Чужі чи наші? Що нам робити з біженцями

Кажуть, там змогли вчасно зреагувати й МЗС України, і громадянське середовище. На жаль, таких прикладів оперативної синергії мало. Чому? Ну, те, що МЗС пригнічений і змирився із функцією піднесення патронів Єрмаку, лише одна складова проблеми. Інша – гірша – держава Україна не має уяви, а як вона ставиться до українців, які евакуювалися до Європи.

Хто вони, ті, хто вирішив на час війни виїхати до інших країн? Хто вони нам? В сенсі, хто вони відносно українців, які лишилися? Ким переселенці є для держави Україна?

Чи треба замислюватися над цими питаннями?

Кілька фраз із новорічного звернення Зеленського говорять про те, що у Банкової відповіді на ці питання немає. Інакше як могла з’явитися фраза "Одного дня доведеться поставити собі питання: хто я (є)? … Біженцем чи громадянином?".

Ось це протиставлення біженців і громадян, тобто тих, хто поїхав і тих хто лишився, є доказом, що офіційний Київ не розуміє – так вони "чужі" чи "наші". вже чужі, чи ще наші?

Хто вони там зараз… і потім?

Для ЄС міграційна проблема – задача без розумного виваженого вирішення. Причин тому торба, але поки Старий Світ шукатиме (не факт, що знайде), як краще дати раду проблемі, ми маємо можливість… скористатися досвідом попередників. У 2013 році поляків на території Англії та Вельсу було 546 тис.. вже тоді опитування показували, що польська була другою основною мовою після англійської. На 2022 рік поляків в Британії було вже 740 тисяч. Це 1.2% населення Англії та Вельсу. В Лондоні поляки – третя за чисельністю громад. Вочевидь, більшість цих людей буде там назавжди.

Читайте також: А чи знає народ, що йому робити з державою, за яку гинуть військові?

Заробітчанин, мігрант, громадянин. А значить і… виборець, це лише питання часу.

Зараз, за офіційними цифрами, у Великій Британії понад 150 тис. українських біженців. Хтось повернеться, хтось поїде далі, але багато і лишиться. Ми ж розуміємо, що велика кількість жінок та дітей (до багатьох по завершенню війни приєднаються і чоловіки), це хороший людський ресурс для країни, що прихистила людей в біду? Пропонуючи роботу, соціальні та громадянські перспективи, будь-яка країна Європи отримує нові робочі руки. Часто там, де місцеві не бажають напружуватися.

Статус цих людей рано чи пізно стане "громадянин". А, значить, і до українців із часом будуть апелювати місцеві політики, сподіваючись отримати довіру? І ця, новітня, діаспора може віддати свою прихильність в обмін обіцянку дружньої політики до України? Може… Якщо буде відчувати повагу до себе з боку батьківщини, а не закиди, звинувачення і підважування статусу.

А як же садок вишневий коло хати?

Можливо це цинічно, але для багатьох старого, знайомого з дитинства, садка більше нема. В прямому чи переносному смислі. А в перспективу появи нового садка, із поверненням до України… Давайте чесно, – які зараз офіційний Київ має аргументи, "чому" біженцям краще повернутися зараз чи по завершенню повномасштабки? Спостерігаючи за тим як керує команда Зеленського, за утисками слова, за мутними призначеннями, корупційними скандалами, за "общипуванням" бізнесів, за непокаранням чортів часів Януковича і створення нових недоторканних... Хочеться повертатися в таку країну? Отож…

А коли тобі, громадянину України в евакуації, з телеекрана президент твоєї країни закидає про вибір "біженцем чи громадянином"… Тобто ті, хто залишилися – громадяни, а переміщені особи – не факт? Такими посилами точно можна отримати лояльне ставлення від мільйонів, що виїхали? Отож…

А чи потрібна їхня прихильність?

Будьмо дорослими та прагматиками – велика кількість людей не повернеться. Причини тут не важливі. Вже не важливі. Просто розділимо ті мільйони, що виїхали на умовні дві частини - "наші" і "наші там". Як би не хотілося отримати назад усіх, цього не вийде. Але "чужих" не має бути.

Україна має знайти роль і сформувати пропозиції й для тих, хто планує повертатися, і для тих, хто ні.

З "вертальцями" - очевидніше – треба дати зрозуміти людям, "як завершиться війна, розпочати бізнес, комфортно і безпечно жити, отримувати кращі послуги буде в Україні". Це має бути не в загальних фразах, а конкретних політичних, економічних, соціальних рішеннях. В цифрах, сумах, датах. Дорослі люди будуть визначатися, де їм жити решту життя, тут популізму не місце. Простіше кажучи – якщо людина порахує (!) і повірить (!), що стати на ноги вона швидше і надійніше зможе в Україні, а не деінде… вона повернеться.

Із "невертальцями" - складніше. Перш за все морально, бо…

• їх треба відпустити. Прийняти, що ці мільйони є новою хвилею міграції й… допомогти їм в цій ролі.

Не закидати, що вони в Європах, а ми під обстрілами…

• не докоряти, що у виборі "безпека рідних" чи "ризики, але вдома", було обрано перше. Мораліте лише відштовхне.

Читайте також: Пам’ять метелика, або Що живить авторитаризм?

Натомість нову міграцію можна зробити на користь Україні…

Перше. Переселенці мають чути з України, що будь-коли, за будь-яких обставин, їх чекають. Без з’ясовувань обставин, без докорів чи натяків. Просто вдома, як дитину, котру покидало життям – вдома має чекати мама.

Друге. Україна має зробити все, щоб "наші там" якомога довше трималися рідної мови, традицій, культурного поля. Наш інтерес, щоб біженці інтегрувалися в нові суспільства, але не втрачали національної ідентичності. Тут немає суперечності, головне не відштовхнути тих, кого вже викинуло на чужий берег.

Третє. Україна має показати, що поважає вибір нових мігрантів залишитися там – "ну ок, так сталося, ми знайдемо спосіб відчувати, що не чужі один одному". Як? Переселенцям слід допомогти бути амбасадорами українського у світі. Ми ніколи не мали так багато дипломатів, котрі можуть пояснити, що ми не "раша"… що у нас є свої герої, свої поети, музика, наука… і разом із тим, що ми не "десь" - ми завжди були поруч і частиною Старого Світу.

Ясна річ, офіційна дипломатія має тут потужно допомагати народній.

Читайте також: До питання єдності. Найвизначальніша її риса — українська мова

Четверте. Україна має культивувати розумну ностальгію. Як не крути, люди залишили позаду себе солідний шмат життя, рідні місця, могили, попри усі руйнування – двори й дворики. Ностальгію культивувати можна і треба. Росія (перепрошую за приклад, але він показовий і дієвий) успішно досі культивує ностальгію за совком в середовищі мігрантів різних років: виставки, вистави театрів, книжкові ярмарки, фестивалі, концерти старих і нових виконавців, телеканали. Результат – люди давно тілами в Європі, а умами – лишаються гомо советікус. При тому Москва використовує стару і нову діаспору у своїх інтересах, культивуючи в тому числі й агресивні до Європи цілі…

А чому Київ не може використати цей алгоритм, але із благими намірами?

П’яте. Відпускаючи українців у вільне плавання слід докласти зусиль і сподіватися, що ці люди стануть чемними громадянами і виборцями нових країн, але впливаючи своїми голосами на політику, вони пам’ятатимуть про Україну – згуртована і лояльна діаспора, це має бути інтерес Києва.

Чому ні? Якщо ситуацію неможливо виправити, чому не пристосувати її до нових задач?

Джерело