Чому саме мертвий Цой в Україні живіший від усіх живих

Російськомовний підліток з Одеси у центрі міста співав під гітару пісні російського рокера Віктора Цоя. Повз проходила Наталя Піпа, секретар комітету ВР з питань науки та освіти, й зробила зауваження. Юний фанат послав представницю влади матом. І заявив: Цой – легенда року. Тож ніхто не заборонить йому вшановувати пам`ять загиблого в автокатастрофі музиканта. Причому, загиблого 33 роки тому.

Не минуло й місяця від попереднього подібного конфлікту. На початку травня, теж у центрі Льова, теж гості з Одеси слухали у своїй машині пісні Григорія Лепса. Цей ще живий, активно підтримує Путіна. Не легенда року, але легендарний хіт про "рюмку водки на столе" досі є його візитівкою. Як тоді, так і тепер шанувальники заявляли про порушення їхніх прав слухати й співати що завгодно де завгодно. Й демонстрували в такий спосіб власний бунтарський дух.

Читайте також: Українці під російськими бомбами дивляться російські серіали. Як це пояснити

Проте, на відміну від скандалу довкола живого Лепса, скандал довкола мертвого Цоя відразу вийшов за суто мовний периметр. Тут нагадаю, що пані  Піпа раніше ставила питання, яке цей периметр значно розширює: "Чому ми не вчимо Байрона, а вчимо Пушкіна в добу романтизму? Чому ми мало присвячуємо уваги письменникам американським, британським, французьким, а так багато чомусь російських? В цьому є ключ". Не вона перша і не вона остання проблему озвучила.

Але якщо ввести сказане в контекст піднятого нею свіжого скандалу, проблематика виглядатиме так: "Чому легенда року в Україні – Віктор Цой, а не Джон Леннон, Джим Моррісон або Курт Кобейн?". Ба більше: чому Цой – легенда для тих українців, котрі народилися років за двадцять після його загибелі? Гаразд, нехай вони в силу різних причин слухали переважно російський рок сивої давнини. Але чому з усього пантеону мертвих, живих і ненароджених російських рокерів вони обрали для поклоніння саме Цоя, а не, скажімо, Юру Хоя Клінскіх, лідера "Сектора газу", Петра Мамонова, лідера "Звуків Му", не кажучи вже про Бориса Гребенщикова та Андрія Макаревича, "Акваріум" і "Машина часу" відповідно. Вони не просто живі, вони вважаються "хорошими росіянами" й дотепер ведуть активну музичну діяльність.

Читайте також: Ставлення соціальних мереж до українського контенту дуже нагадує сталінський погляд

Чому з усього пантеону мертвих, живих і ненароджених російських рокерів вони обрали для поклоніння саме Цоя, а не, скажімо, Юру Хоя Клінскіх, лідера "Сектора газу", Петра Мамонова, лідера "Звуків Му", не кажучи вже про Бориса Гребенщикова та Андрія Макаревича, "Акваріум" і "Машина часу" відповідно. Вони не просто живі, вони вважаються "хорошими росіянами" й дотепер ведуть активну музичну діяльність

Можливо, фіксація на Цої – лише яскраве свідчення загального низького освітнього рівня. Подібна система координат передбачає знати єдиного представника рок-культури й не бачити за постаттю цієї легенди інших, не менш, а то й більш легендарних постатей. На цьому можна було б закрити тему, аби не одна важлива обставина. Сучасники Цоя ще жили в закритому суспільстві, яким був пізній СРСР. Проте ті, для кого Цой досі живий, мають доступ до величезного масиву інформації, причому – безплатний і цілодобовий. Тож якщо не хочеться шукати альтернативу Цою, то правильно бодай ввести його в якійсь загальний пантеон класиків. Поставити серед інших легенд і згадувати як одного з.

Читайте також: Цой — мертвий

Кілька років тому історик Володимир В`ятрович назвав Віктора Цоя та Володимира Висоцького "щупальцями русского мира". Львів`янин не заперечував, що колись сам слухав обох. Згоден, що вони не такі огидні, як СРСР, більшовизм, чи московська церква. Але завважив та досі зауважує: вони були і є інструментами, які Кремль застосовує з метою періодично нагадувати українцям про так званий спільний культурний простір й мічення території. Таким чином, публічне виконання пісень Цоя, тим більше – під час війни Росії з Україною, і особливо – на фоні щоденних новин про нові жертви, заподіяні агресором означає: той, хто так чинить, окреслює довкола себе питомо російську, чужу нам, ворожу територію.

