Мобілізіада

Про  те, як діти високопосадовців пересиджують війну за кордоном, про те, як заробітчани-чоловіки не повертаються до своїх рідних в обстрілювані міста, про тваринний страх перед мобілізацією хлопців, яких відмазали від військової служби, про напхом-напхані розкішні готелі в Карпатах, куди не пропускають навіть військкомів. І увесь цей бізнес довкола ухилянтів, на якому заробляють мільйони й мільйони. Це, по суті, та ж торгівля людьми, прибутковіша навіть ніж торгівля зброєю, інформація про яку  лізе зараз  з усіх шпарин у ЗМІ – встигай тільки розкладати по поличках. Про тих нещасних старих, яких вивозять люблячі Івасики  за кордон на лікування, і тут же запихають самих назад в автобус  з Перемишля на Львів. Про переодягнених на жінок хлопів, що намагаються виїхати по паспорту своїх дружин, про виловлювання "потопельників" у крижаних водах  Тиси, про "волонтерство" в один бік… Про фіговий листок донатів як індульгенцію.

Я не збираюсь зараз нікого засуджувати, не намагаюсь збагнути глибини соціального та морального аспектів ухилянства, а тим більше  політичні ігрища довкола Закону про мобілізацію, який змушує його авторів і народних депутатів  звиватися на гарячій  пательні електорату. Приймуть як завжди – недолуге і туманне — після численних сварок і бійок. 

Читайте також: Колективні панічні атаки

Мене цікавить художня правда, яка виросте з правди життя. І зараз нам не потрібні свіжоспечені булочки кон’юнктурних письменників-графоманів як і вони самі. А те, щоб наші митці повернулись живими.

Я до останнього часу не вірила, що такий зух як Володимир Вакуленко може загинути, мені він здавався безсмертним. А ось загинув. А  Борис Гуменюк, якого переграла кон’юнктура у змаганні за Шевченківську премію і який зник рік тому під час бойової операції. Він не міг загинути. Він же безсмертний. І ще кілька моїх знайомих, краще не буду їх згадувати всує – вони воюють і даються чути.

Так само знаю тих, хто втік на початку війни з Києва і сидів у Львові, вдаючи, що працює дистанційно, чи вважає перебування за кордоном "культурним фронтом" і отримує премії за свою мазанину. Чим ближче до перемоги, тим ставатиме більше "героїв" культурного фронту, які справді вірять, що своєю кочівлею по фестивалях доносять правду про війну в Україні. Насправді ці культурні номади  поспішають зайняти місце в купе потяга успіху.

Про світло легше писати, ніж про темний бік Місяця. Простіше б було зараз зняти документалку, без жодних поглядів у бік міжнародних фестивалів, але не думаю, що хтось з режисерів наважиться витягти зараз питання ухилянства на люди, в суспільство, що кипить, переповнене гнівом, страхом, обуренням. 

Читайте також: Де Україна?

Культурний фронт може існувати тільки в Україні й він є відображенням реального фронту. Є воїни, і є ухилянти, і є мародери та саботажники, ну, і посібники окупантів.

Щоб зняти "Мобілізіаду", треба бути дуже сміливою людиною. Я б почала з чогось невинного: як молоденькі дівчатка вивозять з Києва у лютому 2022 року своїх бойфрендів разом з собачками та котиками. І закінчила б святкуванням першого спільного з усім світом Різдва щасливою возз’єднаною родиною десь у Чехії чи Іспанії. Щось на кшталт "Усі вдома". Можна не повертатись і забути про війну, яка відтепер їх не стосується. Якщо, звісно, не охопить всю Європу. Навряд чи уряди цих країн будуть панькатися зі своїми  ухилянтами, якщо вирішать воювати. Гадаю, в них уже є як план А, так і план Б.

По війні навряд чи тих, хто повернеться, відсидівши роки війни, каратимуть. Хай працюють, бо треба комусь відбудовувати країну. 

Та навряд чи суспільство, яке втратило стільки воїнів, невинних жертв,  пробачить цим здоровим молодим чоловікам і прийме їхні виправдовування. Навіть якщо намагатиметься заплющити на це очі більша його частина.

Читайте також: Муки пекла

І тоді вельми доречно буде нагадати тій більшій частині пояснення тих, хто  відмовився виконати свій конституційний обов’язок: від найцинічніших (коли підуть на фронт синки еліти, то і я піду після них) до шкурних  (я піду, якщо мені дадуть зарплату 100 тисяч, повне умундирування, все, що я забажаю). І ще типових для України: я не буду воювати за корупційну країну, яка мені нічого не дала. Щодо останнього, то треба нарешті зрозуміти,  що міф про українську родину і міцні родинні зв’язки  в доленосні часи нашої історії виглядає на  фарс.

Впевнена, що цифрові археологи розкопають і відео, і дописи у соцмережах тих осіб, яким була потрібна "мотивація" захищати Батьківщину. Насправді то були торги як на базарі, після яких, як правило, потенційний покупець йшов геть, так і не отримавши бажаної знижки, бо не дуже й старався.

І звичайно,  "Мобілізіаду" може написати лише той, хто залишався в Україні — на фронті чи в тилу, це не суттєво, бо тил будь-якої миті може стати зоною бойових дій.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.