Про "асвабадітєлєй" - давніх і нинішніх

23 роки тому я приїхала в це місто вчитися (так, я не львів‘янка, як думає багато моїх знайомих, а родом із маленького містечка Ходорів, що на Львівщині). Бабуся моя була категорично проти гуртожитку, тож ми стали шукати кімнату в квартирі з господинею (винаймати окремо помешкання - це було дуже дорого). Звичайно, що шукали так, аби поближче до університету Франка, тобто це мав бути центр Львова.

Ми оглянули з добрий десяток, а то й два, квартир. Старовинні під'їзди з ліпниною на стелі, надщербленою, але все ще вишуканою плиткою під ногами і потворними, по-совєтськи в темно-зелений чи темно-синій колір помальованими масляною фарбою, панелями. До помешкань вели красиві дерев'яні двері. Над ними височіли різьблені портики. Але вони теж були вкриті бридкою рудою чи коричневою фарбою (дивна совєтська естетика, аби все було кольору гівна). Навіть попри це, двері заворожували, допоки їх не відчиняла чергова моя потенційна господиня квартири.

"Асвабадітєлямі" у Львові і на Галичині називали совєтів, які прийшли сюди нібито визволяти галичан і нести їм "доброє і свєтлоє будущєє в Совєтском союзє". Галичани вважали це насправді окупацією - так само, як своє перебування в Союзі називають мешканці Литви, Латвії чи Естонії

Куди б ми з бабусею не приходили за оголошеннями - всюди нам "атвєчалі па-рускі". Не тому, що Львів був російськомовний. А тому, що в центрі Львова здебільшого жили російськомовні. Це були або "асвабадітєлі", або вже їхні нащадки. "Асвабадітєлямі" у Львові і на Галичині називали совєтів, які прийшли сюди нібито визволяти галичан і нести їм "доброє і свєтлоє будущєє в Совєтском союзє". Галичани вважали це насправді окупацією - так само, як своє перебування в Союзі називають мешканці Литви, Латвії чи Естонії. Тому у Львові всі акції на Дєвятоє мая під совєтськими вічними вогнями чи пам'ятниками солдатам совєтським були нечисленними, більше того завжди під загрозою зриву. Тому у Львові всі ці рудименти Совка прибрали якнайшвидше.

Читайте також: Час, коли "ми живемо у підручнику з історії"

Бо "асвабадітєлі" хіба "асвабаждалі" львів'ян (і поляків, і українців) від їхніх квартир у центрі Львова (і так було й в інших галицьких містах), від їхніх родинних коштовностей, які б вони могли передати нащадкам, від української мови і традицій, від близьких і рідних, від життя. Вони отримували тут все, а місцеві, натомість, отримували місця в таборах - у кращому випадку. Майже в кожній галицькій родині є історії про те, що "мого дідуся вивезли на Сибір", "мою бабусю катували і гвалтували", "я не знаю свого справжнього прізвища, бо дід був священником, переховувався від совєтів, так і не знаємо, що з ним сталося", "мій дядько помер у товарняку, коли його висилали в Казахстан", "мого брата знайшли з простреленою головою в підвалі, де була катівня НКВС".

Такі катівні на початку 90-их почали виявляти майже в кожному місті, містечку чи селі Галичини. Мій рідний Ходорів - не виняток. Я вже якось писала про те, як за Незалежності у ходорівському відділенні пошти вирішили провести ремонт, залізли у підвал і натрапили там на замуровані двері. А коли кладку розібрали, то знайшли людські останки - з тими ж простреленими потилицями, з руками, скрученими колючим дротом, з переламаними кінцівками. У Львові, до слова, крім кав'ярень і ресторанів, можна якось піти на екскурсію в Тюрму на Лонцького і послухати, як за 5 днів у 1941 році тільки у цій в'язниці совєти вбили майже 1700 людей. Це була здебільшого інтелігенція: чиїсь брати, дядьки, дідусі, сестри, дружини, доньки, незгодні чи неугодні совєтському режиму.

У Львові, до слова, крім кав'ярень і ресторанів, можна якось піти на екскурсію в Тюрму на Лонцького і послухати, як за 5 днів у 1941 році тільки у цій в'язниці совєти вбили майже 1700 людей. Це була здебільшого інтелігенція: чиїсь брати, дядьки, дідусі, сестри, дружини, доньки, незгодні чи неугодні совєтському режиму

Читайте також: "Я воюю книгами"

