Ті, що йдуть на смерть. Я не знаю, що вони відчувають

Мені страшенно болить історія Віталія Скакуна. Він був сапером інженерно-саперного відділення окремого батальйону окремої 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.

Віталій Скакун загинув 24 лютого. Коли підривав Генічеський автомобільний міст, щоб зупинити просування танкової колони російських військ. Одне із найважчих місць у ході оборони України був Кримський перешийок.

Віталій замінував важливий стратегічний об’єкт, але вчасно відійти звідти не встиг. Зміг лише вийти на зв’язок і встиг повідомити про те, що підриває міст. Одразу ж пролунав вибух.

Віталій Скакун загинув в перший день війни. Йому було 25 років.

Розумієте, людина практично свідомо йшла на смерть! Військовий, давав присягу, виконав її сповна.

У нього не було зарплати ні в 100 тисяч, ні в 65 тисяч. Може, десятка у нього була в той час. Війни ж не мало бути. То західні розвідки блефували й нам розвалювали економіку. Тому ми похєрили роботу військових заводів і перевели їх на 2-х денний робочий тиждень. Тому ми похєрили випуск "Нептунів" і "Гарпунів".

Читайте також: Я не знаю як об’єднати ці дві країни...

У Віталія Скакуна не було зарплати ні в 100 тисяч, ні в 65 тисяч. Може, десятка у нього була в той час. Війни ж не мало бути. То західні розвідки блефували й нам розвалювали економіку. Тому ми похєрили роботу військових заводів і перевели їх на 2-х денний робочий тиждень. Тому ми похєрили випуск "Нептунів" і "Гарпунів"

Зараз ми вбиваємось, сперечаючись, що робити з доплатами військовими. Ті, хто переймається за економіку країни, праві, звісно. З економікою приблизно те ж саме, що було з підготовкою до війни.

Докоряють, що 65 тисяч державним службовцям – то дуже мало. Бо не дбаємо про еліту. Бо закони такі, що на держслужбі ти точно їх порушуєш, а потім тобі й на адвоката не вистачить. Бо економії не вистачить навіть на 1 день війни. Бо тоді держчиновники все кинуть до бісової матері й звалять з цієї вашої державної служби.

Багато розумних і справедливих аргументів. Калькуляція. Розрахунки. Все чітко, вагомо. Вірю.

Читайте також: Війна не закінчилася. Ми є завдяки людям зі зброєю

І тоді я починаю думати. 65 тисяч гривень для воюючої країни це, наче, не так вже і мало. Звісно, за таку зарплату тяжко обслуговувати хату на 650 квадратних метрів і заправляти Мерседес-Бенц.

Але мені пишуть, що за таку суму тяжко бути чесним. Якщо держава не платить, то завжди знаходиться той, хто платить замість держави й дає завдання замість держави.

Тобто, чиновників можна прив’язати до виконання своїх службових обов’язків лише захмарними зарплатами та преміями? Навіть тоді, коли країна, якій ти теж давав присягу держслужбовця, стікає кров'ю, воюючи?

Мені пишуть, що за таку суму тяжко бути чесним. Якщо держава не платить, то завжди знаходиться той, хто платить замість держави й дає завдання замість держави. Тобто, чиновників можна прив’язати до виконання своїх службових обов’язків лише захмарними зарплатами та преміями? Навіть тоді, коли країна, якій ти теж давав присягу держслужбовця, стікає кров'ю, воюючи?

Читайте також: Ісус — це чесність. Перш за все

Ну так, то тисячі мало кому відомих скакунів мають гинути безплатно. Бо ж обов’язок, Конституція і треба рятувати Україну.

І вони рятують. Сотні тисяч нікому невідомих людей. Бо коли ми відправляли в перші 2 місяці вантажі на Харків, наприклад, то водії Нової пошти їхали не тому, що їм платили несусвітні зарплати, а тому, що мусили, тому що знали – ніхто, крім них.

І коли наші потяги пролітали, прорізуючи ночі, і рятували наших людей, то не за зарплату робили то наші залізничники.

Ви знали, наприклад, що лише за місяць війни загинули 54 співробітники Укрзалізниці? У них не було 65 тисяч зарплати.

Так-так, відповідальність же інша, не те що в чиновників. У чиновників же – масштаби! А тут – маленькі люди, міняють постільну білизну, будять на вашій станції. Так-так, по 100 людей втискали туди, де завше їхало 18. Але то ж не довго було, правда? Що зараз згадувати?

Розриває мене це все. Правда. Щось не те у нас відбувається. Не те.

Джерело

Про авторку. Зоя Казанжи, журналістка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.