Безсилий за власним вибором. Чому тільки парламент може врятувати країну

Усі розуміють, що треба щось робити, однак влада реагує на проблему механічно. Наприклад, нещодавно анонсувала реформи центру уряду і переформатування міністерств. Але ці ідеї, вірогідно, лише поглиблять проблему, бо ще більше сконцентрують державну владу в руках кількох людей. Якісного кадрового перезавантаження не відбудеться. У цьому випадку таким центром концентрації повноважень буде прем’єр, керований все тим же Офісом президента. 

Виникнення цієї проблеми можна було б списати на амбітність президента (який може відправити урядовців у турне фронтовими регіонами, хоча не має на це повноважень), його компаньйона — голови ОПУ, а також дуальністю чинної Конституції, на яку вони обоє в підсумку взагалі не зважають. Але треба визнати ще одне: настільки масштабна концентрація влади стала можливою і через слабкість парламенту та уникнення парламентарями відповідальності. 

Подібний стан речей можна було б спробувати виправдати суспільним запитом на умовну “сильну руку” під час війни, але його немає. Якраз навпаки – більшість українців готові дати депутатам навіть більше політичного впливу. Громадяни чітко розуміють, що цей парламент має бути сильним.

Нещодавно опубліковане соціологічне дослідження демонструє, що переважна більшість українців (74%) вважає, що в Україні має бути впливовий парламент, який щонайменше повинен давати згоду на призначення президентом уряду і мати можливість його звільняти (таких 27%, а решта 47% бачать ще сильнішу роль у парламенту). 

Отже, запит на сильний парламент є. Та чи можна його втілити? І що для цього потрібно? Тим більше на тлі розгорнутої в суспільстві й середовищі інтелектуалів дискусії, що нам робити з війною: брати перепочинок, щоб перезавантажити владу, яка не може впоратися із внутрішніми викликами, або воювати далі, не даючи перевантажитися Путіну, який точно скористається перепочинком? І тут позиція парламенту може стати ключовою в тому, щоб підштовхнути президента повернутися в рамки Конституції та перевантажити уряд професіоналами, а не наближеними до Офісу президента людьми.   

Читайте також: Влада без стратегії для держави

Що має робити сильний парламент?

Парламентарі втратили дуже багато часу й можливостей, який міг би піти на здобуття власної суб’єктності та прямого впливу на стан справ в державі. Але війна і неможливість провести виборів дають їм другий шанс. І в інтересах кожного українця, щоб депутати цим шансом скористалися. 

Перемога у війні неможлива без сильного тилу. Це означає фінансову, економічну та загальносуспільну стабільність у державі. І саме зараз парламентарі мають не просто можливість, а обов’язок взяти на себе відповідальність та скористатися тими механізмами, які їм дає Конституція, щоб навести лад в управлінні державою. 

По-перше, йдеться про організаційну функцію парламенту. І тут найважливішим є формування уряду. За Конституцією, Верховна Рада за поданням президента призначає прем’єр-міністра України, міністрів оборони та закордонних справ України. За поданням прем’єр-міністра депутати затверджують інших членів Кабінету Міністрів України. На жаль, нині законодавці цю функцію розглядають лише як виконання волі Президента 

Можна багато говорити про те, чому так сталося. І тому, що депутати монобільшості отримали свої мандати завдяки іміджу президента. І тому, що частина з нардепів начебто отримують різноманітні матеріальні заохочення. І тому, що самі парламентарі подекуди мають відверто низьку кваліфікацію (негативний відбір "з вулиці – в партію" чітко продемонстрував, чому не треба так робити). Але пʼять років у стінах Верховної Ради вже дали їм потрібний досвід для того, щоб нарешті взяти на себе відповідальність. Зокрема і щодо того, хто отримує виконавчу владу в країні. 

Другий блок повноважень парламенту стосується законопроєктної роботи. Тут нардепи можуть впливати на ситуацію в державі, ухвалюючи закони на виконання програми уряду (а її, до речі, не існує). Для того, щоб впливати на ситуацію в державі, народні обранці можуть покращувати ініціативи, які виходять з Кабміну та Офісу президента. Так само вони можуть (і повинні) відхиляти шкідливі ідеї уряду (чи Банкової). Адже народні депутати представляють інтереси громадян, які за них голосували, а не Президента чи глави його офісу. 

Читайте також: Конституція — це гамівна сорочка для влади

Третя важлива і, по суті, повсякденна функція парламенту – контролювати роботу уряду. Що це означає? Перш за все, парламентарі контролюють, як Кабмін виконує закони й витрачає кошти платників податків. Тут працюють механізми ухвалення державного бюджету, контроль за його виконанням, виклики міністрів та година запитань до уряду. Ця функція зараз є критично важливою для України, оскільки люди втрачають довіру до влади та часто не розуміють її рішень.

Наприклад, парламент міг би відреагувати на  блокування мінфіном трансфертів між громадами. Наприклад, Київ може перерахувати Білопіллю в Сумську область гроші на фортифікації, закон це дозволяє. Але Мінфін – не погоджує.  