Цих історій багато. І всі вони як дві краплі води схожі на ті, які ми нині чуємо з Бучі, Маріуполя, Херсона, Харківщини, Донбасу. І всі ці історії спершу тишком-нишком, а, коли настала Незалежність, то вголос переповідалися в галицьких родинах. Я теж їх чула від свого дідуся, від бабусі, від їхніх братів і сестер. Ці історії діставалися з пам'яті, як синьо-жовті прапори, які раптом витягували на світ Божий десь із закутків шаф із подвійним дном. А ще вони розповідали про своє дитинство без совітів, як бабуся, будучи вчителькою української мови, не могла піти до церкви, як на її уроках могли бути "слухачі", як хтось писав доноси, як стежили за дідовою діяльністю як директора Палаца піонєров, щоб усе було "згідно-відповідно", як Партія скаже, "с Новим годом і нікакого Раждєства!". У нашій родині не було пієтету перед совєтським кінематографом, олів'є, вєлікой русской літєратурой. Як тільки настала Незалежність, бабуся повела мене до Народного дому дивитися документальну стрічку про Голодомор, який до нас привезли, очевидно, діаспоряни. Страшні кадри опухлих дітей і виморених на щіпку дорослих чоловіків та жінок. Ми тоді довго обговорювали його. Всі мої предки з Заходу країни, тож нікого з нас не торкнулося це страшне масове вбивство, влаштоване совєтською тоталітарною машиною, але Голодомор - це щось таке, що тобі болить, як своє. Бо це і є твоє, бо це з твоєю країною було, з твоїми людьми. Дитиною мене брали на всі віча. Пригадую, як Чорновіл, родом із Черкащини, з гучномовцем виступав на центральній ходорівській площі і як його приймали. Як свого, а не того, хто з Центральної України. Родинні історії, віча, прочитані, завдяки бабусі, твори Уласа Самчука, Івана Багряного, Василя Барки, які були в Союзі заборонені, - через усе це, мабуть, я така "упорота", "нацичька", "наша україночка", як мені інколи нібито жартома казали мої колеги, з якими працювала в Києві.

Всі мої предки з Заходу країни, тож нікого з нас не торкнулося це страшне масове вбивство, влаштоване совєтською тоталітарною машиною, але Голодомор - це щось таке, що тобі болить, як своє. Бо це і є твоє, бо це з твоєю країною було, з твоїми людьми

Совєтському союзу не вдалося переконати тутешній люд, що він, як Прометей, приніс їм світло. На щастя, совок був тут менше, ніж пів століття. На щастя, тут не було Російської імперії, яка століттями втовкмачувала в голови українцям, що вони малороси і мови в них ніякої нема, "развє чьто какоє-то нєпонятноє нарєчіє". Російська мова для таких, як я, які росли на оповідках своїх бабусів і дідусів, своїх прабабусів і прадідусів, - це не просто мова Росії, не просто мова з совка. Це мова тих, хто вбивав, хто відбирав майбутнє, хто відбирав у тебе твою ж країну. І продовжує це робити. І тому чути її зараз особливо боляче. Нестерпно. Значно нестерпніше, ніж як це було до 24-го лютого.

Читайте також: Цьогоріч свічка пам‘яті — особлива. Вона не дає зламатися нам, як того прагне Путін

До речі, квартиру ми тоді з бабусею знайшли. Вікно моєї зйомної кімнати виходило на проспект Шевченка - самісінький центр. Власниця - тьотя Люда. Власне, не цьоця, як кажуть на Галичині. А тьотя. Здається, вона була росіянкою за походженням. Хоч і пенсіонерка, але модно одягалася і незле виглядала. Її чоловік теж був на пенсії. Колись працював в СБУ, хоча, якщо подумати логічно, то більша частина його кар'єри припадала на той період, коли ця структура називалася по-іншому - КГБ. Попри те, що тьотя Люда і її чоловік були пенсіонерами, вони відносно непогано жили, їздили інколи відпочивати за кордон. Син їхній, за розповідями тьоті Люди, мешкав у Канаді. До нього вони теж якось їздили. Квартира в тьоті Люди була дивна, як і більшість квартир у центрі Львова. З під'їзду ти заходив на кухню, а з кухні було двоє дверей: одні вели до просторої вітальні, інші - до ванної й туалету. З вітальні можна було зайти у спальню тьоті Люди. З туалету був вхід, власне, у ту кімнату, яку винаймала я зі ще одною студенткою. Між нашою кімнатою і кімнатою тьоті Люди теж були двері, але вони, зрозуміло, були наглухо зачинені. Та при бажанні квартиру можна було обійти по колу. А все тому, що помешкання тьоті Люди до того, як вона туди заселилася, було насправді частиною більшої квартири, яка колись належала, ну, наприклад, професорові консерваторії, що розташована зовсім поруч. Що сталося з власником цих квадратних метрів - тьотя Люда не розповідала. Думаю, це питання її не турбувало. Але тепер розумію, що старовинна софа, на якій я спала і яка не була схожа за стилем на решту меблів, швидше за все дісталася тьоті Люді разом із квартирою.

