Як Бандера мав би приймати парад переможців у Москві. Сьогодні день народження письменника Василя Кожелянка

Щоправда не в компанії з невидимим, майже містичним КДБ, а в супроводі дійових осіб, сама згадка котрих порівняно нещодавно дуже дорого б обійшлася й тому, хто писав бодай щось приблизне, й тим, хто це потім поширював і читав

Як часто буває так, що не дооцінений або геть не оцінений митець починає заново "жити" з приходом справжньої слави залишених ним сильних творів! Подібне трапилося з сучасним українським автором Василем Дмитровичем Кожелянком, 51 рік життя якого не приніс йому ані статків, ані гучної слави, одначе ознаменувався виходом двох з половиною десятків книжок, кожну з яких можна без перебільшення вважати неабияким явищем в нашій літературі. Народжений 1 січня 1957-го, він писав "альтернативну історію", де минуле химерно перепліталося з теперішнім та майбутнім, натякаючи на те як мало би бути те чи інше й не так підказуючи шановному читачеві, як навчаючи його творчо мислити і творчо чинити за вкрай скрутних обставин. Суцільну безвихідь на сторінках своїх романів та оповідань він обертав на зручну нагоду, а гнітючий морок поразок - на сонцесяйні миті перемог.

Фрагмент обкладинки видання ВСЛ (artukraine.com.ua)

Саме так можна змалювати враження від поданого в дещо провокативній манері геополітичного бойовика з елементами гумору, любовної лірики, публіцистики, репортажу, літературної критики й епістолярного жанру під назвою "Дефіляда в Москві". Написана протягом 1995-1997 "Дефіляда" присвячена жорстко табуйованій у ті часи й відкинутій на периферію суспільно-політичних дискусій тематиці конфлікту з Росією. Так, "гарячої" війни.

Мова про бойові дії відновленої влітку 1941 року Української держави зі сталінським бовваном на глиняних ногах у вигляді СРСР.

Ця сповнена обізнаності з повсякденністю сусідніх з Україною народів за часів Другої світової і т.д., а також блискучого володіння (чи то пак, в такому фантастичному творі, жонглювання, оскільки багато що авторові довелося винаходити самотужки) військовою термінологією "Енеїда" ХХ століття, для якої Кожелянко вигадав цілий світ, цілу цивілізацію українців - переможців Росії, присвячена подіями одного тижня зі звитяжної біографії хорунжого Дмитра Левицького (за підробленим швейцарським паспортом Дітера фон Левітскі) - командира розвідроти Українського війська, сина чернівецького психіатра Теофіла Левицького. Відтинок з 1 по 7 листопада 1941 року, коли завдяки сприянню 1,3 млн українських бійців Вермахт вщент розгромив частини Червоної армії, ніби навмисно протиставлено засадничій у пропаганді комуністів та прибічників "руського міра" даті 7 листопада 1943 року, дня повернення Києва під контроль Кремля.

У Кожелянка ж все зображено з принципово іншими наголосами. "8 жовтня першою з союзницьких частин у Москву увійшла 4-а Запорізько-Гайдамацька дивізія Українського війська. Москву було взято». Тож на початку листопада червоні "аґонізують за Уралом", мумію Леніна поховано десь під Санкт-Петербургом ("Адольф боявся непохованих трупів"), а Сталіна українськими "спецняками" під орудою, власне, пана Левицького викрадено з потаємної, оточеної сімома кільцями оборони схованки в Челябінську й доправлено літаком до Лефортово.

Оригінальним є й облаштування державного ладу:

Степан Бандера - президент;

"…ОУН об'єдналась";

уряд Ярослава Стецька "відразу перебрався зі Львова до Києва і заборонив німцям пхатись до українських цивільних справ";

"Андрій Мельник очолив Центральну Раду - український парламент";

Роман Шухевич - начальник генштабу УВ;

Тарас Боровець та Євген Побігущий - "командувачі 1-ї та 2-ї ударних армій" в званні  генерал-хорунжих;

генерал-сотник Микола Лебедин (вочевидь, з натяком на цілком реального шефа СБ ОУН Миколу Лебедя)  - командувач військ спеціяльного призначення;

Олег Ольжич-Кандиба - "головний редактор найвпливовішої газети "Гул України".

Армія Вільної України беззаперечно панує у небі та водах Східної Європи.

"…Гордістю українських військовиків стали перші українські літаки військового авіазаводу конструкторського бюра геніяльного Антоненка. Це бомбовіз і транспортник "Ант", винищувач "Гонта" та штурмовик "Перун".

