Ми не мали у своєму історичному анамнезі незалежного життя

І тільки країнам Балтії вдалося збудувати собі дім кам'яний і надійний, сховатись під захист сильних країн і почуватись у безпеці. Білорусь, приміром, не будувала взагалі. Україна ж збудувала дім із прутиків у надії, що "і так сайдьот". Не зійшло.

Росія під час розпаду СРСР зіграла з колишніми республіками в хованки, заплющила очі й відрахувала до п'яти. Кто нє спрятался, я нє віноват.

Власне, єдиною формою справжньої перемоги, яку чесно можна такою означити, є ненапад Росії. Недопущення війни — це абсолютна і беззаперечна перемога. Все решта — лише варіанти завершення війни, кращі чи гірші. 

І тут не варто вдаватись до аргументів віктимблеймінгу та аморальності звинувачення жертви — бо, окрім відповідальності за напад, є ще й відповідальність за захист. І вона колективна, не лише влади. Ми ж закриваємо двері на ключ, коли йдемо на роботу, хоча ніхто не має права заходити у наш дім і виносити телевізор і сховані долари. Бо турбуватись про свою безпеку — нормально. Так влаштований світ.

І що прикметно, країни Балтії, яким вдалося сховатись під парасольку НАТО, мали приблизно такі ж стартові проблеми як і ми. Ті ж росіяни, та ж російська мова. До слова, Естонія планує відмовитись від викладання російською в школах аж до 2035 року. Бо занадто велика частка російськомовних естонців. І ось приклад, що не мова вирішує, а ті, хто нею розмовляють.

Читайте також: Для деімперіалізації потрібна лише політична воля

Але я не звинувачую українців, бо насправді нам вдалось навіть більше, аніж могло б бути. Бо на відміну від країн Балтії, ми не мали у своєму історичному анамнезі незалежного життя. Оце наше "відновлення незалежності у 1991-му" тільки звучить гарно, але ті короткотривалі незалежності минулого нічого не вирішували й досвіду самоуправління за них українці не встигали набратись. 

Захід і Схід України зростав під абсолютно різними імперіями — у цьому наша проблема. Це навіть не немовлята-близнюки, яких розлучили у дитинстві, а ще щось гірше. Навскидь навіть складно пригадати період, коли востаннє Схід та Захід по-справжньому бачились як співгромадяни й сприймали один одного як мешканців однієї країни. Звучить трагікомічно, але зустрілись брати лише у тюрмі СРСР після 45-го року, і мені навіть бентежно думати про те, що відчували галичани, які могли їхати у відрядження на Схід і навпаки.

Читайте також:  Для України надзвичайно важливо зберегтись як нація

Про це дивно думати, але справді масово українців один з одним познайомила аж велика війна. Галичани побачили красу степів, а наддніпрянці — затишок Галичини. Так, це далеко не ідеальний процес, бо внутрішня ксенофобія існує і зацікавлені особи одразу почали розігрувати карти "не-мовних ждунів" і "спекулянтів-галичан", а недалекі підхоплювали ці наративи у соцмережах.

Але зараз вже очевидно, як божий день, що кудись рухатись ми можемо лише разом і для цього треба будувати партнерські стосунки. Бо окремо Галичина, попри весь свій шарм, традиції та україномовність, ніколи не зможе виконувати функції цілої України. А наддніпрянська Україна без Галичини дуже швидко знову стане УРСР. І що варто навчитись приймати відмінності інших українців, бо їх історичний бекграунд відмінний від вашого. Але завжди пам'ятайте — вони цього не обирали. Могутніші імперії минулого робили вибір за нас, де б ми зараз в Україні не мешкали. І оцей стик двох напів-Україн минулого необов'язково робити потворним шрамом, а чимось елегантнішим і об'єднавчим. Щось на кшталт спайки золотом реставрованої у кінцуґі вази (пробачте, пафосний естет у мені мусив вжити цю метафору).

І треба розвивати у собі колективну ментальну придатність до порозуміння, емпатії та співпраці, інакше це буде нескінченний пошук фізично придатних на фронт.

Джерело

Про автора: Володимир Гевко, маркетолог, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.