Захід чекає на смерть Путіна, Україна – на розпад Росії

Озираючись на два роки назад, можна щиро признатися собі: тоді брехня Олексія Арестовича про "два-три тижні" була цілком суголосна суспільним настроям. Зокрема, активність добровольців обох статей ґрунтувалася на подібних очікуваннях. Мовляв, Росія лише лякає, хоче посадити Україну за стіл переговорів, вимагатиме собі весь Донбас, далі не піде, виникне якийсь аналог "Мінська 3". Це накладалося на щирі переконання: Путін розуміє лише силу, тож варто дати йому по зубах – він здасть назад і відповзе до лінії розмежування станом на 23 лютого 2022 року.

Вже за рік, після помітного сповільнення ЗСУ на фронті, зазвучали фрази на кшталт "ця війна надовго" та "воюватимуть усі". А від початку року нинішнього, коли влада офіційно вивела демобілізацію за дужки мобілізації, заговорили вже про армію як "квиток в один кінець". Натомість горизонти перемоги якось так припинили окреслювати навіть астрологи й карпатські мольфари, обмежуючись загальним "усе одно Україна переможе".

Таким чином, термін перемоги і, відповідно, термін завершення війни зараз невизначений, як ніколи раніше. З чого й напрошується песимістичний висновок: війна назавжди, на покоління.  

Разом із тим дедалі частіше звучить абсолютно правильна думка: наближати перемогу та очікувати на неї можна лише після чіткого розуміння, що саме слід вважати перемогою. І з цього місця нарешті проглядаються два варіанти розвитку подій, кожен із яких оцінюється ретрансляторами як найбільш реалістичний. Показово, що жодна з версій не передбачає перемоги України на полі бою з подальшим витісненням російських окупантів до кордонів 1991 року.

Читайте також: Важкий вибір для Путіна: до Сі Цзіньпіна чи Муаммара Каддафі

Почнемо з бачення шляху до закінчення війни, який пропонує так званий колективний Захід. Різні люди різних рівнів впливу по обидва боки Атлантики робили заяви однакового змісту: лише Володимир Путін може зупинити кровопролиття в будь-який момент наказом вивести російські війська з України. Проте є й розуміння – в осяжній перспективі російський диктатор цього робити не збирається. Способи натиснути на нього вичерпалися, методи впливу не працюють.

Екскомандувач Сухопутних військ Польщі генерал Вальдемар Скшипчак у недавньому інтерв`ю наголошує: "Росіяни мають перевагу в кілька разів над українською армією, що дозволяє їм вести той наступ. Українцям бракує солдатів і українцям бракує зброї та боєприпасів. Оскільки росіяни мають перевагу з військового погляду, наступ та повернення окупованих територій нереальні". Та в процесі розмови зауважує ніби між іншим: "Поряд із тим Росія також має проблеми економічні, внутрішні, суспільні. Путін не вічний, у свій час він відійде, як і Брежнєв".

Врахуйте — саме польський режисер Патрик Вега зняв фільм "Смерть Путіна", представивши на початку цього року у Варшаві англомовний тизер стрічки. Поза сумнівом, прокат планується для широкої, чи не найширшої у світі англомовної аудиторії. Напевне матиме резонанс, бо відгукнеться багатьом. Адже вільно чи мимоволі відповідає на питання, коли закінчиться війна, котра виснажує цивілізований світ політично, економічно й морально. Путін не вічний. Колись помре, як Брежнєв і Сталін. Історія XX століття свідчить – обидві смерті, кожна у свій час, стали знаковими, бо принесли світові якщо не сталий мир, то передишку й розрядку.

Західна ставка на смерть Путіна не спрацює. Бо, як каже українська народна приказка, поки сонце зійде, роса очі виїсть. Міряти XXI століття категоріями століття XX не зовсім правильно. Хоча б через те, що нинішній російський диктатор урахував усі помилки попередників. І діє з поправкою на час, коли ізоляціонізм неможливий, "залізну завісу" легко обійде російська пропаганда в інтернеті й телеграм-каналах, а воєнні злочини не є перешкодою для торгово-економічних відносин. Зрештою, колись європейці, виховані на західній культурі, не гребували торгувати з вождями-людожерами.

Читайте також: Газпром стогне під міжнародними санкціями

Додайте сюди той беззаперечний факт, що в розпорядженні Путіна найкраща медицина світу. Аби він помер найближчим часом, його треба навмисне наблизити до смертельного ложа. Можливість замахів усередині оточення обговорювалася у відкритих джерелах ще до масштабного вторгнення. З його початком розмов довкола цієї теми побільшало. Проте цей етап війни почав розвиватися таким чином, що ближньому колу Путін потрібен живим. Адже він запорука їхнього збагачення та їхньої влади. Я б не відкидав версії про двійників: навіть якщо одного разу Путіна, подібно до Сталіна, схопить кондратій, його місце займе керована копія.

