адже цим кроком він різко підняв для себе та свого оточення ціну втрати ним президентського крісла.

Це вам не Порошенка ганяти по судах під абсолютно надуманими приводами, тут все на поверхні.

Заява з цього приводу українських правозахисників залишилася самотнім "голосом у пустелі", як і моя відчайдушна спроба "вдарити в набат".

Читайте також: Тиск на ІМІ та Детектор медіа: медійники закликали правоохоронців встановити причетних

"Переможний" і вкрай популярний крок з санкціями насправді виявив прикру внутрішню слабкість українського суспільства, включно з більшістю громадських активістів, а саме схвалення швидких, але неправових рішень, що тепер обернулося внутрішньою слабкістю та вразливістю української влади в критичній ситуації.

Нинішня владна команда — не перші, хто прийшов до влади з оманливим відчуттям того, що їм "все можна", як ніби вони прийшли назавжди. І всім їхнім попередникам українці рано чи пізно вказували на їхню помилку — тобто виносили з тріском тих, хто, накоївши всякого, намагався від страху перед можливою відповідальністю за скоєне чіплятися за владу будь-якими неправдами. Але під час зовнішньої агресії повторення цієї ж помилки загрожує обернутися фатальними наслідками вже не для владної команди, а для всієї країни.

Що робити?

Нормальний вихід я бачу лише один: широка політична коаліція заради перемоги, з формальною чи неформальною домовленістю підвести риску під минулими гріхами й потім нікого не наздоганяти в обмін на відмову від того істеричного чіпляння за владу, ознаки якого бачимо вже зараз.

Звісно, багато кому хочеться по справедливості всіх порушників неодмінно покарати. Це зрозуміле бажання. Проте ціна прагнення такої "справедливості" може виявитися надто високою. Потрібні компроміси — слово, з яким українська громадськість традиційно не дружить, надто коли йдеться про питання омріяної справедливості. Але зараз маємо — і маємо усвідомити — більшу небезпеку.

Доки ще не пізно.

Джерело

Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.