Зброя, якої ми ніколи не складемо

Дівчата зі сльозами на очах. Юні вдови, які пошепки розмовляють зі свіжими могилами. Липи цвітуть буйно, гарний урожай черешень і полуниць, тільки б жити й радіти – а хлопців наших везуть і везуть туди, звідки ще ніхто не повертався.

Також невтішні новини. Саме тільки знищення Каховської ГЕС чого варте. Або люди, які загинули у столиці перед замкненими дверима бомбосховища. Також сирени повітряної тривоги. Також вибухи. Також численні воєнні обмеження воєнного часу, які стали настільки звичними, що їх уже ніхто не помічає – і майже ніхто не порушує, як ту ж таки комендантську годину, скажімо.

Знайомі скаржаться на заїдання. Я теж. Ніколи в житті не мав таких проблем, вони почалися водночас із війною. Кожна повітряна тривога, кожен вибух, кожна трагічна новина спонукають узяти щось із холодильника і їсти, щоби потамувати тривогу, біль, горе втрати.

А ще безсоння. Коли щоночі летять хмари дронів або ракет на Київ та інші українські міста, тоді вже не до сну. Коли дедалі більше розмов про загрозу ядерного удару. Коли невідомо, чи настане завтра.

Читайте також: Поет і війна

Якось із цим треба боротися. Мусимо відновити дисципліну. Треба взяти себе в руки. Ось такими, скажімо, давніми й випробуваними методами долати розосередженість і втрату охоти до життя та боротьби.

1. Ходімо на пробіжку. Краще, коли до лісу або парку. Червоне, як мак, сонце встає, несучи добру новину. Завтра – настало! Воно пахне живицею. Ти біжиш, як колись, в армії, і з кожним кроком відновлюєш міцність та затятість. Нас так просто не візьмеш. Ми скинемо надмірну вагу. Ми припинимо нервове заїдання.

2. Слухаймо класику. Щосуботи після прибирання в домі настає година священного відпочинку. Я слухаю Баха. Або Бетговена. Часом – Моцарта. Ще – Гайдна. Багато кого я слухаю протягом цієї години, яка виводить із простору буденності й загрози у трансцендентний світ. Під час слухання класики не треба дивитися на монітор. Гортати нескінченну стрічку фейсбуку або інстаграму. Коли ти слухаєш класику, ти повинен слухати лише її. А очі краще взагалі приплющити. Так швидше визволишся від мальовидел, які на кожному кроці порозставляла Матриця. Так швидше прокинешся від кошмару війни.

3. Весілля ніхто не скасовував. Нещодавно нас із дружиною запросили на весілля. Там панував настільки веселий і безтурботний настрій створення нової сім'ї, що ми на кілька годин забули про війну. Її не було у цьому приязному світі! Саме таким він і повинен бути, світ, створений Богом, а не людьми, – у ньому панує мир. У ньому панує любов. Навіть наступного дня, коли ми прокинулися, на серці було легко. Ми були на святі! Життя все-таки триває. Підіть і привітайте молодих. Подаруйте їм білосніжні квіти. Многая літа! Нам своє робити.

Читайте також: Читати Місяць

4. Напишіть листа. Майже в кожного з нас позалишалися знайомі у країні, яка розпочала збройну агресію проти нашої Батьківщини. Напишіть їм листа. Поясніть, розкажіть, як це болить, коли гинуть діти та руйнуються будинки, руйнується все дотеперішнє життя. Можете побажати їм покаятися. Хоча я думаю, що там усі невиліковні й ця терапія нічим їм не зарадить. Але вона зарадить вам – виливши душу, ви станете легшими й чистішими. Напишіть їм, що ми не здамося. Напишіть так, як колись чудовий французький філософ Альбер Камю написав у листі колишньому німецькому другові: "Протягом п’яти років ми не могли насолоджуватися щебетом пташок серед вечірньої прохолоди. Силоміць нас було втягнуто у відчай. Нас було відторгнено від світу, тому що кожен його момент поставав перед нами цілим сонмом смертоносних образів. Уже п’ять років на землі не буває ранків без передсмертних хрипів, вечорів без тюремних катівень, полуднів без жорстоких розправ. Так, нам довелося піти за вами. Але наш важкий подвиг полягав у тому, щоб, ідучи за вами дорогою війни, не забути про щастя. І серед хаосу й насильства ми намагалися зберегти у серці пам’ять про мрійливе море, знайомий пагорб, усмішку дорогого обличчя. Щобільше, це була наша найкраща зброя, зброя, яку ми ніколи не складемо. Бо в той день, коли ми її втратимо, ми станемо такими ж мертвими, як і ви. Просто тепер ми знаємо: щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові".

Читайте також: Українське хюґе

5. Згадаймо про мрійливе море. Аякже, і про усміхнений готель із левом, і про привітну господиню, і про холодне запашне вино. Вони розбомбили той готель. Будемо пам’ятати про те, яким красивим і високим він стане після перемоги. Як радісно верещатимуть дітлахи, осідлавши задерикуватого дракона! Як ніжно цілуватиме твої ноги, кохана, велетенський блакитно-зелений звір незабутнього навіки нашого моря.

6. Помоліться. Він не залишить вашої молитви без відповіді.

Такі наші справи. Посидьте хвилинку в тиші, поміркуйте. Ми повинні витримати всі випробування й злигодні. Ми повинні перемогти – і їх, і себе.

Спеціально для Еспресо

Про автора.  Костянтин Москалець, письменник

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.