Чому все описане таке важливе? Бо в будь-якій війні (і наша – не виняток) воюють не лише армії, а й державні машини. Хаотичне управління, відсутність стратегічного бачення, відсутність рівноправного діалогу із суспільством і разом з тим – концентрація влади й важелів впливу на всі сфери життя в Офісі Президента нашу державну машину аж ніяк не посилюють.

Чи не найбільш яскрава ілюстрація тут – злет і падіння Олександра Кубракова. Спочатку під нього проєктують окреме міністерство, обʼєднуючи мінінфраструктури з міністерством розвитку громад та територій. А згодом він втрачає довіру Президента, а відтак і посаду. Водночас це звільнення – приклад того, як високопосадовець може провалити виконання своїх прямих обов’язків – регіональну політику й налагодження комунікації з ОМС – і не нести за це жодної відповідальності. Про шкоду й небезпеку “ігор” зі створення й ліквідації нових міністерств годі й говорити. 

Вочевидь неможливо розв'язати ці проблеми одним махом, але завжди потрібно знайти  точку докладання зусиль, з якої можна почати розмотувати великий клубок негараздів. Такою точкою може стати у тому числі й  робота народних депутатів у комітетах, зокрема щодо контролю за діяльністю уряду. 

Що можна зробити вже зараз? 

Неочевидний, але критично важливий фактор, без якого сильний парламент просто неможливий – це якісна робота в комітетах Верховної Ради. Адже публічні (а зараз – не дуже) засідання ВР – тільки вершина айсберга.  Саме комітети  забезпечують ефективну парламентську роботу під час обговорень, надання інформації, прийняття рішень і сприяють злагодженому колективному функціонуванню парламенту. Саме комітети також виконують функцію контролю над підлеглими міністерствами, дотримуючись принципу балансу гілок влади. 

Перша проблема – відсутність чіткого алгоритму взаємодії між комітетами та міністерствами. Прикладом є ситуації, коли одне міністерство підзвітне відразу двом комітетам. Або навпаки – коли комітет "веде" декілька міністерств, розпорошуючи парламентський контроль. Наприклад, комітет з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів відповідає відразу за два міністерства – соціальної політики та ветеранів. Міністерство закордонних справ підзвітне аж двом комітетам – із  зовнішньої політики та євроінтеграції. Є і випадки повної непідзвітності – міністерство з питань стратегічних галузей промисловості не контролюється жодним комітетом.

Читайте також: Дивно чути про якусь політику чи стратегію за абсолютної відсутності таких

Якщо глянути на досвід наших партнерів, то в Литві, яка також має однопалатний парламент, то там комітети майже повністю збігаються з міністерствами. Кількість комітетів регламентована і не має перевищувати 15. Через це у парламенті часто працюють спеціальні комісії, як от конституційна комісія чи комісія з питань національної пам’яті. 

Іншою проблемою сучасних парламентських комітетів є те, що вони стали ізольованими й закритими від контролю суспільства. Наприклад, в часи ковіду комітети працювали дистанційно, що унеможливлювало будь-яку пряму комунікацію з громадськістю. Після початку повномасштабного вторгнення комітети закрилися ще більше: перестали інформувати про засідання і порядок денний, не відновили трансляції й продовжували ігнорувати журналістів. Така політика давно не  має безпекового сенсу, бо у ВР досі є проросійські депутати, про проведення засідань можна дізнатись, як і побачити їх через трансляції в соціальних мережах. Виходячи з цього, відновлення адекватної публічності комітетів є критичним для налагодження зв’язків з громадянським суспільством і підзвітності.

Загалом комітетський контроль має працювати для того, щоб запобігати зловживанням. Саме парламент має мати можливість спитати в міністра про його роботу. А міністр повинен мати можливість відзвітувати про неї, щоб кожен громадянин міг скласти свою думку про підстави (чи безпідставність) його звільнення, чи навпаки – залишення його на посаді.   

На жаль, монобільшість дозволила президенту та його Офісу перетворити себе на обʼєкт. Значною мірою так склалося через вибір самих народних обранців. Бо, будьмо відверті, вони втратили субʼєктність не лише через тиск з боку президента, а ще й тому, що ніяк не чинили опір цьому тиску.

Виправити цю проблему можна так само за їхнім власним вибором. Кожен депутат відповідальний за долю країни й бути "гвинтиком" (чи то пак натискати кнопки за вказівкою Банкової) задля зарплати – не те, заради чого їх обирали. Парламент сам себе має відродити, бо від цього залежить доля держави вже зараз, і за неї відповідальний кожен нардеп. 

Під час війни ми не можемо змінювати Конституцію. Але глобальніше завдання – створити збалансовану систему влади – буде одним з найважливіших питань повоєнного часу. Бо з нинішньою системою влади та її хронічним "сколіозом" шансів на успішну відбудову та убезпечення себе від можливих майбутніх вторгнень в нас буде відверто небагато.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Оксана Заболотна, керівниця напряму національної аналітики Центру спільних дій

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.