Флот український після взяття союзниками Севастополя укомплектувався кораблями колишнього ВМФ СРСР, але основну ударну силу ВМС України становили 25 бойових кораблів різних класів, подарованих Україні Італією».

Будь-які непорозуміння з єврейським населенням повністю відсутні, позаяк юдеї "висловили лояльність до України і навіть послали один полк добровольців на Східній фронт у складі Українського війська. До речі, добре воюють. Дмитро мав нагоду в цьому переконатись, коли єврейський полк прорвав більшовицьке кільце, в яке потрапив румунський піхотний корпус під Маріуполем".

Що ж до союзників, то складнощі стосунків з ними наведено у формі діалогів в купе потягу "Київ - Москва", що ним Левицький спільно румунським майором Васіле Маріцану, угорським капітаном від кавалерії Іштваном Берталаном й оберштурмбанфюрером СС Адольфом Пельке разом прямують на парад до столиці Росії. У цих бесідах (розділ "Союзнички") є все - і віковічні суперечки за суміжні землі, і особливості етнопсихології співрозмовників, і архетипи їхніх народних героїв.

Вирізняється динамікою й стан справ на обширах від Дону до Амуру. Після взяття Москви силоміць накинута на поневолені народи радянська територіальна "ковдра" розповзлася на окремі самодостатні утворення:

Грузію - на чолі якої став "колишній міністр НКВД СССР генерал Лаврентій Берія" та "голова революційного трибуналу Януарій Вишинкідзе" (Вишинський);

Вірменію - в руках генерала Вагряняна;

Азербайджан - разом з полковником Мамедовим;

суверенні республіки Північного Кавказу, де "дуже помітні проукраїнські настрої";

Уральську конфедерацію,

Сибірське ханство,

Туву,

Далекосхідну Республіку.

Естонію, Карелію й Комі автор "віддає" Фінляндії.

Кубань повертається до складу Великої України.

В київській орбіті перебувають Білорусь і Литва. Як наслідок, втілюється безпекова концепція "Трьох морів".

Дізнаємося ми й що коїться в ставках Гітлера (розділ "Політична мапа Євразії у листопаді 1941-го") та Сталіна (розділ "Щурівство"). Зокрема, Алоїзовичу не дає спокою дилема "Україна - ворог чи союзник?", а Віссаріонович після вимушеної евакуації йде звичним шляхом усунення найближчого оточення. За його наказом Судоплатов превентивно страчує Микиту Хрущова, звинуваченого в роботі на українську розвідку під агентурним псевдо "Кукурудзник", а за головами Берії - до Тбілісі, Молотова - до Берліну, Ворошилова - до Владивостоку ("японці пообіцяли створити Російську Далекосхідну республіку"), Буденного - до Ставропілля ("формує Першу Кінну армію, яка буде діяти в складі Руской освободітєльной армії на більшовицькому фронті, як пише він у своїй листівці "Проти комуно-сталінської кліки, за ідеали свободи російського народу") відряджено кращих диверсантів.

Перебіг московського параду, як і слід було очікувати, сповнений зрозумілої знаковості. Другим за Гітлером йде Бандера. Впевнено крокують під №2 українські бойові з’єднання.

"А другі - українці! Бо хоч би яким був самовпевненим і націоналістичним фірер Адольф, а розумів, що без мільйонного Українського війська, чиї полки першими ввірвалися в Москву, ще невідомо, чим би закінчилась виправа на Схід".

Але на цьому історія не такої вже й фантасмагоричної Української держави не закінчується. Читачам стає зрозумілим, що напередодні 7 листопада на дачі у Кунцево обидва кривавих тирани укладають таємний антиукраїнський пакт. Й реакція на нього не забарилася. У фінальній частині Бандера одягнутий в пошитий за типовим європейським зразком однострій, а не в шаровари й малиновий жупан з кривою шаблею, як його умовляв міністр рейхспропаганди. Ще й улюбленого вояками Британської корону кольору. "Проклятий інґлез", - зашипів Ґеббельс".

Тобто воюватимуть. Цього разу проти нацистів. З новими союзниками.

"Чотири тризуби на погони отримав Роман Шухевич, але пізніше, і вже за зовсім іншу війну. За україно-німецьку!".