Читайте також: Ми боремося за незворотність

За останній рік я не раз проходила повз те саме "моє" студентське вікно. Не знаю, що там тепер. Здебільшого у квартирах "асвабадітєлєй" у центрі Львова зараз офіси, апартаменти, хостели. Рідко де ще живуть їхні нащадки. За совка всі двері перед ними були відкриті. Вони мали квартири, машини, гроші, посади і Dolce Vita. Нині, як правило, доживають, спиваючись. Не так давно на тому самому проспекті Шевченка стала свідкою бійки: нетверезий зарослий і брудний безхатько шарпався з такою самою нетверезою обдертою жінкою. Холод страшний, а вона - лише в халаті і спальній сорочці. Я кинулася на нього кричати, мовляв, нащо б'єш жінку. Та почулася трохи безпечніше і теж, ледве ворушачи язиком, але прикрикнула "Да! Зачєм?!" Звісно, то не була моя тьотя Люда. Швидше за все, вона продала свою квартиру за непогані гроші і переїхала до сина в Канаду. Але знаєте, коли я почула ось це російське "зачєм?!" - вмить перед очима постала картина, як батьки цієї беззубої обшарпаної мешканки львівського центру, партєйні дєятєлі, приїжджають жити у Львів, і їм видають просторону з високими стелями квартиру, з якої щойно чи то на Сибір, чи то на розстріл вивезли її власників. Це "зачєм" було холодним душем.

На Львів, зокрема, чи на Галичину загалом так часто і рясно бомби не летять. На щастя. Але це не означає, що тут люди у війні, яка почалася в 2014-ому, також не втрачають своїх рідних, близьких, друзів, не втрачають своє житло, своє затишне життя

На Львів, зокрема, чи на Галичину загалом так часто і рясно бомби не летять. На щастя. Але це не означає, що тут люди у війні, яка почалася в 2014-ому, також не втрачають своїх рідних, близьких, друзів, не втрачають своє житло, своє затишне життя. Я - родом зі Львівщини. Мені - 40. Але, як і 23 роки тому, я знову винаймаю квартиру у Львові. Не в центрі. У спальному районі. Власниця - україномовна українка (це теж, до речі, цікавий момент, що за совєтських часів українцям в Україні знаходилося місце хіба на окраїнах - і не лише в квартирному питанні). Мій дім, як результат мого життя, стоїть у Бучі, обстріляний російськими снарядами, росіянами, російською мовою. Для мене все це взаємопов'язане.

Читайте також: Дерева, що стали хрестами самим собі

Правда така, що обидві частини країни в минулому травмовані одним і тим же режимом - совєтським (читай російським). Травмовані сильно, боляче. Правда така, що цей режим продовжує нас травмувати. Сильно. Боляче

Я не роблю зауважень російськомовним українцям. Не дай Бог, пережити те, що доводиться переживати їм. Тож за будь-які спроби говорити українською хвалю цих українців, а за можливості допомагаю. Не насміхаюся з їхньої російської так, як із моєї української довший час насміхалися чи то в Києві, чи то в інших зрусифікованих містах (а з відрядженнями за час роботи кореспондентом я об'їздила всю Україну). Я наче добре знаю історію України - її заходу і сходу (припиніть, благаю, говорити "Західна", "Східна"!). Я зробила масу сюжетів про забутих українських культурних діячів, про українські традиції, про українські трагічні сторінки з історії. И даже, было время, делала их на русском языке. Я була співаторкою сценаріїв до кількох документальних проєктів, аби повернути українцям втрачене і замовчуване. Документальний фільм про Квітку Цісик, чиї батьки, до слова, врятувалися від совєтів втечею зі Львова, - "Квітка. Голос в єдиному екземплярі" вийшов напередодні Революції Гідності. А серіал "10 днів Незалежності" про те, як Україна впродовж останнього століття виборювала цю Незалежність, - за пів року до повномасштабного вторгнення. Пів мого життя минуло на Заході країни, пів - у центрі. Тож я можу сказати, що трохи розумію і тих, і тамтих. Але зараз я часто чую від людей зі Сходу України, що, мовляв, людям із Заходу їхніх проблем не зрозуміти, чіпляються за якусь мову, ніби це найбільше зло.

Не знаю, чи моя розповідь хоч трохи щось прояснила. Втім, правда така, що обидві частини країни в минулому травмовані одним і тим же режимом - совєтським (читай російським). Травмовані сильно, боляче. Правда така, що цей режим продовжує нас травмувати. Сильно. Боляче. Правда така, що нам час краще пізнати одне одного, а розуміння має працювати в обидва боки!

Спеціально для Еспресо.

Про авторку. Леся Вакулюк, журналістка "Еспресо"

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.