Усе важливе тут і зараз

Я повернулась з села мого дитинства і юності. Спонтанно вирішила туди поїхати на Великдень. Спонтанно зателефонувала одній однокласниці, потім іншій. У одної мала залишитись на ніч, а інша мала зібрати однокласників, хто є в селі.

Хотілось піти на цвинтар – там лежать наші четверо однокласників. У 2021-22-23 році вони пішли з життя – Вітя, Вітя, Ігор, Саша. А до цього ми весь час, зустрічаючись, тішились, що наші всі живі…

Так, ми зустрічались періодично. І всі 38 років після закінчення нашої школи не втрачали зв’язок одне з одним. В селах це робити простіше. Завжди є хтось, у кого можна про тебе запитати – родичі, сусіди, батьки…

Зустрічались ми у серпні, бо поруч море. Ми там виросли. Море звичне і рідне. Ввечері робили собі застілля, на ранок йшли на пляж. Ви б знали, які у нас там пляжі!.. Я об’їздила всі океани (крім одного), затоки та різноманітні моря – жодний пляж не зрівняється з нашим бесарабським чорноморським узбережжям, де дрібнюсінький і білесенький пісок, де широка смуга пляжу, де можна відійти на один кілометр, а там – ні душі.

Читайте також: Прилетіла ластівочка

Я об’їздила всі океани (крім одного), затоки та різноманітні моря – жодний пляж не зрівняється з нашим бесарабським чорноморським узбережжям, де дрібнюсінький і білесенький пісок, де широка смуга пляжу, де можна відійти на один кілометр, а там – ні душі

Зустрічались в серпні й завжди не так, як всі нормальні люди. Не на ювілейні 10 чи 20 років з моменту закінчення школи. А типу на 17, 31, 33 роки. Завжди в останню хвилину вирішували, і хто міг, той і приїздив чи приходив. Але завжди нас було багатенько, якщо враховувати, що 10 клас закінчило 16 учнів.

Я страшенно любила і люблю бачитися зі своїми колишніми однокласниками. Здавалось би, випадкові ж люди, зібрані в одному місці, завдяки року свого народження. Різні долі, інтереси, досвіди, професії, місця та міста проживання. Але всі-всі, скрізь роки, рідні й чудові.

Я завжди під час таких зустрічей думаю про одне: я їх всіх пам’ятаю дітьми, і вони мене пам’ятають дитиною. Ми згадуємо кумедні й не дуже випадки, наші словечка і жарти, наші прізвиська і наших вчителів.

Читайте також: Історія про прізвище, або Кого вважати українцями

От і я доїхала з Одеси, пішли на цвинтар, постояли біля могил тих, з ким ми росли разом.

Потім пішли посидіти, бо ж найголовніше – розмови та спогади. Будете смітися, але ми навіть пляшку вина не допили. Весь день спілкувались. Я, як завжди, з’їла все сало, що було на столі.

Мої однокласники та однокласниці – трудяги та золоті люди. У нас ні в кого не було батьків з великою купою грошей, нічого не приватизовували за копійки, не крали. Робота на землі, маленькі бізнеси тут же. Тяжка і кропітка праця. Обробляли землю, будували хати, ростили дітей, хоронили батьків. Зараз у багатьох вже є онуки.

Мої однокласники та однокласниці – трудяги та золоті люди. У нас ні в кого не було батьків з великою купою грошей, нічого не приватизовували за копійки, не крали. Робота на землі, маленькі бізнеси тут же. Тяжка і кропітка праця

Люда, однокласниця, всі 9 місяців пробула в окупації в Херсоні. Дружина однокласника не змогла виїхати з Нової Каховки – не встигла. І через кілька країн добиралась сюди, в село. Ні Люда, ні Іра не пішли працювати до рашистів.

Коли ми зустрічаємось, ми все ті ж Валька, Зойка, Лариска, Серьожка, Юрик. І це не вульгарно і знецінююче — так заведено в рамках наших мовних правил.

Читайте також: Ті, що йдуть на смерть. Я не знаю, що вони відчувають

Я поверталась з бесарабською ковбасою, бринзою, салом, домашніми яйцями, самогоном з винограду і кутуль (кутулі – так у нас називається те, що у вас називається айвою) і кількома пакетами солі з Соледару. Однокласник свого часу закупив для свого магазину і тепер мені подарував. Бо це точно найсмачніша сіль у світі, яку теж у нас відібрала сволота.

Ми обіймались і ховали сльози, і не ховали сльози. І обіцяли бачитись. Бо життя пролітає. Бо все важливе тут і зараз.

Я поверталась, огорнута якоюсь безумовною любов’ю і ніжністю. Це все таке чутливе – до судом серця.

І я знаю, що на великій Землі є малесеньке місце, де завжди залишається частина моєї душі, де завжди тобі раді без причин, просто так, де ніхто тобі нічим не докорятиме, не ставитиме питань, а нагодує і спитає: хочеш водички, чаю чи кави?

Джерело

Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.