До речі, окремої лінією подано спричинену складними історичними обставинами еволюцію поглядів Дмитра в розрізі питання військово-політичних взаємин України з Німеччиною. З огляду на ризик, обговорює він цей зовнішньополітичний вектор то з самим собою, то зі своєю коханою Євгенією Мангер ("Митре, а твій Гітлер - му*ак!").

Зрештою, після перемоги на всіх можливих та неможливих фронтах, залишене росіянам Московське царство Бориса II переходить у повну залежність від України. Тамтешні порядки зафіксовані у "ноті" міністра закордонних справ України Удовиченкова на адресу міністру закордонних справ Московії Примайкова (вих. № 229/AS 24.08.1997 р.) й вперто нагадують стан наших справ за Кучми-Януковича в шовіністичній "великоросійській" аперцепції. Роман же ж на додачу гумористичний. Чого ж тоді не можна? Йдеться про

"обмежений контингент Українського війська в Росії" (ОКУВР);

"Єдину помісну Руську православну церкву (Київський патріархат)", всередині якої є бажаючі утворити "РАПЦ (Російську автокефальну православну церкву) з канонічним підпорядкуванням Вселенському (Константинопольському) патріархові";

"рязано-вологодський діалект" української мови, що набув поширення замість "руского язика";

на держустановах вивішено "царські триколори (біло-жовто-чорні) та дружні синьо-жовті стяги";

в якості гербів використовуються "царські орли" й "державні тризуби".

А що далі? 2041 рік - успішна експедиція на Марс, під час якої росіяни допомагають українцям, а не навпаки.

Отже, візія письменника наступна: Україна неодмінно відбудеться, навіть якщо доведеться протистояти, здавалося б, набагато сильнішому супротивнику.

Повну й остаточну перемогу над імперською Росією і, у підсумку, припинення існування останньої в згаданому форматі Кожелянко подає як першу й необхідну передумову всебічного розвитку та розквіту України. Перемогу досягнуту завдяки національної ідеології (байдуже, лівої чи правої з кабінетної точки зору, а найкраще щоб і лівої, і правої, згуртованої навколо беззаперечних цінностей відродження Держави; скажімо, Бандеру він подає "лівим", а Мельника "правим"), завдяки становленню потужних з точки зору укомплектування та боєздатності власних Збройних Сил. Причому подає натхненно, дотепно, барвисто, сміливо і, водночас, легко та цікаво.

У тому був його талант майстра красного письменства. І в тому полягає важливість Кожелянкових романів під час нових суворих випробувань, коли нам тепер доводиться "наживо" протистояти Кремлю у боротьбі за Донбас та Крим.

З прицілом на століття

Пан Василь на творчому вечорі з нагоди свого 50-річчя. Чернівецька муніципальна бібліотека ім. Анатолія Добрянського (dobrabiblioteka.cv.ua)

Серце буковинського літературного Ван Гога з обласної газети "Час" зупинилося влітку 2008-го.

Must read багатющої спадщини Кожелянка на рівних з "Дефілядою" також складають романи "Конотоп", "Людинець пана Бога", "Тероріум". Там є з чому дивуватися, є чим захоплюватися.

Відряджений на визначальну битву козаків з царською раттю спецкореспондент Автовізій Самійленко не просто готує кілька паралельних редакційних матеріалів для цілковито різних, навіть прямо протилежних видань. Ні, він ще чудово демонструє особливості журналістської кухні й тонкощі мислення здібного репортера.

"Людинець" натомість колоритно змальовує сутність укрсучполітикуму, з притаманною йому понині ледь відчутною межею між цинічним та романтичним, довільним та неминучим, зумовленим дійсністю та замовним. І за участі того ж таки Автовізія.

"Тероріум", своєю чергою, є нічим іншим як інкрустованою художнім словом пересторогою від спокуси застосування терору як методу боротьби за владу, чим би шляхетним і патетичним він не прикривався.

Хоча, хтось, можливо, виділіть інші з написаних ним речей.

Фактично, кожен великий твір Кожелянка, включно з краєзнавчо-детективним, чернівецьким "з ніг до голови", вишукано-аристократичним "Срібним павуком", спонукає до серйозних філософських та психологічних роздумів. До переосмислення й переоцінки вже відомого, до перевірки на предмет готовності прийняти нові виклики.

Для нього не існувало заборонених тем. На сторінках опублікованих ним новел, п’єс та романів письменник досліджував найрізноманітніші комбінації особистого та громадського (а переважно й особистого, й громадського одночасно) побуту українців. Аби потім нам, його уважним читачам, не було настільки болісно.