Прилетіла ластівочка

Мабуть, на жодній із моїх попередніх презентацій не було так багато молоді, як тут. Слухають вони чудово – уважно і вдумливо, гарно реагують на гумор. З такою доброзичливою аудиторією можна спілкуватися, не втомлюючись, годинами.

Тоненька, як свічка, дівчинка підводиться серед слухачів:

– В одному зі своїх текстів ви розповіли, як колись із друзями святкували майбутній день української незалежності. Троє натхненних юнаків серед непроглядного мороку радянської тоталітарної ночі. Що саме було найбільш неприйнятним для вас у тодішньому устрої? Що викликало ваш протест і обурення? Як ви збиралися боротися з потужною репресивною машиною комуністичної влади?

Авжеж, я пам’ятаю цей свій текст, опублікований на шпальтах "Еспресо". Про те, як ми вірили, що Україні – бути, але років через п’ятдесят, бо надто могутній іще Радянський Союз, бо надто безальтернативна комуністична партія та її всюдисущий КГБ, бо наш тодішній народ надто затурканий і заляканий пропагандою, знекровлений репресіями та Голодомором…

Читайте також: Поет і війна

І ніч ту добре пам’ятаю, і непроглядну пітьму за вікнами. Найтяжчим і найбільш неприйнятним, дівчинко, було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні. Що нам доведеться все життя тягнути на собі невиліковний первородний гріх народження в нелюдській системі, у Матриці, для якої ми від початку були винними в усьому, були злочинцями, гідними кари й нещадної експлуатації, а ще краще – страти.

Найтяжчим і найбільш неприйнятним було відчуття пастки, тотальної безвиході, того, що ми не зможемо вирватися з цього капкана до смерті. Що інші, щасливіші люди, наші ровесники, яким поталанило народитися потойбіч залізної завіси зможуть уповні реалізувати свої таланти й обдарування, понаписувавши геніальні вірші й романи, створивши всесвітньо відомі рок-гурти, і пісні, які знатиме та співатиме цілий світ, що вони зможуть стати й бути собою, а ми – ні.

Це пекельне відчуття тісноти й безвиході повторилося як моторошне дежавю торік, на початку окупації, коли я раптово опинився відрізаний від білого й вільного світу, коли вулицями мого міста безперешкодно моталися російські танкові колони, коли ми всі в один момент знову опинилися в пітьмі – бо росіяни обов’язково приносять із собою морок – і всі як один знову стали винними. У тому, що говоримо українською мовою. У тому, що цією мовою ми пишемо книжки й співаємо пісні. У тому, що ми дихаємо без їхнього дозволу. У тому, що ми взагалі насмілилися бути, ми – український народ.

Читайте також: Війна як піст

…Чудовий фільм "Щедрик" нещодавно вийшов на екрани нашої країни. Нам із дружиною пощастило його подивитися, попри часті повітряні тривоги та тривалі відключення електрики. Блискуча режисерська робота, оригінальний сценарій, неповторна гра українських і польських акторів, зокрема ж, дітей і Яни Корольової, яка виконує роль української вчительки співів. Ясно, що це не голлівудський блокбастер, що фільм, очевидно, вимушено, знятий вкрай лаконічними виражальними засобами, внаслідок чого він більше нагадує спектакль; але, може, саме ця ощадність і додає йому глибини, заворожує, примушуючи до кінця сеансу забути про чашу з попкорном. До міста Станіслава по черзі приходять радянські, потім німецькі, потім знову радянські війська. Міняються прапори з п'ятикутними зорями й фашистськими свастиками. Безвісти зникають мирні мешканці – поляки, євреї, українці. Одні з них іще з’являться згодом, повернувшись хворими та скаліченими зі сталінських або гітлерівських концтаборів; інші ж не повернуться ніколи, як розстріляний фашистами чоловік учительки або її сусіди-євреї, чиїх дітей вона самовіддано, ризикуючи життям, продовжує доглядати.

– Я вчила дітей співати, – відповідає під час допиту радянському катові вчителька. – Переважно українських народних пісень.

Кат підводиться з-за столу, потягається, зумисне розслаблено прогулюється кабінетом-катівнею, і, глумливо посміхаючись, нахиляється над учителькою:

– А что, разве есть такой народ – украинский?

Перед моїми очима проходить безліч огидних і небезпечних персонажів, для жодного з яких не була потрібною ні моя мова, ні свобода, ні Україна, ані жодна інша з вищих цінностей. Вони й досі продовжують співати той ненависний гімн, тільки трохи переробивши його слова

Читайте також: Українське хюґе

Я чую огидний сморід тютюнового перегару і його гнилих зубів.  Саме так смерділо з пащі у мого класного керівника, коли він, піднявши клас по стійці "струнко", примушував нас співати гімн Радянського Союзу, і сам голосно ревів його під акомпанемент платівки. Перед моїми очима, дівчинко, проходить безліч огидних і небезпечних персонажів, для жодного з яких не була потрібною ні моя мова, ні свобода, ні Україна, ані жодна інша з вищих цінностей. Вони й досі продовжують співати той ненависний гімн, тільки трохи переробивши його слова.

Але я теж учив співати дітей. Я складав їм гарні вірші й пісні, наполегливо повторюючи, як той хор із пінкфлойдівської "Стіни": "Вчителю, залиш цих дітей у спокої!" Я понад усе хотів, щоб вибули вільними. І ось тепер, дивлячись на вас, на свою аудиторію, я розумію, що ми все-таки перемогли. Що ці юнаки та дівчата, схожі на легких ластівочок із "Щедрика" Леонтовича самими собою свідчать: ми – є, морок кожної, хай найтривалішої й найжорстокішої зими рано чи пізно закінчується, ми – є, і цього разу ми нікому не здамося, вистоїмо.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.