Соцмережі почали черговий етап визвольних змагань, у яких на герць вийшли віртуальні захисники Цоя та його противники. Причому захисники апелюють до того, що Цой за життя був бунтарем і піснею "Хочу перемен" доклався до розвалу СРСР. Натомість противники навмисне чи мимоволі озброїлися аргументом пана В`ятровича: вічно живий Цой досі лишається агентом російського впливу в Україні.

Захисники апелюють до того, що Цой за життя був бунтарем і піснею "Хочу перемен" доклався до розвалу СРСР. Натомість противники навмисне чи мимоволі озброїлися аргументом пана В`ятровича: вічно живий Цой досі лишається агентом російського впливу в Україні

Читайте також: Чому ідеологія — досі страшний сон навіть активних українців

Цікаво й показово, що про Висоцького мова вже давно не йде. Його, звісно, згадують у подібному контексті, проте згадки виявляються доволі маргінальними. Так, Висоцький вплинув аж на два покоління народжених у СРСР. Причому не найгіршим чином. Але фокус у тому, що діти й онуки тих, хто народився і виріс у 1960-1980-ті, Висоцького не слухали, не слухають і слухати не будуть. Також не дивитимуться фільмів за його участю. І навіть не ідентифікують на фотографіях. Голос покоління їхніх батьків та дідів уже не хрипить із кожної праски. З Цоєм усе інакше: він досі живий, його досі слухають і співають на вулицях доморощені юні менестрелі.

Поклоніння мертвому Цою в Україні у світлі останніх подій виглядає ірраціонально. З Михайлом Булгаковим уже розібралися. Те, що він жив у Києві, вже не аргумент на його захист. Як і те, що саме він написав не лише "Білу гвардію", а й "Собаче серце" - ще один заборонений в СРСР твір, який реально доклався до розвалу Союзу після вдалої екранізації. Сотні мільйонів радянських громадян побачили, як виглядає влада, уособлена потворним Шариковим. Дарма, що зняв знаменитий фільм уродженець Донбасу, комуніст і переконаний сталініст Володимир Бортко. Так, Булгаков придумав Шарикова – та це не зупинило його стрімку маргіналізацію в Україні, включно з облиттям фарбою меморіальну дошку автору. Зачистка Пушкіна йде повним ходом, і вона виявила не менш ірраціональну кількість пам`ятників російському класику в Україні, а також вулиць, провулків та парків його імені.

З Цоєм так не вийде. Нема жодного матеріального об'єкта, який можна пошкодити або знищити на знак протесту. Він незримо, але відчутно присутній в українському просторі хоча б у вигляді написів "Цой жив!" у несподіваних місцях

З Цоєм так не вийде. Нема жодного матеріального об'єкта, який можна пошкодити або знищити на знак протесту. Він незримо, але відчутно присутній в українському просторі хоча б у вигляді написів "Цой жив!" у несподіваних місцях. Булгаков – сентимент чиєїсь юності, хвиля пам`яті й присмак майже дисидентського "Майстра й Маргарити". Висоцький для тих же поколінь – це хрипке й відчайдушне "Всё не так, ребята!". Але, повторюся, все це вже в минулому й не виноситься в спільний, публічний простір. І для нащадків не має жодного значення, ані культурного, ані світоглядного.

Читайте також: Під час війни культура не має бути приватною ініціативою

Як бачимо, Цой чомусь має. Ностальгією не поясниш. Бо для частини нинішніх підлітків він не минуле, не буремна юність, не музика якогось там протесту – актуальне сьогодення. Причому настільки актуальне, що слухати вдома, через навушники не та тема. Треба неодмінно взяти гітару, зібрати невеличку компанію, вийти в центр якогось міста чи стати  в підземному переході або на вокзалі й виконати вголос кілька улюблених пісень. Аби такі самі кинули в картуз чи чохол від гітари кілька гривень.

Ось висновок: на хвилі чиєїсь пам`яті про Цоя можна трошки заробити. Плин часу показує: мертвий російський музикант корейського походження, який загинув за невідомих обставин у 28 років, лишився єдиним вічно живим представником питомо російської культури для частини української молоді. Та щойно за виконання Цоя почнуть навіть не штрафувати, а фукати й тюкати, він нарешті почне помирати.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.