Марш сновид, або Прозріння на краю прірви

Певні речі вартують слів, яких вартують, — простих, жорстких і безкомпромісних. Все решта – лушпиння…

Міністр оборони Великої Британії Грант Шаппс у інтерв’ю The Sunday Times побавився метаформами, заявивши, що світ лунатично крокує в автократичну епоху, і в таких умовах Захід "не може дозволити собі" програти війну в Україні.

Я думаю, що глобальний поступ до автократії організований, далебі, не сновидами, а персонажами, не наділеними сантиментами чи зайвими ілюзіями.

Вони не шукають у ньому справедливості в загально визнаному сенсі, дотримуючись, середньовічних (а через те й не осягнених поколінням, що виросло без світових масакр) уявлень про право сили та сильного.

Читайте також: Диво Різдва серед ілюзії безпеки

Для них демократія, з її безконечними дебатами та процедурами ухвалення рішень – наївні й нерозумні дурощі, розраховані на простаків.

Чого не забереш у диктаторів – то це терпіння, вміння вичекати слабкий момент, коли "балакуни" і "мрійники" загрузнуть у власних проблемах, почнуть улещувати, до прикладу, майбутнього виборця, щоб подбати про власне політичне майбутнє. І тоді автократія завдає удару…

Тому думки про марш "сновид" до автократії в устах Шаппса можна адресувати не стільки уявним путіним, аятоллам, цзиньпінам чи кімам, а їхнім колективним утіленням, людям, які обрали собі таку владу і вважають її чимось сакральним, непогрішним і вічним. У цьому контексті актуальними видаються думки Віталія Портникова про "двійників", що правлять Росією.

Читайте також: У вирві війни

Скільки б їх не було, — цих реінкарнацій пітерського гопника, — маємо визнати, що ім’я їм легіон, і що, на відміну, до прикладу, від Ніколае Чаушеску, якась партія в Росії (навіть "єдінороси") не може бути аналогом його компартії. Ім’я цього легіону – російський народ.

Мене втішило прозріння ще одного європейського політика, очільника дипломатії Старого світу Жозепа Борреля, який нарешті дозволив собі небачену досі "неполіткоректність": "Росія ніколи не була здатна стати нацією. Вона завжди була імперією з царем, з Радами, а тепер з Путіним. Це константа Росії, її політична ідентичність і, як наслідок, – загроза для її сусідів, і особливо для нас".

Краще пізно, ніж ніколи, але підозрюю, що рафінованого демократа та ліберала Борреля підштовхнули до такого висновку невтішні новини від однієї з континентальних розвідслужб, опубліковані в Bild. У них йдеться про те, що Путін може напасти на Європу вже наступної зими, скориставшись тимчасовим безвладдям у США після виборів президента.

Найгірше, що може очікувати Європу, — судячи з риторики чинних лідерів ЄС, — це Трамп на посаді очільника Штатів. Попри довголітню риторику щодо створення якоїсь ефемерної європейської армії, попри алярмові спроби відродити ВПК в окремих країнах-членах Унії, Європа розуміє, що міць НАТО, на яку вона могла б розраховувати, базується лише на настроях у Вашингтоні. Згаданий вже звіт розвідників містить дуже розмиту фразу про те, що, мовляв, невідомо, що станеться, коли до Білого дому знову вселиться республіканець…

Читайте також: Байден у 2023-му зробив стратегічну помилку, а Китай та Індія заробляли на війні

Натомість "сновиди" з табору автократів демонструють заздрості гідну самодостатність. Та ж Росія дає собі раду, публічно і майже відверто оминаючи "вбивчі" санкції, зокрема – з експорту вуглеводнів. У її ракетах можна знайти компоненти, які дивним чином потрапляють до Московії із західних країн. Не кажу вже про "шахеди", які щоночі тероризують українські міста. А що вже казати про могутній Пекін чи вбогу кімівську Північну Корею?

Вісь зла, про яку не втомлюються говорити у демократичному таборі, — Росія, Китай, Іран та Північна Корея, — насправді не бажає багатополюсного світу. Це – банальна пропагандистська риторика, призначена для наївних вух та недалекоглядних  персонажів, які вдають зі себе політиків.

Головна мета автократій – створення передумов для незворотних перетворень у стані вільних країн. На це спрямована не тільки масована пропаганда, а й шалені кошти на підтримку різнофлангових "ультра", саме для цього в альянсах демократичних країн раптом проростають орбани, фіцо чи вілдерси.

Третя світова війна, що триває фактично з 2007 року (Путін, до слова, нічого не загортав у папірці у своїй Мюнхенській промові), наразі палає в Україні. Її локальні прояви в Ізраїлі чи Сирії лише відвертають увагу від того, що зараз відбувається в Бєлграді та інших жаристих точках планети.

І ще велике питання, чи не помилявся американець Джейсон Бреннан, який у своїй книзі "Проти демократії" дійшов сумного висновку: "Як інструментально раціональним для більшості людей є перебування в політичній необізнаності, так для більшості з них інструментально раціональним є й потурання власній упередженості". І чи не досягнемо ми одного непрекрасного дня точки, в якій знервований обиватель, потураючи власній упередженості, дійде висновку, що для нього ліпше – сильна рука, аніж ефемерна свобода?

Про автора. Ігор Гулик – журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.