Шизофренічна ілюзія переговорів

Приблизно з кінця квітня ми спостерігаємо глобальний парад миротворчих ініціатив, покликаних завершити або принаймні зупинити цю війну.

План радників Трампа, пропозиції Помпео, Джонсона, китайсько-бразильські ініціативи та ще купа миротворчих сигналів із різних країн створюють інформаційних фон, який має переконати всіх, що переговори між Росією й Україною ось-ось почнуться, що вони неминучі й що це є головним шляхом до закінчення війни.

Окремі політики навіть побачили, що вже склалися умови для початку переговорів і що Україна вже знаходиться в хорошій позиції для їх початку.

Найскладніше і найнезрозуміліше, що українська влада на чолі з президентом Зеленським якось невиправдано швидко втягнулася в ці розмови про переговори. Саме розмови, бо жодних підстав навіть для їх початку не спостерігається і близько.

Зрештою саме на цю обставину звернуло увагу китайське МЗС після візиту Кулеби, заявивши, що переговори - це, звичайно, дуже добре, і Китай радо б виступив посередником і миротворцем, але умови сьогодні ще не склалися для їхнього початку.

Читайте також: Росія готує нову війну

Тоді навіщо президент України публічно заявляє, що до кінця листопада він підготує якийсь мирний план закінчення війни, який буде представлений на ймовірному другому саміті миру, куди запросять Росію, яка невідомо чи приїде?

Щоб показати гнучкість і готовність України до різних варіантів і сценаріїв? Від втоми, виснаження і нестачі західної зброї? Щоб, як висловився Подоляк, не страждала репутація України на міжнародній арені, коли всі говорять про мир, а Україна мовчить?

Тут, що називається, треба розібратися в самій суті проблеми, яка породила теперішню переговорну сверблячку.

На моє переконання, суть цієї проблеми полягає у стратегії адміністрації Байдена, якої вона дотримувалася з самого початку війни. А може, і ще раніше.

Ця стратегія полягала в обережній, дозованій підтримці України, щоб та не програла, через постійне побоювання ядерної ескалації з боку Росії та втягування Заходу в безпосереднє воєнне зіткнення з нею.

Стратегія ця помилкова бо, як влучно висловився Тімоті Еш, "не дати Україні програти означає, що Україна вже програла". Такий підхід тільки заохотив Путіна, дав йому необхідний час і впевненість у нерішучості Заходу.

Читайте також: Росія нас хоче перетворити цією війною в себе

З цієї помилки випливала наступна: підтримувати Україну треба для того, щоб посадити її за стіл переговорів із РФ у максимально вигідній позиції.

Назвати Путіна диктатором і вбивцею та водночас думати про те, щоб вести з ним переговори — ну яким ще іншим словом назвати таку лінію, крім визначення, винесеного в заголовок цієї статті.

До слова сказати, Трамп, який самовпевнено вірить у свою здатність укладати угоди, не дуже відрізняється в цьому від своїх опонентів у США. До того ж він просто не бачить переваг для себе від надання максимальної військової підтримки Україні, щоб та перемогла на полі бою.

Базова помилка політичних еліт у США (а ширше - всього Заходу) полягає в їхньому небажанні зрозуміти, що неможливо забезпечити сталий і довготривалий мир в Європі, не давши Україні можливості виграти війну. Тобто завдавати поразки російській армії на території України.

Поразка РФ на полі бою, а не переговори, є ключем до миру в Європі!

Тепер повернімось до Путіна. Він у жодному випадку не розглядає переговори як спосіб завершення війни. Всі сигнали про нібито його готовність до такого варіанту — це ефесбешний розводняк для наївних.

Читайте також: Що змусить нас сісти за стіл перемовин із Росією

Росія історично йшла на переговори лише в одному випадку: тільки тоді, коли їм ставало погано, коли вони відчували, що не можуть далі воювати в такому темпі, як раніше, і їм потрібен перепочинок для того, щоб зализати рани та накопичити сили.

Проте це не єдина ціль Путіна. Його головна ціль - ймовірними переговорами, навіть самими розмовами про це розкласти й розвалити українське суспільство зсередини. А паралельно розділити Захід в підходах до завершення війни.

Поясню схематично, як це може виглядати на практиці.