Тож щонайменше до 2030 року, формального кінця свого п`ятого президентського терміну, російський диктатор (або його двійник) дотягне. Отже, війна таким чином не завершиться. Хоча є підозра, колективний Захід поволі вирішує не дати Україні остаточно спектися в очікуванні бажаної, але не озвученої на загал події – путінського кінця.

Всередині ж України поволі формується інший порядок денний. Досі високо цінується героїзм наших воїнів. ЗСУ мають найвищий авторитет. Але що далі, то частіше завершення війни в нас пов`язують із розпадом Росії як останньої імперії. Ось не так давно на цю тему висловився Валерій Пекар: "Російське населення стрімко лівішає. Такі настрої збільшують крихкість імперії, як це було сто з гаком років тому. Це свідчить про накопичення негараздів, попри переможні звіти російської статистики, що, як відомо, ніколи не бреше. Якщо історія повторюватиметься (а стежкозалежність, path dependence в російській історії величезна), то імперія лусне внаслідок накопичення розривів".

Так, у складі Росії 21 національна республіка та понад 100 корінних народів. Сепаратистські рухи всередині Росії мають різну історію, мотивації, поширення й потенціал. Не всі народи, які прагнули вийти з СРСР у 1991 році, змогли це зробити. Деякі з них сформувалися в республіки у складі Російської Федерації, а інші взагалі не мають політичного визнання і їхнє існування заперечується російською пропагандою. Як перших кандидатів у бунтівні регіони в Україні розглядають Північний Кавказ, Татарстан, Башкортостан, Чувашію, Якутію. Наші політики, політологи та громадські діячі переконані, що саме Україна здатна активно сприяти дезінтеграції суб`єктів Російської Федерації. А в червні 2022 року у Верховній Раді створили міжфракційне депутатське об'єднання "За вільний Кавказ". На думку його очільника, нардепа Олексія Гончаренка, це допоможе пригніченим Росією народам Північного Кавказу.

Читайте також: Війна: що буде далі? Тактичний і стратегічний погляд

Політолог та військовий Михайло Басараб є одним із найактивніших адвокатів подібного розвитку подій, щиро переконаний не лише в розпаді Росії, а й у тому, що процеси вже йдуть. Ось один із нещодавніх його дописів на Facebook: "У Карачаєво-Черкесії місцевий рух опору завʼязав на блокпості бій з російськими силовиками. Хто не орієнтується в географії, то Карачаєво-Черкеська автономна республіка — це північнокавказький регіон у РФ. Поки що у РФ. Додам цікавий нюанс. Відомо про далеко не один випадок, коли кадировці убивають рашистських військових за те, що ті мали необережність десь розпатякати про свою участь у російсько-чеченських війнах. Отакі вони — строкаті відносини Московії та Північного Кавказу. Далі точно буде. Бо інакше бути не може".

Пан Басараб має в Україні чимало однодумців, так само впевнених – інакше бути не може, Росію розхитають ізсередини волелюбні народи, які починають прокидатися. Дуже часто за приклад ставиться СРСР, який стояв-стояв сімдесят років, а потім розвалився за кілька днів. Так само невтомно нагадаю: Союз розвалився, бо того хотіла Росія. Так звані союзні республіки мали свої столиці та власні, нехай повністю підзвітні Кремлю національні республіканські уряди. Тоді як РСФСР столиці не мала. Адже Москва – столиця СРСР, що мимоволі робило непомітними в тій державі саме росіян та Росію як національне державне утворення. Борис Єльцин виїхав на цьому конику.

Тому ставка прогресивно мислячих українців на розвал Росії як шлях завершення війни така сама хибна, як ставка Заходу – на смерть Путіна. До всього, Захід боїться розвалу Росії через нерозуміння, до кого перейде ядерний потенціал. І на кого можна буде впливати задля його ліквідації, як це було в Україні 1994 року.

Тож дезінтеграції імперії Заходу не треба, тут союзників не матимемо. Путін тим часом не помре. Росія не розвалиться. Непогана ставка – перенесення війни на територію Росії з перспективою окупації й примусової демілітаризації. Але на це не піде Захід, Україна ж не має ресурсу. Хай там як, лишається поле бою. Сучасна зброя, більше ППО, мотивовані й підготовані люди, консолідація – політична теж! – усередині країни. Це важливіше для розуміння перемоги, ніж руйнація Росії зсередини.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.