В сучасних реаліях перебігу і динаміки російсько-української війни початок будь-яких реальних мирних переговорів (з посередниками чи без) між Росією та Україною неможливий без згоди України на територіальні поступки, принаймні без фіксації актуальної лінії фронту.

Причому це не дає жодної гарантії їх успішного завершення чи якогось прийнятного компромісу.

Припустімо, такі переговори розпочинаються. В процесі їх перебігу українське суспільство неминуче поділиться на дві нерівні частини: на тих, хто за мир і компроміс, і тих, хто за перемогу над окупантом.

Читайте також: Про воєнні підсумки половини літа

Чим довше йтимуть переговори (а Росія їх навмисне затягуватиме), тим більше ті в Україні, хто "за мир", будуть далі ділитися і дробиться в питанні, на які компроміси можна піти, щоб припинити війну. Погодитися тільки на Крим. Чи й на Донбас теж. А може, ще нейтральний статус. Може, без НАТО, але з якимись гарантіями від великих держав. Варіантів буде безліч.

Найбільш небезпечне, що в процесі довготривалих переговорів буде відбуватися масивна демобілізація українського суспільства з рішучості до боротьби в налаштованість на будь-який компроміс. Це штука психологічна, і коли така інфекція достатньо сильно роз’їсть нас ізсередини, - Росія вийде з переговорів, звинувативши Україну (!) в недоговороздатності.

А ми опинимося в набагато гіршому становищі, ніж були на початку таких "переговорів". На додачу точно знайдеться частина суспільства, яка звинуватить Зеленського, що він, мовляв, не так вів переговори.

Або ж Росія продиктує нам свої, вкрай принизливі для нас, умови миру. А посередники можуть змусити нас на це погодитись, щоб закрити українське питання.

Так Росія чинила завжди. І немає жодних підстав думати, ніби щось змінилося в її підлій імперській ментальності.

І нехай ніхто не плекає ілюзії, що компроміс у вигляді втрати частини території закінчить війну і принесе мир.

Читайте також: Час не розуміти Путіна

По-перше, втрачені території вже ніколи не будуть українськими, там Україна просто зникне. Тому приклад розділеної Німеччини чи Кореї в нашому випадку просто недоречний.

По-друге, це означатиме поразку Заходу і консолідацію автократії у всьому світі та їх підготовку до подальшого наступу на всіх можливих фронтах.

По-третє, Путін через деякий час порушить будь-який мир чи перемирʼя і піде далі. Бо його ціль - знищити Україну і розвалити після цього Захід.

Тому єдиним правильним рецептом завершення російсько-української війни та рецептом сталого миру є чим швидше позбутися ілюзії переговорів з путінською Росією і дати Україні всі необхідні інструменти для перемоги на полі бою. А краще стати з нею пліч-о-пліч в боротьбі проти тиранії.

Треба раз і назавжди позбутися ще однієї ілюзії - що компроміс із РФ коштом України допоможе відтягнути Росію від союзу з Китаєм. Коли в США попробують піти цією дорогою і зрозуміють хибність цього шляху, може бути вже запізно.

Третя ілюзія, яку слід відкинути, це те, що в Росії в разі поразки наступить безлад, хаос, розпад і відбудеться неконтрольоване розповзання ядерної зброї. Ці страшилки існують ще з часів розпаду СРСР. Єдиний шанс для теперішньої Росії змінитися — це програти війну. Якщо вона залишиться такою, як є, вона буде вічною загрозою миру і безпеці у світі.

Читайте також: Партнерам України не варто боятися російських "червоних ліній"

А українській владі слід зрозуміти, що в теперішній фазі війни на виснаження для виживання України вирішальне значення має не тільки здатність української армії оборонятися, а й стійкість тилу. Треба за будь-яку ціну втримати внутрішню згуртованість суспільства, підтримку армії та союз з владою, що дещо похитнувся.

Тому в жодному разі не можна дати заколисати себе ілюзіями переговорів чи ставати на цей слизький шлях, який призведе до поразки й катастрофи.

Якщо розмови про переговори є тактичним кроком для маневру і виграшу позиції — це можна зрозуміти.

Якщо це зміна стратегії, то подібний крок і подібна риторика йде повністю в річищі ідеології, заданої Путіним, спрямованої на внутрішній розлом українського суспільства.

В такому разі поразка на полі бою стане лише питанням часу.

Джерело

Про автора. Тарас Стецьків, український політик, громадський діяч

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.